Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 31

Безперечно, була й опозиція. Найстаріші та найбільш досвідчені депутати відразу розкумекали, що з проектом щось нечисто. На всіх кутках вони горлали про те, що двійко європейських авантюристів збираються безсоромно пограбувати державу, що сам проект є химерним, темним і незрозумілим, що навіть у разі успішного завершення будівництва Деліріона та швидкісної залізниці Перуанська республіка ніколи не відіб’є вкладені у будівництво кошти. На шпальтах столичних газет зав’язалась несамовита дискусія поміж прибічниками та противниками проекту. Конгресмени поливали один одного лайном, витирали ноги об поплічників ворогуючої партії, згадували один одному давні кривди, від чого ще завзятіше лаяли опонентів. Певна річ, дійшло навіть до бійки в парламенті.

Поступово партія прихильників Деліріона почала брати гору. Ансельмо Оделіс аргументовано довів, що жоден іноземець ні за яких умов не зможе посягнути на державні кошти. Перуанський можновладець сипав витягами із законів, наводив у приклад силу-силенну комітетів та інституцій, котрі контролюватимуть використання коштів, називав абсурдом саму ідею розкрадання державного фінансування кимось із-за кордону.

— Врешті-решт, — докоряв опозиціонерам наш головний лобіст, — як можна зводити наклеп на таких високоморальних, культурних та інтелігентних сеньйорів, які самовіддано піклуються про благо нашої батьківщини і яких відзначив сам Президент республіки?!

Більшість опозиціонерів після таких разючих аргументів втрачала ґрунт під ногами, тушувалась і незабаром переходила на бік тих, хто підтримував проект.

Як тільки шалька терезів почала схилятись у наш бік, Тьомик вибив у своєму банку чималенький короткотерміновий кредит, після чого я миттю скупив усю землю на тому місці, де мав вирости діловий центр Деліріона (до цього моменту ми завбачливо не розголошували проектне розташування міста). Відтоді лишалося тільки чекати…

Два місяці запеклих обговорень тягнулися, наче роки. Та ось настав той знаменний день, коли мала вирішитись доля нашої авантюри, — день голосування. То був четвер, 13 серпня, самий розпал перуанської зими. Високо над головою нерухомо застиг попелясто-сірий непрозорий туман, який завше зависає над пустелею довкола Ліми протягом зимових місяців. У столиці стояла прохолодна погода, температура повітря (+14 °C) практично не мінялась протягом доби.

Поміркувавши, я вирішив не йти у день голосування до Конгресу. Напруження останніх місяців давалося взнаки. Пекельне хвилювання точило мене зсередини, неначе червяк, що виїдає серцевину яблука. Я боявся, що в залі засідань у мене просто поїде дах. Тож Артем, Маруся та сеньйор Ансельмо з самого ранку поїхали в парламент без мене.

До обіду я мучився на самоті в номері готелю, то нервово гортаючи ранкові газети, то бездумно витріщаючись у телевізор. Кілька разів я спробував заснути, однак бентежна дрож і блювотні приступи паніки примушували мене щоразу зриватись на ноги. Все пообіддя згаяв на безглузді перебіжки між вікном, звідкіля розкривався чарівливий вид на океан, та ванною кімнатою. Однак сувора краса холодних кам’яних пляжів зовсім не проймала мене. Я лиш кидався від кутка до кутка, то заклавши руки за спину, то стискаючи долонями скроні, що пульсували вогнем.

Увечері нервове напруження стало просто нестерпним. Я мусив постійно триматись за що-небудь, аби не дриґотіти. Мене нелюдськи нудило, зліва у грудях загусала кулька колючого болю, через що я почувався, немов поранений звір, якому між ребра встромили мисливського списа. Час від часу я падав навколішки і починав благати Всевишнього, щоб усе скінчилось швидше, нехай навіть поразкою, тільки б припинились ці немилосердні муки очікування!

О пів на першу ночі, коли я вже нависав над прірвою тотального безумства, немов справжнісінький псих лопочучи вголос всіляку маячню і мнучи у безпам’ятстві свій одяг, під подушкою пілікнув мобільний. Я стрепенувся. Дзвінок повторився. З моєї горлянки випорснув незрозумілий звук, схожий на притлумлене виття, а тоді, немов тигр, я стрибнув на ліжко. Долоні трусилися так, що попервах я не міг втрапити пальцем на потрібну кнопку. Зрештою я все ж спромігся прийняти виклик і притулив мобілку до вуха.

