Бот - Кидрук Максим Иванович - Страница 84

— Чого тобі?

Ріно підступив упритул:

— Хочу дещо спитати.

— Я слухаю… — канадець трохи побоювався велетня.

— Наскільки небезпечне введення цих… як їх… агентів?

Доернберг замислився. Він не очікував такого запитання.

— Е-е… Що ти маєш на увазі?

— Чи може дорослий мужик вижити, якщо йому в сраку чи ще куди-небудь загнали цих ваших блохороботів?

— Дорослий?

— Ага.

— Все не так просто. Це залежить від віку пацієнта, стану його здоров’я і, безперечно, від введеної дози. Розумієш, наноагенти — це молекулярні механізми, запрограмовані на виконання чіткої послідовності дій. Якщо під час ін’єкції станеться передозування, вони продовжать лізти через IV шлуночок до кори. Їм байдуже, що людина конатиме в страшних муках.

— А якщо заганяти поступово?

— Можливо, щось і вийде. Та малоймовірно. У будь-якому разі пацієнт мусить бути під постійним наглядом — під крапельницею. Під час вступної лекції я тобі пояснював, що рецептори на дні IV шлуночка керують рвотним центром. Наноагенти, проникаючи в мозок, хоч-не-хоч подразнюють їх. Перші хвилини після ін’єкції пацієнт блює далі ніж бачить. За годину організм виснажується настільки, що людина може померти від зневоднення. Як при холері.

— Ясно.

— А що? Ти щось надумав?

— Та нє. Просто так спитав…

Тимур кілька хвилин чекав у спальному крилі біля дверей з табличкою «211».

Невдовзі коридором рознеслось відлуння важких кроків Ріно. Хедхантер швидко наблизився, відімкнув кімнату і затягнув хлопця до своїх апартаментів.

— Що трапилось? — голосно спитав Тимур.

Здоров’як приклав палець до губів, прохаючи говорити тихше.

— Я ще не цілком певен…

— Не певен у чому?

— Довго розказувати.

Українець склав руки на грудях і обіперся плечем на стіну:

— Я тут подумав… Якби не зникло світло, ти б перестріляв їх усіх?

— Нє-а.

— Але я гадав…

— У мене було три магазини. 15 куль. Так що мені по цимбалах, що ти там думав, — Хедхантер спробував пожартувати: — Героєм все одно станеш ти.

Говорячи, Ріно витягнув з-під ліжка бруднувату спортивну сумку і видобув звідти страшенно подряпаний пістолет «Беретта». Вийняв обойму, перевірив, як працює спусковий механізм і вставив її назад.

— Він не новий, проте в чудовому стані, — неголосно сказав Хедхантер і простягнув зброю Тимуру.

Програміст отетеріло витріщився на матову рукоять.

— Це тобі, — Ріно взяв Тимура за передпліччя і силою вклав пістолет у долоню. — Від цього моменту завжди тримай ствол при собі. Чого вуха розвісив? Чуєш мене? Завжди!

— Я не розумію…

— Візьми пістолет, — сердито повторив південноафриканець.

— Для чого? — Тимур неохоче стиснув пальці довкола зброї.

— Я збрехав.

— Тобто?

— Горючка в генераторах не закінчувалася. Хтось вимкнув світло рубильником.

— Що?!

— Комусь із тих, кого не було з нами в залі, страшенно хотілося, щоби боти очуняли і пішли…

Змії починають кусатися

…Під землею все лишалося без змін. Темінь, тиша, високий тиск і низька вологість.

Ральф Доернберг, стійко витримавши етапи буферної очистки, надягнув нейлоновий костюм і зайшов до цеху нановиробництва. Спускаючись на платформі до найнижчого рівня, під яким у потемках прорізувались контури обладнання, він не переставав прокручувати в голові розмову з Ріно.

