Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 164

На дядька Пікдана справді смішно було й глянути. Трусився, щоб ніхто його не побачив, бо міг би через те втратити посаду, робив несміливі, чудернацькі жести — достотня міміка закоханого на сцені,— а на те жіноцтво сипалсг, мов картеччю, поцілунками.

Зрадлива думка наклюнулася у мене в голові. Якось,

21 Гі де Мопассан, т. 2

641

увійшовши до нашої кімнати, я промовив тихенько до старого вчителя:

— Ви й не повірите, пане Пікдане, зустрів я оту пралеч-ку! Оту, знаєте, з кошиком… балакав з нею!

Він запитав, стурбований трохи моїм тоном:

— А що вона вам сказала?

— Вона казала мені… Господи… казала… що ви їй дуже сподобались… Власне кажучи, я гадаю… я гадаю… що вона трохи у вас закохалась…

Я побачив, як він зблід.

— Вона, — промовив на те, — вона сміється з мене, певне. В мої літа такі речі не трапляються.

Я відповів поважно:

— А чому ж? Ви ще хоч куди!

Помітивши, що зачепив йоґо за живе, я більше не на-полягав.

Але щодня запевняв Пікдана, ніби бачив те дівча, ніби балакав з ним про нього, так спритно, що він повірив нарешті і почав посилати робітниці палкі, промовисті поцілунки.

Аж трапилось, що раз уранці, йдучи до пансіону зустрів я її справді. Під ступивсь до неї, не вагаючись, ніби знався

з нею десять яких літ:

— Добридень, панночко! Як ся маєте?

— Якнайкраще, пане, дякую.

— Хочете цигарку?

— О, не на вулиці ж!

— Викурите в себе вдома.

— Тоді, будь ласка.

— Скажіть мені, панночко, ви не знаєте?

— Що саме, пане?

— Старий… старий мій учитель…

— Дядько Пікдан?

— Так, дядько Пікдан. То ви знаєте, як він зветься?

— Та Боже ж мій! Ну то що?

— А те, що він у вас закохався!

Вона почала сміятись, мов божевільна.

— Це неправда! — скрикнула.

— Е ні, правда! Він мені про вас говорить на лекціях весь час. Можу закластись, що він вас посватає, от що!

Вона перестала сміятись. Від згадки про весілля кожна дівчина поважніє. Тоді знову сказала недовірливо:

— Це неправда!

— Присягаюсь перед вами, що це правда.

Вона взяла з землі кошика, що поставила була коло себе.

— Що ж! Побачимо, — промовила.

І пішла собі*

Ввійшовши тільки до пансіону, я одкликав набік дядька Пікдана.

— Треба до неї написати. Вона за вами не дасть собі ради.

І він написав довгого листа, делікатного, зворушливого, повного пишномовних фраз та перифраз, метафор, порівнянь, філософії, професорської ввічливості, справжній шедевр сміховинної грації, а я взявся передати його до рук молодій особі.

Вона прочитала листа поважно, зворушена.

— Як він гарно пише! — прошепотіла. — Видно, що то людина освічена. Чи ж він справді мене буде сватати?

Я відказав одважно?

— Боже мій! Він голову тратить за ваші.

— То годилося б йому запросити мене на обід, на «Острів у квітах».

Я пообіцяв, що її запросять.

Дядько Пікдан дуже розчулився з того, що я йому про неї ровказав.

— Вона вас любить, пане Пікдане, — докинув я. — Вона чесна дівчина, я так думаю; Не слід її зводити, щоб кинути потім.

Він одказав^ твердо:

— Але ж я також чесна людина, мій друже.

Не мав я, сказати по правді, ніякого певного заміру. Я жартував, жартував, як школяр, та й годі. Розгадавши усього старого, наївного, простосердого, боязкої вдачі вчителя, я бавився, не питаючи, що з того буде. Я мав вісімнадцять років і здавна вже в ліцеї пішла про мене слаюа, як про митця на всякі штуки.

Отже, змовились ми, що дядько Пікдан та я поїдемо в фіакрі до перевозу «Коров’ячий хвіст», зустрінемось в тому місці з Анжелгоо, і там я посаджу їх у свій човен, бо

ч в ті часи захоплювався веслуванням. Тоді відвезу їх на «Острів у квітах», де ми й пообідаємо, всі троє. Я сам до них попросився: хотів натішитись зі свого тріумфу, а старий, погодившись з моїми міркуваннями, доводив тим самим, що й справді стратив голову, так ризикуючи своїм становищем.

