Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 1

Макс Кідрук

Навіжені в Перу

Перша робота Макса Кідрука, яка потрапила до рук завдяки конкурсу «Краща українська книга — 2010», залишила по собі неоднозначні враження. Насамперед тому, що мало хто в сучасній українській літературі видає на-гора тексти, позбавлені надмірного пафосу, не обтяжені зайвою філософією та «приперчені» недратівливим сленгом.

Коли я читав «Мексиканські хроніки», я купався в текстах людини, яка зліплена з того ж тіста, що й я сам. Мені взагалі імпонують люди, котрі вміють описати власні враження не в контексті суспільноприйнятих «можна», а в межах «отак хочу».

Так, нехай у цьому є такий ненависний нам суржик. Так, нехай поміж рядків ми вловлюємо не озвучені автором матюки. Але… панове, давайте будемо чесні самі із собою: в описаних автором ситуаціях ми з Вами вряд чи користалися б лексиконом матері Терези.

Щодо твору, який Читач тримає в руках, то тут знову ж таки не обійшлося без неоднозначності.

Насамперед, читаючи «Навіжених», я зачасти ловив себе на думці, що не розрізняю, де тут правда, а де вигадка. Навіть усвідомлюючи, що автор у викладці своїх есе подався радше в художню літературу, ніж у нотатки подорожуючого, мені все одно було цікаво. Зрештою заслуговує на окрему подяку хист автора дати потенційним туристам у нижчезгадані країни поради, як уникнути зайвих проблем чи непорозумінь у стосунках з «аборигенами».

Маю надію, що Максим Кідрук зможе знайти ту грань, на якій йому буде комфортно балансувати між поняттями «нотаток» і «художньої літератури». Знаю напевно, що і в першій, і в другій іпостасі в нього буде вдячний читач.

Достеменно переконаний, що письменників у тій царині, в якій проявляє себе Максим, нам дуже не вистачає. Тож досі не зайнята ніша має шанс отримати чудового «важковаговика». Головне завдання, зважаючи на темпи появи текстів за авторством Кідрука, — щоб кількість не нашкодила якості. А загалом уже зараз, коли «Навіжені» мною прочитані, «перетравлені» й розглядаються крізь призму написання анотації, я відчуваю млосне почуття білої заздрості. Молодий, не прикрий парубок, не обтяжений сім’єю й дітьми (що доволі розв’язує руки), має можливість подорожувати світом, описувати це все — собі й читачам у задоволення… Чого ще бажати?

Так тримати, Максе! Єдине прохання — не пхай голову в «гарячі точки», хороші козаки нам ще потрібні!

Трек-лист, рекомендований для прослуховування при прочитанні

1. Rise Against «Give It All».

2. Hinder «Loaded and Alone».

3. Theory of a Deadman «All or Nothing».

4. Rise Against «Re-education (Through Labor)».

5. Egypt Central «Over and Under».

6. Daughtry «One Last Chance».

7. Bon Jovi «It’s My Life».

8. Bad Religion «I Love My Computer».

9. Rise Against «Drones».

10. Linking Park «Bleed It Out».

11. Zebrahead «Falling Apart».

12. Hinder «Heaven Sent».

13. Daughtry «Long Way».

14. Disturbed «Criminal».

15. Dead by Sunrise «Too Late».

16. Shinedown «Lost In the Crowd».

17. Default «It Only Hurts».

18. Daughtry «On the Inside».

19. Bon Jovi «Have A Nice Day».

20. Breaking Benjamin «Breath».

21. Egypt Central «Taking You Down».

22. Bon Jovi «Work for the Working Man».

23. Disturbed «Stricken».

24. The Offspring «Million Miles Away».

25. Zebrahead «Rated ‘U’ For Ugly».

Увертюра

Попри всю його інертність та пасивність, я вірю, що мій друзяка Тьомик у глибині душі такий самий авантурник, як і я…

