Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 163

Молода дівчина базікала, й інколи знайома інтонація, слова, які вона перейняла від матері, вся манера промовляти, думати, схожість рухів, що набувається, коли люди живуть укупі, змушували його здригатися всім тілом, ранили пристрасть, що знову прокинулась.

Він утік завчасу, пройшовся бульваром. Але образ тієї дівчинки усе ввижався, мріявся йому; билося дужче серце, кров кипіла. Далеко від обох жінок він бачив тільки одну, молоду, давню, знайдену знову, і любив її, як любив колись. Любив ще з більшим шалом після двадцяти п’яти літ розлуки.

Він вернувся додому, міркуючи про цей дивний, жахливий випадок, питаючи себе, що має чинити.

Але коли він проходив зі свічкою в руці перед дзеркалом, перед великим дзеркалом, в яке роздивлявся на себе перед тим, як іти на обід, то побачив там підстаркуватого, сивого чоловіка. І раптом пригадав, яким він був тоді, коли Ліза була молодою. Молодим, чарівним, таким, яким вона його кохала! Наблизивши світло, він подивився на себе зблизька, як розглядають крізь лупу щось незвичайне, приглядався до зморщок, помічаючи ту страшну руїну, що її ніколи до того не помічав.

Він сів, пригнічений, перед дзеркалом, навпроти свого жалюгідного зображення і промовив стиха:

— Годі, Лормерене, — кінець!

Справа з латиною

Справа з латиною, що нею вже давно морочать нам голову, нагадує мені про один випадок з часів моєї молодості.

Я вчився тоді у приватній школі в одному великому місті, в пансіоні Робіно, що славився на всю провінцію латинською мовою, яку там добре викладали.

Уже десять років пансіон Робіно перемагав на всіх конкурсах міський державний ліцей та всі колежі супре-фектури — і то все, казали люди, завдяки викладачеві, простому викладачеві, панові Пікдану, чи, радше, дядькові Пікдану.

Був він на вигляд ні старий, ні молодий, сивий зовсім, з тих, що ніяк не можна визначити їхнього віку, а, тільки поглянувши, вгадаєш зразу історію його життя. В двадцять літ вступив він до якоїсь школи вчителем, аби мати змогу самому вчитися далі і стати ліценціатом, а потім і доктором письменства, але так засмоктало його це безщасне життя, що й зостався, як був, учителем на цілий вік. Одначе замилування латиною не покинуло його, не давало спокою, мов якась хвороблива пристрасть. Він безперестанку читав латинські твори, поетичні, прозаїчні та історичні, перекладав їх, тлумачив, коментував уперто, мов той маніяк.

Якось він надумався примусити всіх учнів свого класу, щоб вони відповідали йому тільки по-латинському, і вперто домагався свого, аж поки вони не звикли розмовляти з ним латинською мовою, мовби своєю рідною.

Він дослухався до них, як диригент вислухує на репетиції музикантів, щохвилини стукаючи лінійкою по пюпітру.

— Добродію Лефрер, добродію Лефрер! Ви зробили синтаксичну помилку! Хіба не пам’ятаєте правила?..

— Добродію Плантель! У вас французький зворот, а зовсім не латинський. Треба зрозуміти властивості мойи. Ось слухайте…

Отож слухали так, що учні з пансіону Робіно дістали наприкінці року всі нагороди за твори, переклади та промови з латини.

Наступного року власник пансіону, хитрий, як мавпа, чоловічок, що й сам скидався на мавпу своїми чудними гримасами та вихилясами, звелів надрукувати на своїх програмах, рекламних оголошеннях і навіть написати на вивісці своєї школи: «Спеціальне вивчення латинської мови. П’ять перших нагород одержано у змаганні з п’ятьма класами ліцею. Дві почесні нагороди на загальному конкурсі ліцеїв та колежів Франції».

Такі перемоги пансіон Робіно здобував десять років. Аж батька мого звабив той успіх, і він віддав мене екстерном до Робіно, якого ми взивали Робінетто або Робінеттіно; до того мав я окремо вчитися з дядьком Пікданом за п’ять франків на годину, з яких викладачеві припадало два, а хазяїнові три франки. Я мав тоді вісімнадцять років і вчився у філософському класі.

