І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович - Страница 36

Лютц зустрів Гольдрінга з неприхованою радістю.

— Як добре, що ви повернулися, Генріх! Мені просто не вистачало вашого товариства.

— Я теж за вами скучив, Карл. Лише з вами я можу говорити щиро й просто.

— Ми з вами освідчуємося, як закохані. А тим часом генерал чекає на вас: він уже кілька разів запитував, чи ви повернулися.

Еверс, побачивши Генріха, справді зрадів:

— Як себе почуває мій друг, генерал Бертгольд?

— Чудово! Наказав якнайсердечніше вітати вас і передати найщиріші побажання здоров'я і успіхів.

— Дуже вдячний! А які новини в Берліні, Мюнхені?

Не зовсім уважно вислухавши розповідь Генріха про все чуте і бачене, генерал відразу перейшов до справи:

— Мушу сказати — вашого повернення чекав нетерпляче. Річ у тому, що є одне делікатне доручення, з яким можете впоратись лише ви, бароне, з вашим умінням швидко завойовувати симпатії.

— Ви трохи перебільшуєте мої можливості, гер генерал!

— Ані на йоту… Як вам відомо, наша дивізія вважалася тиловою, і тому нова автоматична зброя, якою озброєні фронтові частини, до нас ще не потрапляла.

Генріх уважно слухав.

— Але тепер становище міняється. Є дані, що Англія прискорила готування до відкриття другого фронту, а в зв'язку з цим і наші, так би мовити, тилові дивізії посилюються: вже одержано наказ переозброїти і нас. Ми вже маємо наряди на це, є наряди і в розподільчому пункті в Бонвілі, де цю зброю виготовляють. Але, зрозуміла річ, що її в першу чергу відсилають на фронт, а нам дадуть лише тоді, коли виявиться зайвина. А мені хотілося б одержати нову зброю якнайскоріше, щоб ми всі навчилися добре володіти нею, в разі чого могли б влаштувати англійцям і американцям новий Дюнкерк. Ви мене розумієте?

— Цілком.

— Ваша місія і полягає в тому, щоб прискорити відправку зброї до нашої дивізії. Цього ви мусите домогтися якою завгодно ціною. Відповідні документи вже приготовано. Я прошу вас завтра ж виїхати. Зрозуміло?

— Так точно, гер генералі А коли зброя буде готова до відправки, хто має її супроводжувати?

— Ви про це негайно повідомте через корпусну станцію.

Але зважте — нас можуть підслухати. Тому давайте умовимось: ви сповіщаєте, що сигарети куплено і вам треба, скажімо, сто ящиків. Це означатиме, що зброя є, потрібно сто чоловік охорони. Ви простежите за навантаженням і повернетесь або з цим ешелоном або машиною. Адже ви поїдете туди на своїй машині?

— Так точно!

— Тоді, крім свого денщика, візьміть ще двох солдатів для охорони.

— Я волів би, коли ви дасте згоду, не робити цього. Чим більше охорони, тим швидше на мене звернуть увагу французькі терористи.

— Маєте рацію. Але в Бонвілі будьте обережні. Макі діють там дуже активно, — попередив генерал.

— Виїжджати завтра?

— Сьогодні відпочиньте з дороги, приготуйтеся, а завтра ранком рушайте. Сподіваюсь одержати від вас втішні вісті і якнайскоріше.

— Зроблю все можливе, гер генерал.

Доручення Еверса настільки збігалося з планами самого Генріха, що він навіть трохи злякався.

«Щось дуже щастить мені, — думав він, укладаючи чемодан. — А фортуна, як відомо, дама капризна… Всю дорогу сушив собі мозок думкою, як мені відпроситися в Бонвіль, і ось, маєте, — саме до Бонвіля мене й посилають! Яке ж завдання там на мене чекає?.. Мабуть, дуже серйозне. Інакше б мене повідомили зарані. Або не хочуть, щоб я передчасно хвилювався, або вивчають ще обстановку… Так чи так, а приготуватися слід до найгіршого…»

Генріх окинув поглядом кімнату, ніби бачив її вперше і… востаннє. Так, можливо, він сюди вже не повернеться. Можливо, він ніколи не побачить уже Моніки… І вона ніколи не дізнається, що поруч неї працював друг. Навіть те, на що він збирається натякнути їй сьогодні, вона розглядатиме, як необережну балакучість молодого штабного офіцера. І пишатиметься, що так легко розв'язала йому язика… Але чому ж це вона не йде? Може, її Курт не відшукав? Може, її взагалі нема вдома? Що ж тоді робити? Він не може поїхати, не попередивши її про мету свого відрядження. Хіба самому піти її пошукати?

