Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович - Страница 2

Після закінчення війни і звільнення з концтабору пан Самолюк зібрався до України, втім, за день до від’їзду товариш по концтабору попередив Григорія, що після повернення на Батьківщину його негайно депортують до Сибіру. Григорій, не довго думаючи, поміняв азимут і чкурнув на південь — до Італії. Пропрацювавши три роки в Неаполі у «Червоному хресті», молодий українець емігрував до Перу, де завдяки титанічній працелюбності та навичкам роботи із землею за кілька років нажив собі чималі статки.

Так ось, на старості дідуньо Ґреґор прилетів на Вкраїну, аби востаннє перед смертю зиркнути підсліпуватим оком на батьківську землю (забув сказати: око у старого було лише одне — ліве; праве вибив десь у тому своєму Перу). За п’ять днів, досхочу надихавшись рідним повітрям, перуанський дідок пошурував назад у свою заграницю, залишивши онукові в подарунок п’ятнадцять тисяч доларів готівкою та цілу торбу дивних історій про те, як він, старий чорт, ловко розбагатів у себе в Перу…

Перуанські гроші два з половиною місяці пропивали всім селом.

Старожили (ті, хто переживе цю напасть) згодом розповідатимуть, що такої гульні в Пуканичах не було з часів першого польоту Гагаріна. Таке в селі робилося, що страшно згадувати. Кілька місцевих стариганів перепилися так, що ледь не пустили полем поїзд «Ковель — Сімферополь» (при цьому примовляючи: «Хе-хе! Як у старі добрі часи в 43-му, хе-хе…»).

Певна річ, з району прислали цілий «бобик» з міліціянтами — ну, щоб розібратись, що то за безчинство таке коїться у Пуканичах. Правда, то було вельми нерозумне рішення з боку районної влади, позаяк міліціянти вернулись у райцентр лиш через два дні — з натовченими пиками, без табельної зброї, без кашкетів і з важелем коробки передач від «бобика» — і сказали, що не повернуться назад у село нізащо, навіть під прикриттям бронетранспортерів.

Після такого відчайдушного запою Пуканичі можна було стирати з карти України — півсела недорахувалися.

Врешті-решт гроші у мого братухи скінчилися — «празник» відгримів, і всі, хто зміг пережити оте нелюдське випробування, поволі повертались до звичного, рутинного життя.

Після того, як вміст останньої пляшки горілки розійшовся по животах тих, хто ще мав здоров’я кубрячити, від спадщини одноокого Ґреґора лишилися тільки історії про його незліченні багатства, про мільйони заморських грошей з такою чудною назвою — нуебо соли[2], зароблені дідуганом на благодатній перуанській землі. З часом розповіді про те, що Самолюкові спадки нароблялись тяжкою працею, забулися, розчинившись у коловороті побрехеньок, якими обросла сумнозвісна історія про візит українського перуанця на прабатьківщину. Ніхто вже не згадував, що Ґреґор був умілим господарником. Натомість селяни тільки й балакали про те, що гроші в Перу прямо на землі валяються.

Мій троюрідний брат, поки я був у Києві, двічі приїжджав до мене в гості. Бідолаха взагалі ні про що, окрім свого заморського родича, говорити не міг. Як почне розказувати про перуанські багатства, то вже його не спинити. Зрештою, виговорившись, хлоп засідав в кутку біля вікна, кисло зітхав і буботав:

— Ех, Максе, от зароблю скікись-то грошей, а тоді поєду в Перу і я-а-ак розбагатію. Аж страшно подумати…

Причому щоразу він закінчував свою розповідь одною й тою ж самою, наче завченою напам’ять фразою:

— А ще мій одноокий старий страшно, нестримно, не соромлячись у вираженіях, хвалив тамтешніх жінок, Максе…

Правду кажучи, саме ці останні слова забили останній цвях у труну нашого з Тьомиком тихого та спокійного життя.

…Наступного дня я розбудив Тьомика на світанні.

— Значить, так, друже, — кажу, — сьогодні ти купуєш квитки в один бік до Ліми, а я подбаю про те, щоб переказати твої кошти в який-небудь перуанський банк, аби після прильоту ми зразу могли пустити їх в оборот[3].

Артем потягнувся, скочив з ліжка і награно виструнчився переді мною.

— Єсть купити квитки до Ліми! — хвацько відрубав напарник. — На коли?

