Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 90

— Граймо ж, панове, граймо ж!

Він так захопився грою, що забув навіть плюватися, через що в грудях у нього час від часу наче протяжно гуділи органи. Його легені з свистом відтворювали всю гаму астми, починаючи з урочистих басових нот і закінчуючи хрипким криком молодого півня, що пробує співати.

Він навіть відмовився йти спати, коли його жінка, що аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла сама, бо була ранньою пташкою і підіймалася завжди разом з сонцем, тоді як чоловік її був «совою» і радий був просидіти з приятелями до ранку. Він гукнув їй: «Постав мій гогель-могель біля вогню», — і продовжував гру. Коли стало ясно, що нічого випитати в нього не вдасться, вирішили, що час уже спати, і всі розійшлися по своїх кімнатах.

Другого дня повставали знову досить рано, невиразно сподіваючись, а ще більш бажаючи швидкого від’їзду, страхаючись думки, що доведеться перебути ще день в цьому жахливому маленькому заїзді.

Та ба! Коні стояли в стайні, кучера не було видно. Знічев’я всі почали блукати навколо карети.

Сніданок минув сумно; відчувалось ніби певне збайдужіння до Пампушки, бо під впливом нічних міркувань погляди дещо змінились. Зараз усі майже досадували на дівчину за те, що вона таємно не зустрілась з пруссаком і не приготувала на ранок своїм супутникам приємного сюрпризу. Що могло бути простішим? Та й хто б про це дізнався? Для пристойності вона могла б сказати офіцерові, що робить це, бо їй шкода своїх бідолашних супутників. Для неї це ж така дрібничка!

Проте ніхто ще не признавався в своїх думках.

Після, полудня, коли всі втомилися від нудьги, граф занропонував зробити прогулянку по околицях. Старанно закутавшись, маленьке трвариство рушило в дорогу, за винятком Корнюде, який вважав за краще сидіти біля вогню та черниць, що проводили дні в церкві або в кюре.

Мороз, що посилювався з кожним днем, жорстоко щипав за ніс і вуха, ноги так заклякли, що кожен крок був мукою, а коли перед ними розіслалися поля, вони здалися такими похмуро-зловісними в своїй безмежній білизні, що в усіх одразу похололо в грудях і стиснулось серце, і всі повернута назад.

Чотири жінки йшли попереду, троє чоловіків супроводили їх, ідучи трохи позаду.

Луазо, який чудово розумів ситуацію, спитав раптом, чи довго їм доведеться через «цю повію» лишатися в оцій глушині. Граф, як завжди чемний, сказав, що не можна вимагати від жінки такої важкої жертви, що жертва ця може бути тільки добровільною. Пан Карре-Ламадон зауважив, що коли французи почнуть, як про це говорили, контрнаступ через Дьєпп, то їхня сутичка з пруссаками відбудеться не інакше як у- Тоті. Ця думка стривожила обох його співбесідників.

— А що, як піти пішки? — сказав Луазо.

Граф знизав плечима:

— Та що ви! По такому снігу? З нашими дружинами? Крім того, за нами відразу ж пошлють погоню, впіймають за десять хвилин і віддадуть, як полонених, на поталу солдатам.

Це була правда. Усі замовкли.

Жінки розмовляли про туалети; але деяка вимушеність, здавалося, роз’єднувала їх.

Раптом у кінці вулиці показався офіцер. На снігу, що стелився до обрію, вирізнялася його висока постать, що нагадувала осу в мундирі; він ішов, розчепірюючи ноги, особливим кроком, властивим військовому, який боїться забруднити старанно начищені чоботи.

Він вклонявся, коли проходив повз жінок, і презирливо глянув иа чоловіків, у яких все-таки вистачило почуття власної гідності для того, щоб не привітатися, хоч Луазо й потягнувся був спочатку до свого капелюха.

Пампушка почервоніла по самі вуха, а три заміжні жінки відчули глибоке приниження від того, що цей солдафон зустрів їх у товаристві дівки, з якою він так зухвало обійшовся.

Тоді заговорили про нього, про його достать і обличчя. Пані Карре-Ламадон, яка знала багатьох офіцерів і добре — таки розумілася на них, вважала, що цей не такий уже й поганий; вона навіть пошкодувала, що він не француз, бо з нього міг би вийти чудовий гусар, який, без сумніву, зводив би з розуму всіх жінок.

