Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 124

Раптом дівчинка, яка шиє коло входу, гукає:

— Ма-мо!

— Чого тобі? — озивається мати.

— Він знову тут!..

Вони занепокоєні з самого ранку, бо навколо хати блукає якийсь старий, схожий на жебрака. Вони помітили його ще тоді, коли проводжали батька до човна, щоб допомогти йому навантажитись. Невідомий сидів коло канави, якраз проти їхніх дверей. Повернувшись з берега, вони застали його на тому ж місці, він усе сидів і дивився на хату.

Він здавався хворим і дуже змореним. Більш ніж годину сидів він не поворухнувшись; потім, помітивши, що до нього приглядаються, підвівся і, накульгуючи, пішов геть.

Але незабаром вони побачили, що чоловік повільно і стомлено повертається; він знову сів, але на цей раз трохи далі, ніби справді збирався підглядати за ними.

Мати і дівчатка злякались. Особливо стурбувалася мати, бо вона була полохливою від природи, а тут ще її чоловік, Левек, мав повернутися тільки пізно ввечері.

Чоловіка її звали Левек, а сама вона прозивалась Мартен, і їх охрестили Мартен-Левеки. І ось чому: вона вийшла в перший раз заміж за матроса Мартена, який кожного літа вирушав до Нью-Фаундленда ловити тріску.

За два роки заміжжя вона народила від нього дочку і була вагітна на сьомому місяці, коли судно «Дві сестри», трищоглова барка із Дьєппа, на якій плавав її чоловік, пропало безвісти.

Про барку так і не було більше звісток; жоден з її матросів не повернувся, і всі вирішили, що вона потонула з людьми і вантажем.

Мартен десять років ждала чоловіка і з великими труднощами виховувала своїх дочок; потім, тому що вона була жінкою роботящою і доброю, до неї посватався один з місцевих рибалок, удівець Левек, що зостався з маленьким сином. Вони одружились, і за три роки вона народила від нього ще двох дітей.

Жилося їм важко й скрутно. Хліб коштував дорого, а м’яса вони майже не бачили. Траплялося, що й заборго-вували булочнику взимку, у дні негоди. Проте діти їх росли здоровими. Люди говорили:

— Славні люди, ці Мартен-Левеки. Вона не боїться ніякої, роботи, а Левеку у рибальстві нема рівного.

Дівчинка, що сиділа коло хвіртки, заговорила знову:

— Схоже на те, що він нас знає. А може, це якийсь жебрак із Епревіля чи із Озебоска?

Але тут уже мати ніяк не могла помилитись:

— Ні, ні, він не тутешній, це напевно.

А той все ще стовбичив, як пень при дорозі, уперто втупившись очима в хату Мартен-Левеків, і жінка нарешті розлютилась; ставши з переляку хороброю, вона схопила лопату і вийшла за ворота.

— Вам чого тут треба? — крикнула вона до волоцюги.

Він відповів хрипко:

— Та ось, відпочиваю в холодочку. Хіба я вам заважаю?

Вона продовжувала:

— Що це ви підглядаєте за моєю хатою?

— Нічого поганого я нікому не роблю, — відповів він. — Вже не можна і при дорозі посидіти, чи що?

Не знайшовши, що відповісти, вона повернулась до хати.

День тягнувся повільно. Опівдні чоловік зник. Але коло п’ятої години він з’явився знову. Ввечері його більше не бачили.

Левек вернувся поночі. Йому все ' розказали. Він вирішив:

— Це якийсь пройдисвіт або зловмисник.

І спокійно ліг спати, а жінка все думала про бродягу, який дивився на неї таким чудним поглядом.

На світанку подув сильний вітер, і матрос, побачивши, що не можна вийти в море, взявся разом з жінкою лагодити сіті.

Коло дев’ятої години старша Мартенова дівчинка, що ходила по хліб, прибігла перелякана і закричала:

— Мамо, він знову тут!

Мати, вся пополотнівши від хвилювання, звернулась до чоловіка:

— Піди, Левек, поговори з ним, хай він покине підглядати, бо мені якось не по собі.

Левек, високий матрос з цеглянисто-червоним обличчям, з густою рудою бородою і з блакитними очима, ніби пронизаними чорними цяточками зіниць, з міцною, завжди тепло обмотаною від дощу і морського вітру шиєю спокійно вийшов до волоцюги.

Вони заговорили.

Мати й діти здалеку дивилися на них, збентежені й стривожені.

