Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 123

— За народну освіту? Що ж ти зробив такого?

Він спалахнув:

— Як ти не збагнеш! Я саме обмірковую, що б таке зробити. Ти часом буваєш якась безголова.

Вона всміхнулася:

— Звісно, твоя правда. Але ж я також не знаю!

Та йому запала в голову одна думка:

— А чи не побалакати тобі з депутатом Росселеном? Він може дати добру пораду. Мені самому, розумієш, якось незручно заговорити з ним про це. Надто вже делікатна, надто складна справа. А тобі запитати цілком доречно…

Пані Сакреман задовольнила його прохання. Росселен обіцяв поговорити з міністром. Сакреман докучав йому нагадуванням. Кінець кінцем депутат відповів йому, що треба подати прохання, перелічивши там свої вчені ступені.

Свої ступені?.. От тобі й маєш! Але ж він не був навіть бакалавром.

Одначе треба ж було з чогось почати, і Сакреман заходився писати брошуру під назвою: «Про право народу на освіту». Але вбогість думки перешкодила йому завершити працю.

Тоді він став шукати тем легших і брався по черзі то до однієї, то до другої. Перша була: «Наочне навчання дітей». Він вимагав, щоб у бідацьких кварталах було засновано щось на зразок безплатних театрів для дітей. Батьки приводили б їх туди ще з самого малку, і там, за допомогою чародійного ліхтаря, їм викладалися б основи з усіх чисто галузей людського знання. Так можна було б пройти справжній курс навчання. Зір освічував би мозок, і образи відбивалися б у пам’яті, роблячи науку, так би мовити, наочною.

Хіба є що простіше, як навчити таким способом всесвітньої історії, географії, природничої науки, ботаніки, зоології, анатомії тощо?

Надрукувавши цю розвідку, він порозсилав її по одному примірнику кожному депутатові, по десяти — кожному міністрові, п’ятдесят — президентові республіки, по десяти — в редакції паризьких газет, по п’яти — в редакції газет провінційних.

Потім він порушив ще питання про вуличні бібліотечки, вимагаючи від уряду, щоб вулицями розвозили книжки в маленьких візках, як розвозять апельсини. Кожний житель, заплативши за абонемент одне су, мав би право прочитувати по десять томів щомісяця.

«Народ, — писав Сакреман, — прагне лише розваг. Сам він не йде до знання, нехай же знання прийде до нього».

Його праці не наробили шелесту. Проте він подав прохання. Йому відповіли, що взято до відома і з його працями знайомляться. Він був. певний успіху, став чекати, але відповіді не було.

Тоді він вирішив поклопотатися сам. Він прохав аудієнції в міністра народної освіти, і його прийняв один із секретарів, зовсім ще молодий, але статечний і поважний, котрий, наче граючи на піаніно, натискував ряди білих кнопок і викликав кур’єрів, служників, молодших чиновників. Він запевнив прохача, що справа його розглядається, і порадив йому провадити далі свої видатні дослідження.

І пан Сакреман знову заходився писати.

Депутат Росселен, здавалося, тепер зацікавився його успіхами і навіть давав йому багато доладних практичних порад. Він і сам був нагороджений орденом, хоч ніхто не знав, за які заслуги.

Він указав Сакреманові нові теми для розвідок, увів його до вчених з товариства, що працювали коло надто темних наукових питань, сподіваючись здобути шану* і навіть протегував йому в міністерстві.

Отож, прийшовши якось до свого приятеля поснідати (останніми місяцями Росселен частенько снідав і обідав у них), він, стискаючи Сакреманові руку, пошепки сказав йому:

— Я щойно домігся для вас великої ласки. Комітет історичних розвідок доручає вам одну справу. Треба провести дослідження по різних бібліотеках Франції.

Сакреман з хвилювання не міг уже ані їсти, ані пити. Через тиждень він поїхав.

Він їздив із міста до міста, вивчаючи каталоги, копаючись по горищах, завалених старими, вкритими порохом томами, стягаючи на себе ненависть бібліотекарів.

Але якось увечері, коли він був у Руані, йому захотілось одвідати дружину, — він не бачився з нею уже тиждень; він сів на дев’ятигодинний поїзд, розраховуючи опівночі дістатися додому.

Він мав свого ключа. Сакреман увійшов безгучно, увесь тремтячи з радощів, уявляючи щасливий подив дружини. Двері до спальні замкнено — як шкода! Він гукнув:

— Жанно, це я!

