Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович - Страница 7

Суботніми вечорами наше славне товариство мало за звичку збиратись в одному чепурному барі в самому серці міста, історичному центрі шведської столиці, який городяни так і називають — Gamla stan[18]. Це чи не єдине місце у всьому Стокгольмі, де можна було забути про нікому непотрібні статті, конференції та звіти, і вдавати, що за вікном тебе чекає погоже сонячне небо, а не вогка чорнота, лиш зрідка приправлена сріблястим місячним сяйвом. Була в тому якась особлива романтика: старе місто, рафінований дух старовини, спресований у клубку вузеньких вулиць, і наші оглушливі пивні відрижки, які вульгарно розривають всепоглинаючу північну темряву.

Отак ми відбували один із типових для Швеції темних і сирих вечорів, неквапом сьорбаючи пиво в чепурненькому барі. Дімон щойно здійснив невдалу спробу пришвартуватись до барменші, шикарної брюнетки з надутою попою, запропонувавши їй разом сфотографуватися на тлі барної стійки. Взагалі-то, це я хотів до неї причалити, і я перший закинув ідею, але у Дімона був фотоапарат, і взагалі він підірваний на такі штуки. Однак смаглява дівуля, кокетливо стуливши нафарбовані губки, хльостко відшила його, навіть не повівши оком. Деморалізований поразкою Дімон почовгав назад до нашого утлого столика, і, щойно він примостився на стільці, я відчув, що мені щось замуляло справа під лопаткою, а потім різко засвербіло під лівим коліном. Я вже говорив, що не вірю у знаки та символи, але це, мабуть, точно був знак, бо тієї ж миті з моїх вуст мимохіть зірвалось:

— Які у кого плани на літо, пацани?

В Європі мандрівки — то звичне діло, і за два місяці наша ватага встигла пошвендяти по Швеції і навіть на тиждень вирядитися в Італію. На носі чекала ще одна, вже практично спланована подорож далеко на північ Норвегії.

Так от, розбурхані моїм питанням, хлопці заходились жваво обговорювати можливі варіанти, де можна було б влітку пошукати пригод на власні голови. Думки розійшлися: Сєрьога підмовляв три місяці нічого не їсти, на зекономлені гроші орендувати джип і влаштувати сафарі по Ісландії. Сьома хотів ще раз рвонути в Норвегію, але вже на південь, а Дімон, який недолюблював метушню, біганину і лазіння по скелях, пропонував не їсти лишень два місяці, ратуючи за спокійний відпочинок десь на південному узбережжі Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки.

Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження і мізкуючи над тим, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осінило: ось воно, рішення моєї проблеми! Можна рвонути у Мексику і без Мігеля, але удвох з кимось іншим! Не дарма ж розумні люди кажуть: одна голова — добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті — то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені!

Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, і, аби сильно не полохати їх, почав підступно і здалека:

— Колись у мене була Мрія, пацани…

Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч з Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалось полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив:

— Тому влітку я хочу поїхати в Мексику! Помандрувати автостопом…

На хвильку всі ущухли і витріщились на мене, наче я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.

— Ти ж не знаєш іспанської, - нарешті прошепотів Сьома.

— Це в ту Мексику? — перепитав Сєрьога так, наче Мексик на нашій планеті було дві. — Це ж до біса далеко!

— Ну далеко, то й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, — збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула співрозмовців подібно до маленького землетрусу. — Ну то як, пацани? Що, духу забракло? Хто зі мною? Га?! — я ледь не проверещав ці слова, стараючись надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою.

Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, з Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим захитав головою, низько опустивши погляд:

— У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди й назад…

Я міг би довго його уламувати, доводячи, що гроші — це не головне, і що це насправді навіть не проблема, що головне — це захотіти, а нашкребти необхідну суму уже якось вдасться. (Хоча я сам не знав навіть приблизно у скільки обійдеться такий вояж, а тому змовчав. Я точно знав тільки те, що у Мексику ми, хоч лусни, дешевих квитків уже не знайдемо.) Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру і проказав:

— Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…

Я спохмурнів і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелося чухатись. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній хто лишився — Дімон — був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивця, а про мандрівку на інший континент годі було й думати — легше було змусити зразкового совєцького піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ої річниці Вєлікого Октября.

Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи з довгастого фіала, гучно прицмокнув, тоді вперся у мене поглядом Кашпіровського і спитав:

— Коли ти збираєшся їхати?

У той момент я ще не збирався нікуди їхати, а проте з останніх сил напнувши груди гордо прорік:

— У липні-серпні.

— На скільки?

— На місяць. На менше туди нема чого їхати.

Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви стосовно своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопець гордовито глипнув на Семена і Сєрьогу, тоді почухав себе правицею під підборіддям і незворушно огласив:

— Я їду з тобою.

Пиво застрягло у мене в горлянці і я ледь не зросив ним стола, наче якийсь слоняра, що поливає себе водою з хобота.

— Що ти сказав?!

— Я кажу, я їду з тобою в Мексику, — спокійно повторив Дімон.

Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, забилося ще сильніше ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі — то ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого теща загриміла в колодязь, — моя життєва енергія з такою силою струменіла з усіх пор, що хотілось трощити посуд у барі і з нестримним оптимізмом колошматити пики флегматичних шведів. Того вечора я особливо любив життя і ладен був волати про це на увесь Gamla stan.

Під ранок у мене, щоправда, зародились сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє чисто слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав у Швецію, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами — я. Не міг же я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора довозили додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно ним осушений того вечора.