Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 107

Але перерізати линву означало втратити сіть, а сіть коштує, грошей, багато грошей, півтори тисячі франків, і вона належала Жав елеві-старшому, що жалів своє майно.

Він розпачливо гукнув:

— Ні, не ріж, почекай, я поверну за вітром!

Він побіг на корму й з усієї сили наліг на стерно.

Судно майже не піддалося, підхоплене силою течії й вітру, до того ж перешкоджала важка снасть, що спиняла його рух.

Жавель-молодший упав навколішки, стиснувши зуби, з дикими від болю очима. Він мовчав. Його брат прибіг, боячись, як би не пустили в хід ножа.

— Почекай, почекай, не ріж, треба кинути якір.

Якір кинули, віддавши весь ланцюг. Потім повернули до

кабестана, щоб попустити линву. Вона нарешті ослабла, й можна було витягти змертвілу руку в скривавленому рукаві.

Жавель-молодший, здавалось, отоанів. З нього скинули матроску й побачили жахливу картину: якесь місиво з м’яса, звідки кров била цівкою, немов її гнали насосом. Він оглянув руку й пробурмотів:

— Каюк!

Кров заплямила всю палубу, й один із матросів закричав:

— Він спливе кров’ю, треба перетягти жилу!

Тоді взяли товсту чорну, просмолену мотузку й, обвивши руку вище рани, затягли її з усієї сили. Кровотеча поступово зменшилась, а далі спинилася зовсім.

Жавель-молодший підвівся, рука безсило висіла збоку. Він узяв її другою рукою, підняв, повертів, потряс. Все було понівечено, кістки потрощено. Вона трималася на самих м’язах. Жавель-молодший дивився на те, що залишилося від його руки, похмуро й задумливо. Потім сів на згорнутому вітрилі. Товариші порадили йому весь час змочувати рану водою, щоб запобігти гангрені.

Біля нього поставили відро: він щохвилини черпав склянкою і обливав страшну рану тонким струменем чистої води.

— Тобі краще спуститися вниз, — мовив брат.

Він послухався, але за годину вийшов знову, почуваючи себе зле на самоті. Він волів бути на повітрі. Сівши знову на вітрилі, він почав поливати руку.

Улов був добрий. Широкі рибини з білими черевами лежали коло йото ніг, звиваючись у смертельних корчах; він дивився на них, безнастанно поливаючи свою зранену плоть.

Коли вже підходили до Булоні, раптом зірвався вітер, і суденце знову несамовито помчало, підстрибуючи й падаючи та раз у раз підкидаючи нещасного пораненого.

Надійшла ніч. Буря лютувала аж до світанку. А як зійшло сонце, вони знову побачили Англію, але море стало тихішим, і судно, лавіруючи, попливло до Франції.

Надвечір Жавель-молодший покликав товаришів і показав їм чорні плями — огидні ознаки гнилизни на тій частині руки, що вже не належала йому.

Матроси розглядали їх і висловлювали свої думки.

— Може, антонів огонь, — сказав один.

— Треба б полити солоною водою, — порадив другий.

Принесли солоної води й вилили на рану. Поранений

посинів, заскреготав зубами, скривився, але не закричав.

Коли трохи полегшало, він сказав братові:

— Дай мені твого ножа.

Брат подав йому ніж.

— Витягни мою руку й тримай так.

Той зробив, як було сказано.

Тоді він сам узявся різати. Він різав повільно, обмірковуючи, перетинаючи останні жилки гострим, як бритва, лезом; незабаром від руки залишилась сама кукса. Бідолаха глибоко зітхнув і сказав:

— Не було іншої ради. Інакше каюк.

Здавалось, йому полегшало; він дихав вільніше і все лив воду на оцупок.

Ніч знову випала бурхлива, й не можна було причалити.

Коли настав день, Жавель-молодший узяв одрізану руку й довго її роздивлявся. Підійшли товариші, й вона пішла з рук у. руки. Її мацали, перевертали, нюхали.

Брат сказав:

— Треба кинути її в море.

Але Жавель-молодший заперечив:

— Ні в якому разі! Я не хочу. Тепер це моя справа, адже ж рука моя.

Він узяв руку й поклав собі на коліна.

— Таж вона зогниє,— сказав старший брат.

Тоді пораненому спала в голову якась думка. Коли рибалки залишаються довго в морі, вони кладуть улов у бочки з ропою, щоб риба не псувалася.

Він спитав:

— Може б, мені покласти її в ропу?

— Справді,— підтримали інші.

Випорожнили одну з бочок, вже повну риби, що впіймали за останні дні. На саме дно поклали руку, потрусили сіллю, а потім досипали бочку рибою.