Після того, як Тьомик дав драла з Києва акурат у переддень свого весілля (безсовісно, по-поросячому полишивши мене розгрібати усе те амурне паскудство, що сам заколотив), я урочисто й палко поклявся щонайменше півроку до України не потикатися. Заледве врятувавшись від родичів Альони, колишньої Артемової нареченої, я був твердо переконаний у тому, що скажені Альонині кревняки навряд чи вельми зрадіють, ненароком перестрівши мене чи мого друзяку де-небудь посеред столиці нашої славної вітчизни. Більше того, дещо згодом надійшла інформація від надійних людей про те, що батько Альони привселюдно присягнув на Біблії, що подарує новенький «Мерседес» С-класу будь-кому, хто принесе йому в кошику наші з напарником голови. (Я спершу навіть трохи образився. Чому наші? Ну чому зразу наші?! Я ж там, бляха, узагалі не при ділах!) Тож одного дня, коли на Тьомика накотила чергова хвиля туги за Батьківщиною, я суворо наказав друзяці:

— Чувак, без вибриків — нам краще не ворушитися і залягти на дно.

— Добре, цувак, — шепелявлячи, відповів мій товариш, оскільки зубні протези, що стояли на місці його передніх зубів, Тьомик нещодавно викопирсав, мотивувавши свої дії тим, що вони йому муляють. (Нагадаю, що зуби йому вивалив мексиканський боксер-важковаговик під час канкунської «фотосесії» [1], а протези — не без проблем, звісно, — вже в Україні втулили.) Нових зубів Артему поки що не поставили.

Відтак цілі три місяці ми з напарником скніли в Стокгольмі. Незабаром таке життя, скажу вам чесно і без вихилясів, капітально мені набридло. Після цілого року навіжених пригод по інший бік Атлантики планомірне байдикування в найдосконалішому і найнуднішому місті світу видавалось мені витонченими інквізиторськими тортурами.

…Одного прісного й тягучого, мов жувальна гумка, дня наприкінці недовгого шведського літа ми з Тьомиком сиділи на лаві коло сонної затоки в самісінькому центрі Стокгольма, дивилися на білих, мов сніг, чайок, на велетенські круїзні лайнери, що відправлялись у кількаденне плавання Балтикою, і на поодиноких рибалок, які куняли на мостах, схилившись над тонкими списами своїх вудок, розморені м’якими променями призахідного сонця. Здебільшого ми мовчали.

Аж раптом мій напарник повернувся до мене і, загадково усміхаючись, промовив:

— Максе, ти все ще винен мені десять тисяч доларів.

Я мав би тут сказонути щось на кшталт: «Пам’ятаю, друже, я обов’язково віддам, все до копійки, от тільки крутну яку-небудь аферу чи махінацію». Звісно, я також міг би ляпнути: «Чувак, кури бамбук, я тобі нічого віддавати не збираюся». Але я нічого такого не сказав, адже знав, чого насправді хоче мій напарник. Кажу ж, що іноді читаю його думки.

— Перу, — натомість мовив я.

А тут Тьомик, знаєте, мав би відповісти: «Ти, блін, про що? Яке Перу? Ти мені тут бульки носом не пускай, чувак! Я тобі ясно кажу — повертай мої бабки!» Однак мій товариш нічого подібного не сказав.

— Поїхали, — затремтівши від радості, мовив Артем.

І ми поїхали.

Чому саме Перу?

Річ у тім, що кілька місяців тому до мого троюрідного брата, що живе в Пуканичах, затурканому присілку на Волині, прилітав з-за океану старенький дідуньо. Дідок уже більш ніж півстоліття живе у Перу, і звуть його Григорій Самолюк, хоча у паспорті писалось по-тамтешньому — по-перуанському цебто — Ґреґор. Виявилось, що старий майже всю Другу світову відсидів у німецькому полоні, шиючи для доблесних солдатів Вермахту пухнасті вовняні шкарпетки. Незважаючи на те, що Григорій (чи то пак Ґреґор) старався і в міру своїх можливостей шкодив ворогам радянської держави, роблячи дірку в кожній другій шкарпетці, аби вона чимскоріше розповзлася, радянська влада потуг молодого волинського селянина не оцінила, безпардонно проігнорувавши такий вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Навіть гірше — Григорія, як і багатьох йому подібних, записали до когорти «ворогів народу».