Ця наука моя відбувалася в маленькій кімнатці, що вікнами виходила на вулицю. Дядько Пікдан, так воно трапилось, замість балакати зі мною по-латинському, як то він робив у класі, розповідав мені по-французькому про свою недолю. Без рідних, без приятелів, він полюбив мене, бідолаха, і виливав мені свою печаль.

Ніколи, десять уже чи п’ятнадцять літ, не говорив він ні з ким по щирості.

— Я мов той дуб у пустелі,— казав.

Інші викладачі нехтували його. Ні з ким у місті він не знався, бо не мав вільної хвилини, щоб зав’язати стосунки.

— І по ночах навіть не вільний я, мій друже, а це мене найбільше смутить. Я мрію мати власну кімнату, з меблями, з книжками, з різним дріб’язком, що належали б мені та до яких ніхто інший не доторкався б. Але я не маю нічого свого, крім штанів та сурдута, нічого, ні матраца навіть, ні подушки. Не маю свого куточка, де б я міг прихилитись, хіба тільки, як даю лекції в цій кімнаті. Чи ви це розумієте? Людина вік живе, не маючи права, не маючи ніколи часу побути на самоті, хоч би де-небудь, щоб подумати, погадати, попрацювати, помріяти 1 Ох, любий мій! Мати ключа, ключа від дверей, мати змогу ті двері замкнути, — ото щастя, то єдине, єдине щастя!

А тут удень наука, дітвора, галас, а вночі дортуар, та сама дітвора, хропіння. І сплю я на людях, між двома рядами ліжок з тими невігласами, мушу за ними наглядати. Я не можу ніколи побути сам із собою, ніколи! Як вийду з дому на вулицю — там повно людей, а як, стомившись од ходіння, зайду до кафе, там повно диму, повно гравців на більярді. Це в’язниця, каторга, кажу вам.

Я запитав його:

— Чому ви, пане Пікдане, не взялися до іншого якого

діла?

— А до якого, голубчику? — вигукнув він. — До якого? Я ні швець, ні столяр, ні капелюшник, ні пекар, ні перукар. Я знаю тільки латину і не маю диплома, що дозволяв би дорого брати за лекції. Коли б я мав докторський ступінь, то одержував би сто франків за те, за що тепер одержую сто су. І викладав би я, напевне, гірше, бо досить було б мого звання, щоб. підтримати свою славу.

Часом він казав:

— Тільки мені й відпочинку в житті, що ті години, коли я з вами. Не журіться, ви на тому не втратите нічого. На лекціях я надолужу — балакатимете в мене вдвоє більше, як інші.

Якось я наважився й запропонував йому цигарку. Він зразу остовпів, поглянув на мене, тоді оглянувся на двері:

— А якби хто зайшов, мій любий?

— То будемо курити коло вікна.

І ми пішли, поспирались на вікно від вулиці, ховаючи в зігнутій трубочкою долоні тоненькі верчики тютюну.

Навпроти нашої кімнати була прасувальня. Там чотири жінки в білій одежині совали по розстеленій перед ними білизні важкими, гарячими залізками, з-під яких розходилася пара.

Раптом вийшла звідтіль ще одна, п’ята, держачи на руці великого кошика, що перегинав її стан на один бік, — розносила по домах випрасувані сорочки, хусточки, простирала. Стала на порозі, ніби вже втомившись, звела очі вгору, всміхнулась, побачивши, що ми куримо, і послала нам вільною рукою жартівливий поцілунок, поцілунок безжурної робітниці. Тоді пішла собі тихою ходою, човгаючи черевиками.

Була то дівчина років двадцяти, маленька, худорлява, бліда, досить гарна, пустотлива на вигляд, з усміхненими очима під русим сяк-так зачесаним волоссям.

Розчулений дядько Пікдан прошепотів:

— Це-то робота, та ще для жінки! Справжня коняча робота.

Він розжалобився над простим людом, над злиденним його життям. Мав екзальтоване серце сентиментального демократа і говорив про важку робітницьку працю фразами з Жан-Жака Руссо зі сльозами в голосі.

Другого дня, коли ми поспирались на те саме вікно, та сама робітниця побачила нас і крикнула жартівливим голосом, показавши нам обома руками носа:

— Добридень вам, школярі!

Я кинув їй цигарку, і вона зараз почала курити. А решта прасувальниць, всі чотири, кинулися до дверей, простягаючи руки — хотіли й собі по цигарці.

І так щодня міцніли дружні стосунки поміж робітницями з прасувальні та неробами з пансіону.