Раптом невідомий підвівся і разом з Левеком пішов до хати. Жінка злякано подалася назад.

Чоловік сказав їй:

— Дай-но йому скибку хліба та склянку сидру. Він два дні не мав крихти в роті.

І вони обидва ввійшли в хату, а вслід за ними жінка й діти. Волоцюга сів і почав їсти, похнюпивши голову під пильними поглядами, зверненими на нього. Мати, стоячи, розглядала його, двоє старшеньких дівчаток — мартенівські, одна з немовлям на руках — прихилились до дверей і з жадібною цікавістю дивились на незнайомого, а обоє карапузів, що сиділи в прохолодному попелі коло печі, перестали гратися чорним казанком, ніби і вони хотіли подивитися на незнайомця.

Левек сів і спитав:

— Так, значить, ви здалеку йдете?

— Із Сетта.

— І все отак, пішки?

— Пішки. Коли не маєш чим платити, то доводиться йти пішки.

— І куди ж ви йдете?

— Я йшов сюди.

— У вас тут є хто-небудь?1

— Може, і є.

Вони замовкли. Чоловік, хоч і був голодний, їв помалу і кожен кусень хліба запивав ковтком сидру. Обличчя його було виснажене, зморщене, щоки позападали. Він, мабуть, багато перестраждав.

Раптом Левек спитав:

— А як вас звуть?

Той відповів, не підводячи голови:

— Мене звуть Мартен.

Дивне тремтіння пройняло все тіло жінки. Вона ступила крок вперед, ніби хотіла краще розглядіти цього бродягу, і, опустивши руки, з роззявленим ротом, спинилася прямо перед ним. Ніхто не промовив ні слова. Нарешті Левек заговорив:

— То ви тутешній?

Той відповів:

— Тутешній.

Він підвів нарешті голову, очі жінки і його очі зустрілись і застигли нерухомо, їх погляди з’єднались, ніби зачепились один за один.

І раптом вона тихо промовила тремтячим і зміненим голосом:

— Це ти, чоловіче?

Він повільно, чітко вимовляючи кожне слово, відповів:

— Авжеж, я.

І, не поворухнувшись, продовжував жувати хліб.

Левек, скоріше здивований, ніж схвильований, пробурмотів:

— То це ти, Мартен?

Той просто відповів:

— Так, я.

І другий чоловік запитав:

— Звідки ж ти взявся?

Перший відповів:

— З африканського узбережжя. Ми наскочили на підводну скелю. Троє з нас врятувалось — Пікар, Ватінель і я. Потім дикуни схопили нас і тримали у себе дванадцять років. Пікар і Ватінель померли. Один англієць, подорожуючи, проїжджав по тих місцях; він забрав мене з собою і довіз до Сетта. І ось я тут.

Жінка заплакала, затуливши лице фартухом.

Левек сказав:

— Як же нам тепер бути?

— Ти що, її чоловік? — запитав Мартен.

— Так, чоловік, — відповів Левек.

Вони глянули один на одного і замовкли.

Потім Мартен, оглянувши дітей, які зібрались круг нього, кивнув головою в бік обох дівчаток:

— Це мої?

— Твої,— підтвердив Левек.

Мартен не підвівся з місця, не обняв їх; він тільки сказав:

— Боже мій, які великі!

Левек повторив:

— Як же нам бути тепер?

Мартен вагався, теж не знаючи, що робити^

Нарешті він вирішив:

— Що ж, зроблю, як ти захочеш. Я тобі зла не бажаю. Тільки ось з хатою зле виходить. Діти… у мене двоє, у тебе троє— кожному свої. Але як же мати, — чи вона твоя, чи моя? Як ти скажеш, так і буде. Ну, а хата, то вже моя, вона мені дісталась від батька, тут я народився, і всі папери є у нотаріуса.

Мартениха все плакала, уривчасто схлипуючи, і ховала лице в блакитний полотняний фартух. Старші дівчатка підійшли ближче і занепокоєно розглядали батька.

Він попоїв і тепер сам запитав:

— Як же нам бути?

Левеку прийшла в голову думка:

— Підемо до священика, хай він і розсудить.

Мартен підвівся, і, коли він опинився біля жінки, та,

ридаючи, кинулась йому на груди:

— Мій чоловіче! Ти тут! Мартен, бідолашний, це ти!

І вона обхопила його обома руками, раптом всією істотою відчувши подих давно минулого, зворушена силою спогадів, які воскресили перед нею її юні роки і перші обійми.