20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 9

— Ні! — відповів Нед Ленд. — Цієї тварини не візьмеш, доки вона сама не дасться.

— Що ж робити?

— Коли можна, накажіть піддати пари, а я, з вашого дозволу, стану під бушпритом і, тільки ми підпливемо ближче, метну гарпуна.

— Ставайте, Неде, — відповів капітан Фарагут і гукнув до механіка: — Збільшити пари!

Нед Ленд став на чати. Засипали вугілля, під казанами забурхав огонь. Спущений лаг показував, що «Авраам Лінкольн» мчить зі швидкістю вісімнадцяти миль на годину.

Але й клята тварина пливла так само швидко.

Цілу годину фрегат ішов на тій самій швидкості, не вигравши жодного туаза! Яка ж то була зневага одному з найшвидкохідніших суден американського морського флоту! Команда лютувала. Матроси проклинали чудовисько, але йому хоч би що. Капітан Фарагут уже не куйовдив бороди, — він кусав її.

Знову покликали механіка.

— Тиск доведено до краю? — запитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Скільки атмосфер?

— Шість з половиною.

— Давай десять!

Оце наказ! Прагнучи обігнати «конкурента», на більший ризик не зважився б жоден капітан-одчайдух із Міссісіпі!

— Конселю, — мовив я до свого вірного служника, що стояв при мені,— а чи не вилетимо ми зараз у повітря?

— Як ласка пана професора, — відказав Консель.

Правду кажучи, капітанова сміливість прийшлася мені до душі.

Застережні клапани було затиснено. Під казани ще засипано вугілля. Вентилятори збільшили тягу, під казанами забушував огонь. «Авраам Лінкольн» полинув іще швидше. Щогли аж дрижали, і хмари диму ледве проривалися крізь вузькі отвори труб.

Знову закинули лаг.

— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.

— Дев'ятнадцять і три десятих милі, пане капітане.

— Піддати пари!

Механік кинувся виконувати наказ. Невдовзі манометр показував уже десять атмосфер. Але й нарвал «піддавав пари», — він, як то вдавалося помітити, плив зі швидкістю дев'ятнадцять і три десятих милі на годину. Яка гонитва! Я не в силі описати свого хвилювання. Мене тіпало, як у пропасниці. Нед Ленд стояв на чатах, тримаючи напоготові гарпуна. Кілька разів чудовисько підпускало фрегат близько до себе.

— Наздоганяємо! Ще трохи, ще! — гукав канадець.

Він уже націлився метнути гарпуна, але тварина вислизнула з-під самого носа, линучи зі швидкістю не менше тридцяти миль на годину. І саме тоді, як ми досягли найбільшого ходу, химерна істота, ніби кепкуючи з нас, окреслила навколо фрегата велике коло. З наших грудей вирвався лютий крик.

Опівдні ми були од невловимого нарвала на тій самій віддалі, що й зранку.

Капітан Фарагут нарешті зважився на рішучий захід.

— Он як! — вигукнув він. — Ця тварина пливе швидше від «Авраама Лінкольна»! Чекай же! Подивимося, чи втечеш ти від конічних снарядів! Боцмане! Обслугу — до гармати!

Гармату на баку тут же заладнували й навели. Гримнув постріл, але ядро пролетіло на кілька футів вище од нарвала, що тримався за півмилі від судна.

— Змінити гармаша! — наказав капітан. — П'ятсот доларів тому, хто вб'є цю диявольську тварюку!

Старий сивобородий пушкар, — він і досі, як живий, переді мною, — з лагідними очима й спокійним лицем підійшов до гармати, навів її й хапливо прицілився. Пролунав стріл, а за ним розляглося велелюдне «ура!».

Ядро влучило в ціль, але… що за диво! — ковзнувши по округлій китовій спині, одлетіло милі на дві й упало в море.

— Отакої! — люто вигукнув старий пушкар. — Та невже в цього пройдисвіта спина обросла шестидюймовим залізом!

— Сто чортів! — гукнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, мовив:

— Я гнатимуся за цим твариниськом, хай навіть фрегат вибухне!

— Правильно! — відповів я.

Ми сподівалися — тварина зрештою стомиться. Це ж не те, що наша парова машина. Та де тамі Минали години, а нарвалові хоч би що — жодної ознаки виснаження.