Кілька секунд я розрізняв лиш скрегіт та незрозуміле шерхотіння. Затим до мене донісся заливистий сміх Марусі, безладне, але розкотисте плескання рук і численні вітальні вигуки. На фоні цього віддаленого гамору несподівано виокремився голос мого напарника, який несамовито горлав невідь-кому українською:

— Шампанського! Дайте мені шампанського! Йолки- палки, я вас люблю, мої славні перуанські бурундучки! Я знав, що ви зробите мене мультимільйонером! — а тоді після секундної паузи: — Подзвоніть Максу! Наберіть хто-небудь цього паразита і скажіть йому, що він — геній!

Потому всі звуки перекрив плаский і холодний голос, що зазвучав прямо у трубці. То був Ансельмо Оделіс. Чоловік, певно, теж добряче перенервував, через що спершу прокашлявся і лиш потім стримано проказав:

— Прийміть мої вітання, сеньйоре. Ми перемогли: 64 голоси, при необхідних 61…

Хвиля лоскітливого тепла прокотилась усім моїм тілом. Так, наче в одну мить мене занурили в теплу ароматичну ванну з чебрецем. Я нічого не відповів, відключив телефон, тремтячими руками вкинув до рота п’ять таблеток валер’янки і впав на ліжко, відчуваючи, як шалено стукочеться серце об груднину.

Наступного ранку проголосований законопроект підписав Президент республіки, таким чином надавши йому сили закону. Документ обумовлював початок проектних робіт по будівництву швидкісної залізниці між Лімою та Наскою і розробку генплану Деліріона. Конгресмени також затвердили перший транш асигнування у розмірі 200 000 USD. Обсяг подальших інвестицій, зазначалось у документі, буде визначено після завершення ескізного проектування.

Звістка про виділення фінансування миттю облетіла Перу. Орда столичних ділків кинулася шукати власників земельних наділів, де планувалось збудувати Деліріон. Коли інформація про господарів землі набула розголосу, всі відразу зрозуміли мою з Тьомиком зацікавленість у проекті. А проте ніхто нас уже не критикував. Нам вдалося проштовхнути через Конгрес проект, який, поза всяким сумнівом, дозволить цілому ряду компаній «доїти» республіканську казну протягом років, а тому ніхто особливо не переймався тим, скільки ми самі заробимо, перепродуючи землю.

Через двадцять чотири години після опублікування прийнятої постанови мій телефон аж плавився від дзвінків. Один за одним переді мною вирисовувалися проекти елітних готелів, дорогих ресторанів, новітніх висотних будинків, торговельних центрів та офісів. Ціни на земельні наділи зірвались з цепу і помчали угору, наче ракети після вдалого старту, однак… землю не поспішали купувати. Справа в тому, що двісті тисяч американських доларів — насправді не така вже й велика сума для такого масштабного будівництва, а тому, поки не почнуться реальні роботи, ніхто не мав ані найменшого бажання ризикувати, вкладаючи значні кошти у такий фантастичний і химерний проект…

За кілька днів я, Тьомик та Маруся зібрались у номері готелю на нараду. Окрім нас, у кімнаті сиділо двоє запрацьованих і тупуватих на вигляд перуанських чоловіків. Звали їх Дженаро Модесто та Мауріціо Хернен, і це я привів їх з собою.

— Радіти нам рано, — стримано почав я. — Ми виграли бій, однак війна все ще триває. Як ви розумієте, нам потрібно щонайшвидше відбити свої бабки, аби повернути кредит.

— Хіба землю не розкуповують? — поцікавилась білявка, тримаючи в руці яблуко і наче роздумуючи, їсти його чи ні.

— За вчорашній день я відповів на півсотні дзвінків. Усі телефонують, цікавляться, однак ніхто поки ще не попросив підготувати йому договір купівлі-продажу.

Артем безтурботно хмикнув, сліпо вірячи у мою щасливу зірку:

— Розказуй, що ти надумав, Максе.

— Ми можемо посивіти, дожидаючись початку прокладання залізниці, — розважливо мовив я, як завше сповнений відчуття власної вищості. — А тому нам слід самим почати будівництво Деліріона, тим самим подавши приклад іншим.