Генріх вже зібрався спуститися вниз, коли в двері постукали. Моніка! Тільки вона так стукає: три дрібних і легких удари.

До кімнати, дійсно, зайшла Моніка. Генріх відразу помітив, що обличчя в неї змучене, а очі трохи почервоніли. Тривога і жаль стиснули йому серце.

— Ви… плакали, Моніко? Щось трапилось? — стривожено запитав Генріх, не випускаючи руки дівчини і силкуючись зазирнути їй в очі.

— Зовсім ні, — відвела свої очі Моніка, — просто я допомагала мамі готувати салат, і це від цибулі очі почервоніли…

— Яка проза! А я волів би, щоб вони почервоніли з тої причини, що я знову мушу їхати… І навіть пробуду в Бонвілі досить довго!

— У Бонвілі?

Генріх відчув, як рука дівчини затремтіла в його руці.

— Чому це вас так вразило?

— Нічого, я так… розумієте, у мене там є кузина…

— Хіба я мушу її лякатися?

— Не її, а макі… Вона два дні тому гостювала у нас і розповідала, що там дуже неспокійно.

— То й що?

— Я просто хотіла попередити вас…

— Спасибі, ви дуже добра!.. А знаєте що? Чому б вам теж не поїхати в Бонвіль, відвідати кузину? Я б підвіз вас машиною туди і назад…

— Що ви! Хіба я можу залишити маму бодай на тиждень! Стільки клопоту, а вона майже сама!

— Тоді, знаєте, як зробимо, — як тільки я навантажу зброю…

— Зброю? Яку зброю? — здивувалася Моніка.

— От я й проговорився! — з досадою вихопилося у Генріха. — Теж офіцер, штабіст, а бовкаю язиком, як баба на базарі!

— Виходить, це якась таємниця, і ви боїтесь, що я…

— Ні, ні, я вам вірю! Тільки дуже прошу, випадково про це комусь не скажіть. Інакше зброя може потрапити не до нас у дивізію, а до макі. Вони останнім часом почали дуже нею цікавитись, а коли дізнаються, що зброя автоматична… Правда, про те, коли її відправлять, знатиму тільки я… А втім, що це ми з вами за розмову завели! Вона зовсім не для дівочих вушок, та ще таких маленьких і рожевих, як ваші! Так як ми вирішимо з поїздкою до Бонвіля?

— Не знаю… може, й справді… — завагалася Моніка… — Людвіна так радітиме…

— Тоді домовились: як тільки у мене справа наближатиметься до кінця, я даю вам телеграму і зустрічаю вас на вокзалі.

— Але я не хочу, щоб мене бачили з німецьким офіцером, та ще в Бонвілі, де мене ніхто не знає!

— На обличчі в мене не написано, що я німець, а зустріти я можу вас в цивільному одязі. А з Бонвіля ми машиною повернемось разом. Згода?

— Згода, — не зовсім рішуче погодилась Моніка. — Отже чекатиму вашої телеграми, а поки побажаю вам щасливої дороги!

Ранком другого дня, коли Сан-Ремі ще спав, Генріх і Курт їхали до Бонвіля. Генріх розрахував, що вони будуть там опівдні, якщо їхатимуть з швидкістю 90 кілометрів на годину, і Курт вів машину швидко — стрілка спідометра часто перескакувала за сто.

«Де я їздив по такій дорозі?» — пригадував Генріх. Так, він десь бачив щось подібне. Такі ж, ніби рукою казкового велетня розкидані гори, що не були з'єднані в єдиний хребет, а стояли одна перед одною, створюючи вузькі долини, порослі буйною зеленню, серед якої дзюрчали вузенькі, але бурхливі потоки чистої, як сльоза, гірської води; такі ж густі внизу ліси, які, чим вище, ставали одноманітнішими й нижчими; такі ж несподівані кружечки-галявини, з усіх боків оточені лісом. В Західній Україні такі галявини називають полонинами. Так, так, от таку саме дорогу він бачив незадовго до війни, проїжджаючи з Станіслава на Яремче! Правильно! Як, здається, давно це було…

Генріх підозріло глянув на Курта, ніби він міг підслухати його думки. Той сидів, міцно стиснувши руки на рулі, і напружено вдивлявся в далечінь. Незважаючи на прохолоду, обличчя його спітніло, а Курт, боячись відірвати від руля хоча б одну руку, лише пхиркав, намагаючись здути краплини поту, що скочувалися до губів.