Вона, очевидно, сильно злякалася, бо чути було, як вона сплигнула з ліжка і розмовляла сама з собою, немов уві сні. Потім побігла до своєї вбиральні, грюкнула дверима і забігала босоніж туди й сюди по кімнаті, соваючи меблі так, що дзеленькотіли скляні дверцята шаф. Нарешті вона спитала:

— То це ти, Александре?

— Авжеж, я, — відповів Сакреман, — відчини мені.

Двері розчинилися, й жінка кинулася йому на груди,

лепечучи:

— О, як я злякалась! Яка несподіванка! Яка радість!

Сакреман почав роздягатися з властивою йому акуратністю і взяв уже із стільця своє пальто, щоб повісити його в передпокої. І враз аж остовпів з подиву. В петельці була червона стьожка!

— Це… це… — промимрив він, — це пальто з орденом!

Жінка кинулась до нього, обіруч схопивши пальто, і

гукнула:

— Ні, ти помиляєшся… віддай мені його!

Але Сакреман ухопився за рукав і повторював, як несамовитий:

— Що воно таке?.. Чому це?.. Поясни мені… Чиє це пальто?.. Воно не моє, бо на ньому орден Почесного легіону!

Жінка ж, стараючись видерти в нього пальто, розгублено бубоніла:

— Послухай… послухай… віддай-но… Я не можу тобі сказати… це секрет… послухай!

Але Сакреман сердився й полотнів:

— Я хочу знати, як тут опинилося це пальто. Воно не моє.

Тоді вона гукнула йому в саме обличчя:

— Гаразд, мовчи тільки, присягнися мені… Так от… тебе нагороджено!

З хвилювання Сакреман випустив пальто й упав у крісло:

— Мене… ти кажеш… мене… нагороджено…

— Так… це секрет… великий секрет…

Замкнувши в шафу славою овіяний одяг, пані Сакреман підійшла до свого чоловіка тремтяча й зблідла.

— Так, — повела вона далі,— це нове пальто, яке я замовила для тебе. Але я присягнулася нічого тобі не казати. Це буде офіційно оголошено за місяць або півтора. Тобі спершу треба закінчити дослідження. Ти не повинен цього

знати, аж поки не вернешся. То пан Росселен домігся цього для тебе…

— Росселен… Орден… Він мені добув орден… він… я… я… га!..

Сакреман був навіть змушений випити склянку води.

На підлозі білів клаптик паперу, що випав із кишені пальто. Сакреман підняв його — це була візитна картка. Він прочитай: «Росселен, депутат».

— Ось бачиш, — сказала жінка.

Сакреман з радощів аж зайшовся слізьми.

А через тиждень в «Урядовому віснику» було оголошено, що пана Сакремана за особливі заслуги нагороджено званням кавалера ордена Почесного легіону.

Повернення

Море хлюпає в берег короткою і монотонною хвилею. Білі хмаринки швидко мчать по безмежному синьому небу, як птахи, гнані бистрим вітром, а в долині, що збігає звиваючись до океану, гріється на сонці село.

Зразу на краю села, при дорозі, стоїть самотня хата Мартен-Левеків. Це рибальська мазанка з глиняними стінами і очеретяною стріхою, увінчаною голубими ірисами. Перед дверима приткнувся невеличкий город, завбільшки з хусточку, де росте цибуля, кілька капустин, петрушка і кервель. Тин відгороджує його від дороги.

Чоловік десь рибалить, а жінка перед хатою лагодить велику буру рибальську сітку, розтягнуту на стіні, немов величезне павутиння. Коло хвіртки, на солом’яному стільці, відхиленому назад і припертому спинкою до тину, сидить дівчинка років чотирнадцяти і латає білизну, — вже не раз латану й перелатану білизну бідняків. Друга дівчинка, на рік молодша, колише на руках немовля; а двоє карапузів, двох і трьох років, сидять носом до носа просто на землі, щось городять своїми невмілими рученятами і кидають один одному в обличчя жмені пороху.

Ніхто не говорить. Тільки немовля, якого марно намагаються заколисати, не замовкаючи, плаче тонким і слабеньким голоском. На вікні дрімає кішка. Під самою стіною хати розцвіли пишним віночком білі левкої, над ними хмарою кружляє мошкара.