На честь «Авраама Лінкольна» слід сказати — він переслідував чудовисько з невтомним завзяттям. Він пройшов за цей горезвісний день шостого листопада щонайменше п'ятсот кілометрів! Та знов настала ніч і оповила пітьмою розбурхані океанові обшири.

Тоді мені здалося, що наша мандрівка скінчилася і що ми вже ніколи не побачимо фантастичної тварини. Та я помилявся.

О десятій годині п'ятдесят хвилин вечора, десь за три милі під вітром од судна, знову з'явилося електричне світло, таке саме осяйне, як і минулої ночі.

Здавалося, нарвал не рухається. Може, стомлений цілоденною втечею, він спав, погойдуючись на хвилях? Це була щаслива нагода, і капітан Фарагут надумав з неї скористатися.

Він дав відповідні розпорядження. «Авраам Лінкольн» ішов повільно, наближаючись вельми обачно, щоб не розбудити свого супротивника. Натрапити в морі сонного кита й загарпунити його — не велике диво; Нед Ленд не одного кита зловив саме в такий спосіб. Отож канадець знову став під бушпритом.

Фрегат тихо підійшов на два кабельтови до сонної тварини. Тут машину зупинили і судно попливло за інерцією. Всі затамували подих. На палубі залягла мертва тиша. Ми були вже футів за сто од світла, що сяяло дедалі яскравіше й сліпило нам очі.

Я стояв на баку, спершись на поручні, й бачив, як унизу Нед Ленд загрозливо простяг руку зі своїм лиховісним гарпуном. До нарвала залишалося якихось двадцять футів.

Раптом Недова рука рвучко підвелася — і гарпун засвистів у повітрі. Я почув дзвін — так начебто гарпун ударився об метал.

Електричне світло враз погасло, і два величезні водяні стовпи зненацька ринули на палубу фрегата, збиваючи людей, ламаючи фальшборти.

Розлігся страшенний хряск, і, не втримавшись, я полетів у море.

VII

ЗАГАДКОВИЙ КИТ

Несподівано впавши у воду, я геть спантеличився, але тями не втратив.

Мене шпурнуло футів на двадцять під воду. Я плаваю добре, і хай не рівня таким плавцям, як Байрон чи Едгар По, проте не розгубився в воді. Двічі рвучко відштовхнувся ногами й виринув на поверхню.

Найперше я розглянувся довкола, шукаючи фрегата. Чи помітили там, що мене не стало? Чи спустив капітан Фарагут шлюпку? Чи врятують мене?

Довкола залягла глибока темрява. На сході бовваніла чорна маса. То був фрегат. Його вогні, даленіючи, згасали. Я загинув.

Старий сивобородий пушкар підійшов до гармати й прицілився.

— Рятуйте! Рятуйте! — загукав я, щодуху пливучи до «Авраама Лінкольна».

Мокра одежа мене обтяжувала — облипала тіло, сковувала рухи. Я тонув. Я задихався!

— Рятуйте!

Це востаннє я крикнув. Відчайдушно борсався, та мене поглинала безодня.

Раптом чиясь дужа рука вхопила мене за одежу, витягла на поверхню — і я почув, авжеж, почув:

— Якщо пан професор зіпреться мені на плече, йому легше буде плисти.

Я вхопив за руку мого вірного Конселя.

— Ти! — гукнув я. — Це ти!

— Я, — відповів Консель, — і, як завжди, до послуг пана професора.

— Тебе викинуло в море тоді ж, коли й мене?

— Ні. Мене не викинуло, але, як служник пана професора, я стрибнув услід за ним.

Добра душа, він мав це за річ звичайну!

— А фрегат? — спитався я.

— Фрегат! — відповів Консель, повертаючись на спину. — Хай би пан професор на нього не розраховував!

— Чому ж то?

— Бо, кидаючись за паном професором, я чув, як стерничий вигукнув: «Стерно і гвинт поламані!»

— Поламані?

— Так. Їх пошкодило своїм бивнем чудовисько. Я гадаю, що «Авраам Лінкольн» відбувся тільки цією невеличкою аварією. Та нам од того не легше: судно ж бо втратило керування.

— Тоді ми пропали!

— Може, — спокійно відказав Консель. — Проте ми маємо ще кілька годин, а за цей час, диви, все й поверне на добре.

Конселів непорушний спокій додав мені бадьорості. Я поплив був хутчіш, але намокла одежа тягла мене донизу, мов свинець, і я ледве тримався на воді. Консель помітив це.