— Чим раніше, тим краще, чувак. Але на завтра не бери. Краще на післязавтра, бо, хтозна, переказ наших коштів за океан може затягтися.

— Єсть брати квитки до… е-е-е… до Ліми не раніше, ніж на післязавтра!

Потому ми розбрелись по квартирі: Тьомик посунув до ванної чистити зуби, а я готував документи для переказу коштів за океан…

З часу нашого походу на Мексику Тьомик практично не змінився — такий же ставний, високий, широкоплечий і дурний. Кілька місяців тому він собі запустив довге волосся, сказав, що нині так модно. А вже через кілька тижнів зробився кудлатий, уподібнившись до білобрисого й синьоокого спанієля. Певна річ, Тьомик щоразу ображався, коли я порівнював його з собакою, і сердито белькотав, що я нічого не тямлю у моді, що він насправді схожий не на спанієля, а на Курта Кобейна, вокаліста «Нірвани». Я тоді спеціально в «Google» поліз подивитися, що то за Кобейн такий… Відтоді для мене, що Тьомик, що Курт Кобейн — обидва спанієлі.

Кілька разів я намагався примусити друзяку зістригти його закошлану стріху. А то він ще, бува, рвані джинси напне, дитячі кеди узує, і дивишся, аж серце стає — не чоловік, а якийсь панк-рокер, чесне слово, — соромно на вулицю з ним вийти. Одного разу я навіть пригрозив, що поголю Тьомика налисо вві сні. Щоправда, тоді мій напарник не на жарт рознервувався, сказавши, що хай тільки спробую — він вижене мене на хрін зі стокгольмської квартири. Я стулив пельку і заспокоївся.

Я теж не дуже змінився після повернення з Мексики. Дещо роздобрів (себто не став більш чуйним чи лагідним, а роздався трохи вшир — так би мовити, став соліднішим) і почав стригтися дуже коротко. Декотрі заздрісники пов’язали таку різку зміну зачіски з тим, що в мене почалось раннє облисіння, проте ви не вірте цим жовчним пасквілянтам і при нагоді можете сміливо натовкти їм писки — хай знають, як чесну людину оббріхувати. Обчикрижившись коротко, наче призовник перед армією, я подумав, що моєму обличчю тепер явно не вистачає рослинності, а тому завів собі коротку борідку. Вона хоч трохи компенсувала те, чого не вистачало голові (я маю на увазі волосся…).

Густа й рівна мексиканська засмага ще й досі не зійшла, через що все вкупі — чорна цапина борідка, лисувата голова з акуратно обкантованими бакенбардами та смаглявий колір обличчя — робило мене схожим на крутого італійського мафіозі.

…За півдня ми впорались з усім: Тьомик роздобув квитки, а я владнав фінансові справи. (Менеджер у банку «Nordea» допоміг мені підібрати надійний перуанський банк, після чого здійснив трансакцію. Відтак нам лишалось тільки прибути до Ліми, пред’явити паспорти і отримати гроші на руки.) Насамкінець ми з напарником, щасливі, наче поросята, які щойно натрусили з дуба жолудів, помарширували в один з найкращих барів Gamla stan’у[4] і набралися заледве не до втрати пульсу.

…Хтось делікатно посмикав мене за рукав сорочки. Слабкий вогник свідомості миттю спалахнув у глибочіні зачмеленого мозку — я помалу прокидався.

Перше, що пригадую, — це те, як у вуха потужним потоком влився монотонний, набридливий гул. Однак самопочуття було настільки паскудним, що розплющувати очі, аби дізнатись його походження, зовсім не хотілося. Я лиш сердито гмикнув і спробував повернутись назад в обійми Морфея.

Втім, заснути мені так і не пощастило. Через кілька секунд мене вдруге скубонули за рукав, цього разу значно настирливіше. «Варвари! — подумав я, насупивши брови. — Бридкі та цинічні троглодити! Як тільки совість дозволяє вишарпувати зі сну хвору людину?» А тоді обурливо прохрипів уголос, так і не розкривши очей:

— Ідіть ге-е-еть!

Точніше, я намірявся промовити «ідіть геть!», але на ділі всі приголосні застрягли в горлі між кадиком та гландами, і з язика назовні зісковзнули лиш голосні. Тож у дійсності я промукав щось на кшталт «і-і-е-е-е».