Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 89

Здивований граф звернувся з запитанням до паламаря, який вийшов з хати священика. Старий церковний щур відповів йому:

— Е-е, ці не злі; це, кажуть, не пруссаки. Вони звідкілясь далі, не знаю тільки звідки, і у всіх у них на батьківщині лишилися жінки й діти, їм якраз війна і непотрібна! Мабуть, і в них так само плачуть за чоловіками, ця війна для них — таке саме лихо, як і для нас. Тут поки що дуже скаржитися не доводиться, бо вони зла не роблять і працюють, як у себе вдома. Що не кажіть, пане, бідняки повинні допомагати одне одному. Адже війну затівають багатії.

Корнюде, обурений сердечною згодою, що встановилась між переможцями і переможеними, пішов, вирішивши, що краще відсиджуватися в заїзді. Луазо пожартував:

— Вони сприяють розмноженню.

Пан Карре-Ламадон заперечив серйозне:

— Вони протидіють спустошенню.

Проте кучера ніде не було. Нарешті, його знайшли в селянському шинку, де він по-братньому розмістився за одним столом з денщиком офіцера. Граф спитав:

— Хіба вам не наказували запрягати на восьму годину?

— Наказували, але потім наказали інше.

— Що саме?

— Зовсім не запрягати.

— Хто ж вам дав такий наказ?

— Як хто? Прусський комендант.

— Чому?

— А я звідки знаю? Спитайте у нього. Заборонено запрягати, я й не запрягаю. От і все.

— Він сам сказав вам це?

— Ні, пане. Наказ мені передав від його імені хазяїн заїзду.

— Коли ж це?

— Учора ввечері, до того, як я ліг спати.

Троє пасажирів повернулися дуже занепокоєні.

Вирішили викликати пана Фоланві, але служниця відповіла, що через свою астму хазяїн ніколи не встає раніше ніж о десятій. Він навіть просто заборонив будити його раніше, хіба що на випадок пожежі.

Хотіли було побачити офіцера, але це виявилось зовсім неможливим, хоч він і жив тут же в трактирі; тільки пан Фоланві мав право говорити з ним у цивільних справах. Тоді вирішили почекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і зайнялись усякими дрібницями.

Корнюде влаштувався на кухні біля високого каміна, де яскраво палахкотів огонь. Він звелів принести сюди столик, пляшку пива й витяг свою люльку, яка користувалась серед демократів майже такою самою повагою, як і він сам, немовби, служачи Корнюде, вона служила й батьківщині. Це була чудова пінкова люлька, дуже добре обкурена, така сама чорна, як і зуби її власника, але пахуча, вигнута, блискуча, пристосована до його руки; вона доповнювала його обличчя. Він сидів нерухомо, втупивши погляд то в полум'я, то в піну, яка вінчала пивний кухоль, і з задоволенням пригладжу в ав після кожного ковтка худими пальцями масне довге волосся й обсмоктував бахрому піни з вусів.

Луазо, заявивши, що хоче розім’яти ноги, пішов продавати вино місцевим роздрібним торговцям. Граф і фабрикант почали розмову про політику. Вони передрікали майбутнє Франції. Один покладав надії на Орлеанську династію, другий — иа невідомого рятівника, на якого-небудь героя, який з’явиться в хвилину повної безнадійності: на якого-небудь де Геклена, на Жанну д’Арк — хто зна? Або на нового Напояеона І? Ех, якби наслідний принц не був такий молодий! Слухаючи їх, Корнюде посміхався з виглядом людини, якій відомі таємниці майбутнього. Дим його люльки наповнював усю кухню.

Коли пробило десяту годину, появився пан Фоланві. Усі почали його розпитувати, але він лише два-три рази підряд повторив одне і те ж, без усяких змін:

— Офіцер сказав мені так: «Пане Фоланві, скажіть, що я заборонив завтра запрягати карету для цих пасажирів. Я не хочу, щоб вони поїхали без мого дозволу. Зрозуміли? Це все».

Тоді вирішили поговорити з офіцером. Граф надіслав йому свою візитну картку, на якій пан Карре-Ламадон написав і своє прізвище з усіма своїми титулами. Пруссак наказав відповісти, що прийме їх обох після того, як поснідає, тобто після першої години.

Дами знову з’явились, і всі поїли, хоч були занепокоєні. Пампушка, здавалося, була хвора й дуже схвильована.

Коли допивали каву, за графом і фабрикантом прийшов денщик.