Хтось пожартував:

— Аби тільки нам не продати її на торзі.

Всі засміялись, крім обох братів.

Вітер усе не стихав, і хоч видно було Булонь, та довелося лавірувати аж до десятої години другого дня. Каліка без перепочинку лив воду на руку.

Інколи він схоплювався й міряв кроками палубу.

Брат його, тримаючи стерно, стежив за ним поглядом і тільки похитував головою.

Нарешті ввійшли в гавань.

Лікар оглянув рану й сказав, що вона в доброму стані. Він зробив перев’язку й порадив цілковитий спокій. Але Жавель-молодший не хотів лягати без своєї руки і мерщій побіг у порт, щоб розшукати бочку, яку він позначив хрестом.

Бочку спорожнили перед ним, і він схопив свою зморщену й холодну руку, що, проте, добре збереглася в ропі. Потім загорнув її в серветку, яку спеціально для цього приніс.

Вдома жінка й діти довго розглядали відрізану руку, мацаючи пальці, знімаючи дрібки солі, що набилися під нігті. А тоді гукнули столяра — зняти мірку для маленької труни.

Другого дня весь екіпаж судна був на похороні одрізаної руки. Брати йшли поруч на чолі жалобного походу. Ключар парафіяльної церкви ніс труну під пахвою.

Жавель-молодший покинув рибалити. Він посів невеличку посаду в порту і, розповідаючи про своє лихо, пошепки звірявся слухачеві:

— Якби брат захотів перерізати сіть, я й досі мав би обидві руки, це вже напевно. Але він, бачте, дбав про своє добро.

Заповіт

Полеві Ерв’є

Я знав його, рослого того хлопця, на ім’я Рене де Бурневаль. Приязної, хоч сумної дещо вдачі, він, здавалося, в усьому зневірився, до всього ставився дуже скептично. Скептицизм його був виразний, ущипливий, здатний особливо до того, щоб викрити з одного слова людську фальш. Він часто говорив: «Немає чесних людей або ж вони чесні лише поряд з мерзотниками».

Було в нього два брати — на прізвище де Курсіль, — але він з ними ніколи не зустрічався. Я думав, що вони не від одного батька, коли неоднаково звуться. Кілька разів казали мені, що в їхній сім'ї трапилася якась дивна подія, не знав я лише, що саме.

Він дуже мені сподобався, і ми скоро потоваришували. Одного вечора, обідаючи у нього сам на сам, я випадково запитав:

— Ваша матінка мала вас від першого чи від другого чоловіка?

Він трохи зблід на виду, потім почервонів. Помовчав кілька хвилин — стало йому, видно, ніяково. Потім сумно, лагідно, як завжди, осміхнувся й промовйв:

— Коли вам, любий друже, не буде нудно, я розкажу декілька цікавих подробиць про моє походження. Я знаю вас як людину розумну, через те не боюся, що це відіб’ється на нашій приязні, а коли б так трапилось, я б тоді не обстоював ту приязнь.

Мати моя, пані де Курсіль, була, сердешна, боязкої вдачі. Чоловік одружився з нею заради багатства. Мучила* ся, отже, цілий вік. Ніжну, полохливу, делікатну її душу безнастанно ображав той, що звався моїм батьком, грубіян з так званих сільських дворян. Не збігЛо й місяця після шлюбу, як він уже жив із служницею. Крім того, були йому за полюбовниць і фермерські жінки та до*ки; це, проте,' йому не заважало придбати двоє дітей із своєю жінкою; треба було б рахувати троє, беручи мене до уваги. Мати нічого не казала; жила в тому галасливому домі, як та маленька мишка, що ховається попід меблями. Занехаяна, непомітна, ляклива, перебігала вона по людях турботними, ясними очима, очима затурканої істоти, що завжди боїться чогось. А була, проте, вродлива, дуже вродлива, білява, з попелястим тьмяним відтінком; мовби волосся її злиняло трохи з ненастанного страху.

Поміж приятелями пана де Курсіля, які відвідували завжди його замок, був колишній офіцер кінноти, вдівець, чоловік одважний, чутливий, але нестриманий, на все здатний в запалі, пан де Бурневаль, як я звуся. Високий, худий чолов’яга з великими чорними вусами. Я на нього дуже схожий. Людина освічена, мав він зовсім не ті погляди, що його клас. Прабаба його приятелювала з Жан-Жаком Рус-со: можна було сказати, що до нього перейшло дещо в спадщину від того дружнього зв’язку. Він знав напам’ять «Суспільний договір» та «Нову Елоїзу» і всі ті філософські книжки, що здавна второвували шлях до майбутнього руйнування старих наших звичаїв, передсудів, застарілих законів та безглуздої моралі.