Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович - Страница 138

Наші предки не заперечували проти назви «Мала Росія». Максимович цитує післямову знаменитого київського книгаря і лексикографа Памви Беринди до книги «Анфологион, з Богом содержащий церковную службу» (1619): «се убо приносить ти... матерь твоя в России Малой». У «Октоиху» (1630) львівського видання сказано: «в граде Леондополи [тобто у Львові] Малыя России».

Але головні свідки і судді тут, звичайно, козаки. У Білоцерківському універсалі 1648 року Богдан Хмельницький пише: «вам всем обще Малоросияном о том доносим... о уволненю от бед лядских всего народа Малороссийского... Кому з вас любима целость отчизны нашей, Украины Малороссийской...». Зверніть увагу: «Украины Малороссийской». України! Запорожці теж нічого не мали проти назви «Мала Росія». З січня 1654 року вони пишуть Хмельницькому: «А замысл ваш, щоб удатися і буди со всем народом Малороссийским... а бысте того дела не оставляли и оное кончили, як ку найлутшой ползе отчизны нашой Малороссийской...».

Проти слова «Росія» не стали заперечувати й у Москві. Вже в 1586 році патріарх московський Іов став писати у своєму титулі: «і всея Росії».

10

Чеський учений, великий педагог Ян Амос Коменський включив до своєї знаменитої книги «Світ почуттєвих речей у малюнках» карту «найголовніших держав Європи», складену в 1650-х роках. На цій карті окремо показана «Московія», а північніше і на схід її — «Росія». Кордон між ними не проведений. Україна репрезентована на цій мапі «Подолією» між гирлами Дунаю і Дніпра. «Подолія» межувала, відповідно до книги Коменського, з «Фракією», Угорщиною, Польсько-литовською державою і «Тартарією».

11

Слово «українець» ходило задовго до Петра Першого, інакше, наприклад, у Росії не могло б з’явитися прізвище Українцев. Омелян [гнатійович Українцев (1641 — 1708) був у 1689 — 1699 роках главою російського Посольського приказу, тобто, по-нинішньому, міністром закордонних справ.

12

Патріарх Нікон вважав, що «малороссияне потеряли веру и крепость добрых нравов; покой и честь их прельстили, они своему чреву работают (служат), и нет у них постоянства»). Деякі духовні книги з Києва викликали в Москві переполох. Про розп’яття Христа в них говорилося: «пригвоздили до креста». Московські грамотії побачили тут єресь, говорили, треба, мовляв, писати «ко кресту». Такі «єресі» вони знаходили скрізь, де тільки зустрічали незрозуміле для них значення слова, наприклад, «речь» у значенні «річ» і так далі. (Правда, це не перешкодило незабаром «великому призову» українських книгарів і вчених до Москви.) Тут можна згадати і великі обрядово-літургічні розходження. Українці при хрещенні не занурювали дітей в купіль, а обливали святою водою, і московське духівництво всерйоз порушувало питання, чи не є «обливанці» єретиками. І це при тому, що багато десятиліть предстоятелями російської православної церкви були саме українці, тобто, «обливанці».

13

Після переселення запорожців на нове місце уряд війська (тепер уже, щоправда, Чорноморського, а не Запорізького) видав «Порядок громадської користі», у якому «згадуючи первісний війська за назвою запорожців стан», ухвалило: «Бути в цьому війську [Чорноморському] військовому уряду з кошового отамана, військового судді і військового писаря... заради військової резиденції спорудити град, найменувавши його на честь всемилостивішої государині Катеринодар... заради збирання війська, установлення належного порядку і притулку бездомних козаків побудувати в Катеринодарі сорок куренів...» (38 з них одержали ті ж назви, що були в Січі); «усе військо розселити курінними селищами по жеребу й у кожнім курені щорічно 29 червня вибирати курінного отамана»; «для заведення і утвердження у всій землі війська благоустрійного порядку» розділити її на п’ять округів і завести окружні начальства; окружне правління повинне складатися з полковника, писаря, осавула і хорунжого, у чиї обов’язки входить «забезпечувати неодмінне і негайне виконання» письмових розпоряджень військового уряду, піклуватися про економічні потреби населення, розбирати усно сварки і бійки, піклуватися про справне і своєчасне озброєння козаків, про дороги і мости, про благоустрій і чистоту в курінних селищах, про пожежну частину, про переслідування злодіїв і розбійників, про заходи проти епідемій і епізоотій; функції ж «розправи і покарання тих у війську, хто мав погрішності» залишалися за військовим урядом; «...старшинам і козакам на вічно спокійне показаними дворами, хуторами, млинами, лісами, виноградами і рибальськими заводами володіння видати відкриті листи для того, щоб на вказане, крім хазяїна і законної їхньої спадщини володіння ніхто права не мав, та й землею не утискував; старшинам, як вождям, наставникам і піклувальникам про спільні цього війська блага, для чинної відзнаки їхніх заслуг дозволити селити при своїх хуторах родичів і вільно бажаючих людей», але для того, щоб старшини не вважали оселених у їхніх хуторах людей своїми підданими, і щоб цим людям вільно було іти із старшинських хуторів на землі війська, куди побажають, «крім боргів, якими хто буде зобов’язаний, не має волі вийти, поки борг хазяїну не поверне».

14

У післявоєнній Німеччині філософ Г. Плесснер написав книгу «Нація, яка запізнилась». У ній він доводив, що німці виявили нездатність до засвоєння свого духовного досвіду і тому є народом, який запізнився, можливо назавжди. Єдиний шанс для такого народу — ще раз пройти, як двієчник і другорічник, курс основ сучасного вільного суспільства. До честі німецької інтелігенції, вона не образилася на Плесснера, а поставилася до його діагнозу з розумінням. Це свідчило про рівень розумної самокритичності в суспільстві. Але свою роль відіграло, підозрюю, і те, що людина, яка настільки нищівно оцінила історичний досвід Німеччини, носила пересічне німецьке прізвище. Якби книгу написав представник країни-переможниці, та й узагалі будь-хто, кого б сприймали як чужого, не дуже доброзичливого спостерігача, німецька свідомість відкинула б його критику як упереджену і тому не варту уваги. Я дуже хочу, щоб хто-небудь розумний написав про недоліки українського характеру, способу життя і сприйняття світу, але буде краще для справи, якщо автором такої книги стане той, хто знає наші недоліки зсередини, кого не обдуриш на полові, але тому і здатен викликати у нас довіру — тобто, щирий українець. Я не обов’язково з ним погоджуся, але обов’язково обміркую навіть найсуворіші висновки, якщо він до них прийде.

15

Можливо, «схильність до меланхолії», що згадується етнопсихологами стосовно українців, описує саме той стан людини, коли вона — усвідомлюючи це чи ні — згадує про існування непояснених явищ і питань, які не мають відповіді? Перечитуючи «Историю моего современника» Короленка, я наштовхнувся на кілька місць, чомусь не відмічених свідомістю в юні роки, коли я читав чудову сповідь уперше. Сьогодні ці фрагменти здаються мені дуже красномовними. От один з них. Батько автора (і героя) привіз із Києва «старинную большую книгу в кожаном переплете». Це був «Печерський патерик», збірник про історію Києво-Печерського монастиря і перших його подвижників. Даю слово Володимирові Галактіоновичу Короленку: «Это произведение, исполненное глубочайшего невежества и суеверия, но вместе и глубокой искренности, на всех своих страницах испещрено чертями и чертенятами, которые являлись пещерным подвижникам. Аляповатые лубки изображали их в виде маленьких смешных полуобезьян, с хвостами крючком и с птичьими ножками, и всюду они представлялись только проказниками, то прячущимися в рукомойники, где их монахи закрещивают и запирают, то принимающими вид девид, то являющимися в виде свиней, больших ящериц, змей или собак. Они устраивают монахам всякие козни, но иногда и монахам удается изловить их; тогда они их наказывают, заставляют таскать бревна и, по странной снисходительности, опять отпускают на волю. Мне кажется, что эта почтенная книга, по которой впоследствии я выучился славянскому чтению, сильно уронила в наших глазах грозную репутацию черта, и мы, допуская ее существование, потеряли к нему всякое уважение и страх».