Луазо приєднався до них; спробували завербувати й Корнюде, щоб надати візитові більше урочистості, але він гордо заявив, що не має наміру заходити з німцями в будь-які зносини і, зажадавши ще пляшку пива, знову сів на своє місце біля каміна.

Троє чоловіків піднялись на другий поверх, і їх ввели в найкращу кімнату трактиру, де офіцер прийняв їх, розкинувшись у кріслі і задерши ноги на камін; він курив довгу фарфорову люльку й кутався в халат вогняного кольору, безумовно, привласнений в покинутому будинку якого-небудь буржуа, що не відзначався добрим смаком. Він не підвівся, не привітався з ними, не подивився на них. Він являв собою прекрасний вразок хамства, властивого солдафону-переможцеві.

Через деякий час він, нарешті, сказав:

— Що фи хошете?

Граф узяв слово.

— Ми хотіли б їхати, пане.

— Ні.

— Насмілюся запитати про причину цієї відмови?

— Тому що мені не хошеться.

— Дозволю собі, пане, шанобливо зауважити, що ваш командуючий дав нам дозвіл на проїзд до Дьєппа, і, мені здається, ми не зробили нічого такого, що могло б викликати такі суворі заходи з вашого боку.

— Мені не хошеться… це фсе… мошете йти.

Вони вклонилися й вийшли.

Кінець дня пройшов сумно. Примха німця була зовсім незрозуміла; кожному приходили в голову всілякі несподівані думки. Усі сиділи на кухні й без кінця сперечалися, висловлюючи найнеймовірніші здогади. Може, їх хочуть затримати як заложників? Але з якою метою? Або відвезти як полонених? Або, вірніше, зажадати з них викуп? При цій думці їх охопила паніка. Більш за всіх перелякалися найбагатші; вони вже уявляли собі, як їм доведеться для врятування життя висипати повні мішки золота в руки цього зухвалого солдафона. Вони сушили собі голови, намагаючись вигадати яку-небудь правдоподібну брехню, щоб приховати своє багатство, прикинутися бідними, дуже бідними людьми. Луазо зняв ланцюжок від годинника й сховав його в кишеню.

Наближення ночі посилило їх тривогу. Засвітили лампу, а через те, що до обіду лишилося ще дві години, пані Луазо запропонувала зіграти партію в тридцять одно. Це хоч трохи розважить усіх. Пропозицію прийняли. Навіть Корнюде, погасивши з чемності люльку, взяв участь у грі.

Граф стасував карти, роздав їх, і в Пампушки зразу ж вийшло тридцять одно очко; інтерес до гри скоро заглушив побоювання, які тривожили розум. Але Корнюде помітив, що подружжя Луазо змовилося й шахрує.

Коли зібрались обідати, знову з’явився пан Фоланві й прохрипів:

— Прусський офіцер наказав спитати у мадемуазель Елізабет Руссе, чи не змінила вона ще свого рішення?

Пампушка завмерла на місці, вся пополотнівши; потім вона зразу почервоніла й захлинулася від злості так, що не могла говорити. Нарешті її прорвало:

— Скажіть цій гадині, цій паскуді, цій прусській своло-ті, що я нізащо не погоджусь, чуєте — нізащо, нізащо, нізащо!

Товстун вийшов. Тоді всі оточили Пампушку, почали її розпитувати, вмовляти відкрити таємницю своєї зустрічі з офіцером. Спочатку вона опиралась, проте роздратування взяло гору:

— Чого він хоче?.. Чого він хоче? Він хоче спати зі мною! — вигукнула вона.

Нікого не шокували ці слова — так усі були обурені. Корнюде з такою люттю стукнув кухлем по столу, що він розбився. Піднявся дружний крик обурення проти цього підлого солдафона, усі палали гнівом, усі об’єднались для опору, ніби в кожного з них просили частину тієї жертри, якої вимагали від неї. Граф з огидою заявив, що ці люди поводяться не краще стародавніх варварів. Особливо жінки висловлювали Пампушці гаряче й ласкаве співчуття. Черниці, які виходили з своєї кімнати тільки до столу, схилили голови й мовчали.

Коли перший порив обурення минув, взялися до обіду, але говорили мало: усі були замислені.

Дами рано порозходились по кімнатах, а чоловіки, що залишились покурити, затіяли гру в екарте і запросили взяти в ній участь пана Фоланві, маючи намір спритно випитати в нього, яким чином можна подолати опір офіцера. Але той думав лише про карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і тільки раз у раз повторював: