Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 8

Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що в принципі особливо не розраховуючи, я передзвонив Дімону і перепитав, чи він бува не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не підтвердилась, відповідь білоруса звучала так само твердо й непохитно, як і минулого вечора.

— Я їду, — сказав Дімон.

— Ми їдемо! — сказав я.

Потім, потеревенивши ще трохи, ми домовились про наступну зустріч, аби узгодити дату великої подорожі, підбити її бюджет та утрясти різні дрібниці; я зобов’язався вичепити Мігеля в Іспанії та дізнатися, що там і як з візами, після чого поклав трубку зі стовідсотковою певністю, що моя Мрія починає збуватися.

Усі наступні дні я не ходив, а бігав, навіть не бігав, а літав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнів я винюхав, які документи необхідні для візи, видзвонив Мігеля і випитав, як краще (найдешевше) летіти, і зробив ще цілу купу усіляких дрібниць, які були пов’язані з великою подорожжю і які незмінно підтримували мій настрій у піднесеному стані.

Мігель, як я й передбачав, вирішив лишитися після захисту диплому в Європі (ну й прапор йому в зуби — для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв з мене урочисту обіцянку відвідати його сім’ю у Сан-Крістобалі й зупинитися у них хоч на кілька днів, а в іншому випадку погрожуючи більше взагалі зі мною не розмовляти. Я спочатку пробував віднікуватись, пояснивши, що їду не сам і не хочу нікому нав’язуватись, однак мексиканець був незворушним.

Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я уклав коротенький прожект-план з п’яти пунктів, який мав наблизити нас з Дімоном до грандіозної мандрівки:

1. Купити квитки на літак з Європи до Мексики і назад (без цього не отримати візи).

2. Отримати візу.

3. Скласти детальний план подорожі.

4. Купити/забронювати квитки на літаки чи автобуси для пересування по Мексиці; забронювати хостели відповідно до складеного плану.

5. Роздрукувати карти, рекомендації etc., підготувати необхідне спорядження.

За першої ж нагоди я підсунув цю програму дій (в стилі фанатичного американського манагеризму) Дімонові на затвердження. Щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, лишень поцікавився своїм астральним голосом хіроманта:

— Слухай, а твій Мігель поїде з нами?

«От, йолки-палки», — подумав я.

— Нє, - вичавлюю напруженим голосом, — хіба я тобі не казав?

— Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко?

— Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії лишається, — зовсім тихо промовив я.

— Тобто, ми шуруємо в Мексику без мексиканця?

Я ковтнув слину і кивнув.

— У нас є запасний мексиканець?

— Нема, — уже майже пошепки говорив я.

— Почекай, я тебе правильно зрозумів? — не вгамовувався Дімон. — Ми валимо в Мексику на цілий місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на цілому материку?

— Не правильно, — поправив я, — ми валимо в Мексику на двадцять сім днів.

Дімон різонув мене своїм втомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не казав, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік:

— Ну, гаразд.

У мене відлягло від серця.

— Прорвемось, синку! На фіг нам ті мексиканці! Треба буде — на місці наберемо, там того добра повно. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, — патетично патякав я.

Залишилось найлегше: почати втілювати прожект у життя…

Мрія була близька як ніколи.

Я досі пам’ятаю, як, чекаючи потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил утримувати задурливе хвилювання, що переповнювало мене наче золотиста піна пивний келих, тремтливими руками набирав номер Дімона. На календарі значився четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки у Мексику, тим самим спаливши усі мости і не залишивши жодного шляху для відступу.

Після кількох гудків Дімон підняв трубку і буркнув:

— Ну що вже там?

Я не звернув уваги на приховану роздратованість і якусь млявість його голосу.

- Є-е-е! Є-е-е! — заволав я на всю станцію. — Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!

— Ну добре, — кисло промимрив мобільний, однак у той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.

— Я зайду до тебе близько сьомої! — бадьоро лопотів я.

— Ага, чекаю, — булькнув Дімон.

— Ага, чекай, — сказав я, але Дімон уже поклав трубку.

Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, аби він спустився і впустив мене. За кілька хвилин з вестибюлю долинув тупіт кроків металевими сходами, а незабаром з’явився Дімон. Ми потисли один одному руки і я залепетав не спиняючись, бо мене аж розпирало зсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій:

— Значить так, гроші я отримав, все пучком, прикинь, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» — дешеві перекази, я уже прикидав квитки, найдешевші на даний момент через Мілан з пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю дорого, але є й по 5000, авіакомпанія називається «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра уже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…

І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.

— З тобою все гаразд?

— Так, все добре, — ледь чутно відказав він. — Мені треба з тобою поговорити. Пішли.

І Дімон потяг мене за собою. Тої ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прослизнула у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюлю і напомповувало нічим непояснюване, ледь вловне відчуття дискомфорту.

— Якого дідька ми йдемо в кафетерій? — грубувато спитав я. — Ти збираєшся кілька годин сидіти і бронювати білети в харчевні?

— Нам треба поговорити, — не обертаючись повторив білорус.

Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились як у знавіснілого Чебурашки, проте продовжував іти за Дімоном. Була досить пізня година, через що в кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків, його часті кроки лунким дробом прокотились до стелі височенного залу, а потім він повернувся до мене і сказав:

— Присядь.

Затамувавши подих, неначе лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на крісло просто навпроти мене.

Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши руки перед собою з розпрямленими, але водночас напруженими долонями, тоді як Дімон йорзав наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато совав руки під стіл і блукав очима по пустих полицях буфету.

— Мені вчора дзвонила моя мати… — нарешті почав він.

— Не розумію, до чого тут твоя мати, — ледь не прогарчав я.

— Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, — Дімон намагався говорити рівно та спокійно, хоча уникав зазирати мені в очі. — Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь.

Я мовчав.

— Моя мати досить часто спілкується зі знахарками-ворожками, і вона дзвонила мені вчора, — це не було новиною. Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі усілякою хіромантією, причому він мав звичку по кілька разів на день дзвонити їй і консультуватися з будь-якого приводу. — Так от, вона сказала, що напередодні їй дзвонила одна дуже відома ворожка і питала, чи Діма бува не збирається в далеку дорогу, а потім сказала, щоби я нікуди не їхав, бо… не повернусь звідтіля.

Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи реакції. Я мовчав.