Попервах нейрохімік пропустив слова Хедхантера повз вуха. Проте що більше Ральф міркував над тим, що могло б спровокувати такі запитання, то неспокійніше ставало у нього на душі. Зрештою серед них усіх, думав Ральф, Ріно найбільше знався з ботами. З тими, яким пощастило вирватися на волю. Хедхантер першим виявив їх у пустелі. Він був поряд, коли боти роздерли Вадима Хорта. Він вів екіпажі, що везли Коршака і Ємельянова крізь Атакаму. Він бачив спустошене Сан-Педро, лігво у Долині Смерті і пережив розгром біля Пурітами. Не дивно, що саме Ріно першим відчув: їхня команда, немов блохаста дворняга, ганяється за власним хвостом.

Зрозумівши, що не зможе заснути, вчений подався до підземної лабораторії.

Ліфт досягнув найнижчої точки і спинився. Ральф закрокував до термінальної зони, де з останньої сфери у спеціальному розчині на світ з’являлись нанороботи.

Останні роки еволюція нанороботів проходила відсторонено від решти досліджень. Боти виросли, мозкові плати сформувались і працювали нормально. («Аж надто, трясця їхній матері, нормально», — чортихнувся Ральф.) Попри це Кейтаро не припиняв модернізувати агентів. Що меншими вони стануть, то більше їх удасться запхати у голови нових поколінь. Відтак Джеп не припиняв працювати над удосконаленнями: наноагенти ставали дрібнішими, витривалішими, розумнішими.

Двадцять хвилин тому в голові у Ральфа визріло цікаве питання. Вчений аж носом шмигнув, здивувавшись, як не додумався до такого раніше: а що, як випити розчин з наноагентами?.. Треба було б провести експеримент, перевірити на щурах, але…

Канадець підійшов до демонстраційного монітора і ввімкнув його. Довго дивився на 3D-модель, що крутилась на екрані. 7-ме покоління. Кожен агент — розміром 570 нанометрів. За п’ятнадцять років Кейтаро зменшив розмір наноробота в десять разів!

Раптом Ральф усвідомив, що експерименту не потрібно. Звісно, вони легко потраплять у кров. Агентам не обов’язково досягати шлунку. Вони можуть проникнути через тканини гортані чи стравоходу. Без ліпідних капсул чимало нанороботів загине під ударами імунної системи, та це навіть на краще, бо зменшує ризик передозування…

Тримаючись за поруччя, Ральф Доернберг все ще дивився на шкалу масштабу внизу екрана, коли наступна здогадка вп’ялася у мозок.

«570 нанометрів! Останнє покоління менше за клітинну мембрану! Їх не треба пити. Достатньо вилляти на обличчя чи будь-яку відкриту частину тіла, і вони… робитимуть те, на що запрограмовані».

Притьмом в уяві професора зринули нові питання. Вони сипались одне за одним, суцільним каскадом. Що станеться з дорослим, коли наноагенти проникнуть в організм? Якщо кількість буде надмірною, людина помре. А якщо достатньо малою? Як зміниться поведінка людини? Чи втратить вона контроль? Чи зможе психоістота, як охрестила ту прояву Лаура, домінувати над людиною, як домінує над ботами? Чи матиме ця людина зв’язок із ботами? Врешті-решт, чи стане вона одним із них?

Ральф стиснув губи і ще більше насупився. «А раптом один із нас уже…»

Старий канадець відігнав страхітливу думку. Дурниці! Коли? Де і як? Такого не може бути! Розум відмовлявся вірити, але факти твердили про інше. Ріно, твердоголовий громила, підштовхнув ученого до висновків, які цупкою ниткою зшили всі факти докупи. Все в якусь мить стало на свої місця. Це ж очевидно: боти знали про кожен крок персоналу «NGF Lab», бо їх… сповіщали.

— Я мушу попередити інших… — вжахнувшись, прошепотів Ральф.

Він відірвав руки від перил, коли згори долинув стукіт підборів об металевий поміст. Хтось увійшов у цех і простував по верхній галереї. Канадець задер голову. Та в сутінках, що застилали горішні яруси цеху, марно було щось розгледіти.

Ральфу стало млосно. Попри паркий костюм, кінцівки похололи. Поборовши приступ страху, він став дослухатися. Весь перетворився на слух, але довго не вловлював нічого, крім власного гучного серцебиття. Серце стукало невлад. Ральф упізнав перші провісники жорсткої аритмії.