Коли ми прибули до перевозу, де мій човен ще зранку стояв прив’язаний, я побачив у траві, чи радше понад високою травою на крутому березі величезну червону парасолю, щось схоже на химерну гігантську маківку. Під парасолею чекала нас- наша прасувальниця в недільному вбранні. Я здивувався: вона справді була гарненька, хоч блідава, принадна, хоч у манерах її трохи відчувалося передмістя.

Дядько Пікдан зняв перед нею шапку, вклонився. Вона подала йому руку. Подивились одне на одного, слова не мовивши. Посідали потім у мій човен, і я взявся до весел.

Сиділи обоє поруч на задній лавочці.

Старий перший розпочав мову:

— Гарна година сьогодні для прогулянки на човні.

— О, певне! — одказала вона стиха.

Попустила руку за водою, доторкуючись злегка до води пальцями, що залишали по собі вузенький, прозорий, мовби скляне лезо, прослідок. Постало з того тихе хлюпотіння, вода побіля човна злегенька збурювалась гарненькою хвилькою.

Коли прибули до ресторану, вона розговорилася, вибрала обід: смажену рибу, Курча, салат. Потім повела нас по острову, а знала його чудово.

Зробилась тоді весела, пустотлива, насмішкувата, навіть надто.

Аж до десерту не заводили мови про кохання. Я поставив шампанського, і дядько Пікдан був добре під чаркою. Вона, й сама вже веселенька, озвалась до нього:

— Пане Пікне! 8

А він раптом:

— Вас, панно, пан Рауль повідомив про мої до вас почуття?

Вона споважніла, мов який суддя.

— Так, добродію.

— Чи й ви так само до мене прихильні?

— На таке питання не відповідають ніколи.

Він хвилювався, аж задихався.

— Чи ж, одначе, — промовив, — настане колись такий час, коли я зможу вам сподобатись?

Вона осміхнулась.

— Телепню. Та ви ж дуже милий!

— Чи ви, одначе, панночко, гадаєте, що за який час ми змогли б…

Вона завагалась на хвилину, а тоді промовила тремтливим голосом:

— Це ви до того кажете, щоб зі мною побратися? Бо інакше ніколи, так і знайте!

— Так, моя панно!

— Ну, згода, пане Пікне!

Так ці дві нерозважливі голови дали одне одному слово, і все через якогось хлопчину. Але я не думав, що воно насправжки, а вони, може, й поготів. На неї найшла непевність:

— Знаєте, не маю я нічого, жодного су.

Він пробелькотав, бо п'яний був, як Сілен:

— А я, я маю заощаджених п’ять тисяч франків.

Вона скрикнула радісно:

— Як так, то ми могли б щось улаштувати!

Він занепокоївся:

— Влаштувати? Що?

— А хіба я знаю? Там побачимо. З п’ятьма тисячами франків багато можна зробити. Ви ж не захочете, щоб я пішла жити у ваш пансіон, правда?

Він аж ніяк так далеко не сягав, мурмотів тільки, зніяковівши остаточно:

— Влаштувати? Що? Це не з руки. Я тільки латину й знаю.

Вона й собі задумалась, перебираючи в пам’яті всі професії, яких для нього прагнула.

— Не могли б ви бути лікарем?

— Ні, не маю на те диплома!

— А аптекарем?

— Ще й поготів.

Вона радісно скрикнула — знайшла-таки!

— Тоді ми купимо бакалійну крамницю! О, яке щастя! Бакалійну крамницю! Невеличку, звичайно, з п’ятьма тисячами франків далеко не заїдеш.

Він обурився.

— Ні, не можу я крамарювати… Мене… мене… мене занадто знають… Я розуміюсь тільки… тільки… тільки на латині… я…

Та вона влила йому в рота повну склянку шампанського. Він випив і затих.

Ми знову сіли в човен. Ніч була темна, дуже темна. Проте я добре бачив, як вони обнімались та поцілувались кілька разів.

Виникла з joro страшна катастрофа.

Дізналися про наше свавільство, вигнали за те дядька Пікдана. А батько мій, теж обурившись, одіслав мене кінчати вивчення фїлософії до пансіону Рібоде.

Я склав іспит на бакалавра за шість тижнів після того. Тоді поїхав до Парижа вивчати право; повернувся до рідного міста тільки за два роки.