Повернувшись додому, вони не знали, що далі робити, і навіть почали обмінюватись ущипливими словами з най-незначніших приводів. Мовчазний обід тривав недовго, а потім усі пішли спати, щоб якось згаяти час.

Коли другого дня мандрівники спустилися вніз, у всіх на обличчях була втома, а на серці злість. Жінки ледве говорили з Пампушкою.

Задзвонили до церкви. Це мали відбутися хрестини. У Пампушки була дитина, яка виховувалась в Івето у селян. Вона бачилася з нею хіба що раз на рік і ніколи про неї не згадувала; але думка про немовля, яке збираються хрестити, викликала в її серці несподіваний, жагучий приплив ніжності до власної дитини, і їй захотілося неодмінно побувати при обряді.

Як тільки вона пішла, всі перезирнулись, потім зсунули стільці ближче один до одного, почуваючи, що настав нарешті час щось вирішити. Луазо раптом осяяло натхнення: він порадив запропонувати офіцерові затримати саму тільки Пампушку й відпустити всіх інших.

Пан Фоланві погодився виконати доручення, проте майже зразу ж повернувся. Німець, знаючи людську натуру, виштовхав його за двері. Він мав намір тримати всіх до того часу, поки його бажання не буде вдоволено.

Тоді плебейська натура пані Луазо розгорнулася на всю широчінь:

— Не сидіти ж нам тут до смерті! Вже колиця паскудниця займається таким ремеслом і робить це з усіма чоловіками, яке ж вона має право відмовляти кому б то не було? Скажіть, будь ласка, в Руані вона тягалася з ким завгодно, навіть з візниками! Так, пані, з візником префектури! Я напевне це знаю, — він вино купує у нас. А зараз, коли треба визволити нас із скрутного становища, вона ще маніжиться, ця дівка!.. По-моєму, офіцер поводиться ще дуже пристойно. Можливо, він давно вже нікого не має і, звісно, віддав би перевагу кому-небудь з нас трьох. Але він все-таки вдовольняється тією, що належить кожному. Він поважає заміжніх жінок. Подумайте тільки, адже він тут хазяїн. Йому досить сказати: «Я хочу!» — і він з своїми солдатами може силоміць оволодіти нами.

Обидві інші жінки злегка здригнулися. Очі гарненької пані Карре-Ламадон заблищали, і вона трохи зблідла, ніби вже відчувала як офіцер силоміць оволодіває нею.

Чоловіки, що розмовляли осторонь, підійшли до жінок. Луазо кипів і ладен був видати ворогові «цю поганку», зв’язавши їй руки й ноги. Але граф, нащадок трьох поколінь посланників, який і сам зовні нагадував дипломата, був прихильником витонченого маневру.

— Треба її переконати, — сказав він.

Тоді вони змовились.

Жінки підсунулись ближче, голоси стишились, розмова стала загальною, кожен висловлював свої міркування. Проте все відбулося досить пристойно. Особливо даМи вдало знаходили делікатні вирази, чарівно витончені звороти для визначення найнепристойніших понять. Стороння людина нічого тут не зрозуміла б, — так завбачливо підбиралися слова. Та легка броня невинної соромливості, за яку ховаються світські жінки, захищає їх лише про людське око, і тому всі вони втішалися цією спокусливою пригодою, безумовно забавляючись про себе, відчуваючи себе у своїй сфері, влаштовуючи цю любовну справу з хтивістю кухаря-ласуна, що готує вечерю для іншого.

Веселість поверталася сама по собі, така цікава була кінець кінцем ця історія. Граф вставляв досить ризиковані жарти, але робив це так тонко, що у всіх викликав посмішку. В свою чергу Луазо дозволив собі кілька більш міцних дотепів, які нікого не обурили; всіма оволоділа думка, грубо висловлена його дружиною: «Якщо у цієї дівки таке ремесло, з якої речі вона відмовляє кому б то не було?» Гарненька пані Карре-Ламадон, мабуть, навіть думала, що на її місці скоріш відмовила б кому-небудь іншому, ніж цьому офіцерові.

Вони довго обговорювали тактику облоги, ніби йшлося про якусь фортецю. Кожен узяв на себе певну роль, умовився, яких доводів йому треба вживати, які маневри належить здійснювати. Виробили план атак, всіляких хитрощів, несподіваних нападів, які примусять цю живу цитадель скласти зброю перед ворогом.