20 000 льє під водою - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль - Страница 10

— Якщо пан професор дозволить, я розріжу на ньому одежу, — сказав він.

Консель добув із кишені ножа, враз розпанахав на мені одяг і поміг скинути шмаття.

Потому я допоміг йому зробити те саме, і ми попливли далі.

Проте становище наше було жахливе. Адже на фрегаті, мабуть, і не помітили, що ми зникли; а якби й помітили — судно, втративши керування, все одно не здатне плисти до нас проти вітру.

Консель спокійнісінько все це розважив і дійшов мудрої ради. Що то воно за вдача! Цей незворушний чолов'яга почувався в морі, ніби у власному домі.

Тому було вирішено: нас можуть урятувати тільки шлюпки «Авраама Лінкольна». А щоб дочекатися їх — треба добрати способу якомога довше втриматися на воді. Аби водночас обом не виснажуватись, ми надумали чергуватися, — один, схрестивши руки й випроставши ноги, ляже навзнак і відпочиватиме, а другий тим часом буде плисти й штовхати його перед себе. Кожні десять хвилин мінятимемось.

В такий спосіб нам стане снаги на кілька годин, а може, й до ранку.

Оманливі сподіванки! Та в людському серці навіть за найтяжчої скрути жевріє промінчик надії. До того ж нас двоє. Зрештою — хай навіть це й неймовірно! — коли б і розвіялась та омана, я б не чекав покірно загибелі!

Фрегат зіткнувся з нарвалом десь близько одинадцятої години вечора. За вісім годин зійде сонце. Отже, ми будь-що мусимо продержатись до ранку. Море було спокійне, і ми поки що не втомилися. Вряди-годи я вдивлявся в густий морок, що порушувався лише фосфоричним посвічуванням води, збуреної нашими рухами. Я споглядав, як ці світні хвилі розбивалися об мої руки й котилися далі, мінячись синюватим блиском. Здавалося, ми пливли в басейні, повному живого срібла.

Та запівніч я почувся до краю змореним. Руки й ноги зводили корчі. Консель мусив підтримувати мене, і турботи про наш порятунок лягали тепер на нього одного. По недовгім часі я почув, що він, сердега, важко й часто дихає. Він вочевидь підупадав на силах.

— Покинь мене! Покинь! — мовив я.

— Покинути пана професора?! Нізащо! — відказав він. — Я волію потонути першим!

Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола — жодного човна!

Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи — рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:

— Рятуйте! Гинемо!

Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!

— Ти чув? — прошепотів я.

— Атож! Атож!

І Консель знову розпачливо позвав.

На цей раз — ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?

Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.

— Видно що-небудь?

— Я бачив… — промимрив він. — Я бачив… але помовчім… побережім сили!..

Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони18 знаходили прихисток в китовій утробі!

Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…

І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув — мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.

Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.

— Конселю! — прошепотів я, розплющивши очі.

— Пан професор мене кликав? — запитав Консель.

Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.

— Нед! — вигукнув я, відразу впізнавши його.

— Він самий. Нед, що ганяє за своєю винагородою, — відповів канадець.

— І вас вишпурнуло з фрегата?

— Так, пане професоре. Але мені пощастило більше, ніж вам. Я попав на плавучий острівець.

— На острівець?

— Атож. Певніше, на того велетенського нарвала.

— Тобто?

— Я притьмом збагнув, чому мій гарпун не вп'явся в нарвала, а тільки ковзнув йому по шкірі.

— Ай справді, Неде, чому?

— Тому, пане професоре, що та тварюка закута в крицю.

Нарешті я зовсім отямився і збагнув, що сталося. А коли я почув

останні канадцеві слова, в голові мені враз сяйнув здогад. Я похапцем виліз на верх тої істоти чи того предмета, що став нам за прихисток. Предмет ледь-ледь виступав із води. Я тупнув ногою. Тіло — вочевидь тверде, анітрохи не вгинається і зовсім не схоже на м'ясисту масу великого морського ссавця.

А може, це костяний панцер — такий самий, що його носили на собі допотопні тварини? В такому випадку почвара належить до рептилій амфібій на взірець черепах або крокодилів.

Отим-то й ба! Чорнувата спина, на якій я стояв, — гладенька, блискуча, а не лускувата. Вона дзвенить од удару, ніби метал, і, здається, — ну й дивовижа! — склепана із залізних плит.

Годі було сумніватися! Тварина, страхіття, чудо природи, котре збаламутило всіх учених світу, збурило уяву й приголомшило всіх моряків обох півкуль, — витвір людських рук!

Якби перед мене з'явилася бодай найхимерніша міфічна істота, — і тоді я не був би такий ошелешений. Але побачити на власні очі неймовірну, надприродну дивину, що її створила людина, — тут уже й голова піде обертом.

І все-таки доводилося повірити в чудо. Ми ж бо лежали на спині підводного судна, яке зовні — скільки я міг судити — скидалося на величезну сталеву рибу. Нед Ленд перш за нас дійшов того самого висновку. Мені й Конселеві тільки й лишалося, що пристати на нього.

— Але якщо це підводне судно, — зауважив я, — воно мусить мати машини і, ясна річ, команду.

— А певно ж, — відповів гарпунер. — Проте я сиджу на ньому години вже зо три, але не завважив ніяких ознак життя.

— Воно пливе?

— Де там, пане Аронаксе! Гойдається собі на хвилях, а з місця — ні руш.

— Хто-хто, а ми-то знаємо, яке швидкохідне це судно. Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а також механіки, котрі ними керували б. А скоро є тут люди — ми врятовані.

— Гм! — недовірливо озвався Нед.

У цю мить, ніби стверджуючи мої слова, за кормою дивоглядного судна щось зашипіло. Скидалося на те, що почав обертатися гвинт. Справді, судно звільна рушило. Ми ледве встигли схопитися за якийсь пруг, що виступав довкола нас із води сантиметрів на вісімдесят. На щастя, судно поки що пливло тихо.

— Доки ця посудина виглядає із води — не біда! Але якщо їй заманеться пірнути, я не дам і двох доларів за свою шкуру!

Канадець, звісно, міг би правити й менше… Тож слід було негайно вступити в контакт з тими, хто сидів у череві цього апарата. Я заходився намацувати якусь ляду чи люк, але ряди заклепок не мали жодної прогалини.

Незабаром місяць зайшов і все навкіл повилося густим мороком. Слід було чекати світанку, — може, тоді вдасться проникнути всередину цього підводного судна.

Тепер наше життя залежало тільки від примхи таємничих керманичів, що правили судном. Заманеться їм піти під воду — і ми загинули. Якщо ж вони плистимуть так і далі, я певен — ми знайдемо спосіб дати про себе якийсь знак. Бо й справді, коли вони не можуть самі поновлювати повітря, їм конче треба вряди-годи випливати, щоб на поверхні океану поповнити його запаси. Тож мусить бути якийсь отвір, що ним надходить повітря всередину судна.