Твори том 2 - де Мопассан Ги - Страница 106

Дівчинка проплакала два дні й відтоді дуже страждала.

Вона приїздила щороку; проходила повз нього, не зважуючись* його й привітати, а він не вшановував її навіть поглядом. Вона кохала його до нестями. Вона сказала мені: «Його самого я лише й бачила на землі, пане лікарю, я навіть не помічала, чи є ще інші чоловіки».

Батьки її померли. Вона продовжувала їхнє ремесло, але, замість однієї собаки, взяла двох, двох страшних собак, яких ніхто не зважувався зачіпати.

Повернувшись одного разу в це село, де лишилося її серце, вона помітила вродливу даму, що виходила з аптеки Шуке під руку з її милим. То була його жінка — він одружився.

Того ж вечора вона кинулась у ставок, що на площі біля мерії. П’яний нічний гультяй витяг її й відніс до аптеки. Молодий Шуке вийшов у халаті, щоб її оглянути і, нібито не впізнавши, роздяг, розтер і тоді сердито сказав: «Та це ж божевілля! Не робіть більше таких дурниць!»

Цього було досить, щоб вона видужала! Він говорив з нею! Вона довго почувала себе щасливою.

У винагороду за свої турботи він нічого не захотів узяти, хоч вона будь-що намагалася йому заплатити.

Отак минуло все її життя. Вона лагодила стільці й марила про Шуке. Щороку вона бачила його за вікном аптеки. Вона завела звичку купувати в нього запаси домашніх ліків. Отож бачила його близько, розмовляла з ним і, крім того, давала йому гроші.

Як я вам уже сказав, вона померла навесні. Розповівши мені цю сумну історію, вона попросила мене все, що заощадила за своє життя, віддати тому, кого так покірно кохала: адже вона працювала тільки для нього, навіть голодувала, аби тільки щось відкласти й мати певність, що принаймні хоч раз, як вона помре, він подумає про неї.

Вона віддала мені дві тисячі триста двадцять сім франків. Коли вона упокоїлась, я залишив двадцять сім франків священикові на похорон, а решту забрав з собою.

Наступного дня я пішов до подружжя Шуке. Вони саме кінчали снідати, сидячи одне проти одного, обоє гладкі й червоні, пихаті й задоволені, від них тхнуло аптечним духом.

Мене запросили сісти й почастували вишнівкою, я випив і розчулено почав розповідати, певний, що вони зараз пустять сльозу.

Зрозумівши, нарешті, що його кохала ця волоцюжка, ця плетільниця солом’яних стільців, це перекотиполе, Шуке аж підстрибнув з обурення, ніби вона кинула тінь на його репутацію, вкрала повагу чесних людей, особисту честь, дорожчу йому за все життя.*

Дружина роздратовано, як і він, повторювала: «Жебрачка! Жебрачка!» — не знаходячи інших слів.

Він підвівся й почав ходити великими кроками позад столу, його аптекарська шапочка зсунулася на одне вухо. Він бурмотів:

— Чи це ж годиться, пане лікарю? Яка жахлива річ для чесної людини! Що робити? О! Якби я знав про це ще за її життя, я прохав би жандармів арештувати її й запроторити до в’язниці. Звідти вона не вийшла б, запевняю вас!

Наслідки мого побожного вчинку мене приголомшили. Я не знав, що робити, що казати. А втім, доручення треба було виконати до кінця. Я сказав:

— Вона заповіла віддати вам свої заощадження — дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?

Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.

Я вийняв з кишені мізерні гроші — з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, — й спитав:

— Як ви вирішите?

Перша заговорила пані Шуке:

— Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.

Чоловік трохи зніяковіло підтримав:

— Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.

Я сухо сказав.

— Воля ваша.

Він відповів:

— То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.

Я віддав гроші, попрощався й вийшов.

Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:

— Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?

— Нічого. Беріть його, коли хочете.

— Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.

Він збирався йти. Я покликав його:

— Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?

Він спинився, вражений.

— Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.

Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.

Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.

Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.

Лікар замовк.

Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:

— То правда, тільки жінки вміють кохати!

На морі

Анрі Сеарові

Недавно в газетах можна було прочитати таке повідомлення:

«Булонь-на-морі, 22 січня. Нам пишуть:

Страшне нещастя засмутило жителів нашого узбережжя, що вже й так зазнали багато лиха за два останніх роки. Рибальське судно під командою шкіпера Жавеля, входячи в порт, було відкинуте на захід і розбилося об скелі перед молом.

Незважаючи на всі зусилля рятувального човна й на кинуті линви, четверо чоловіків та юнга загинули.

Буря триває. Побоюються нових катастроф».

Який це шкіпер Жавель? Чи не брат однорукого?

Коли я не помилився, то бідолаха, якого знесла хвиля між уламків його розбитого баркаса, бачив вісімнадцять років тому ще одну трагедію, жахливу й просту, як і всі драми на цих грізних хвилях.

Жавель-старший був тоді за шкіпера на рибальському судні.

Це було судно, чудово пристосоване для риболовлі. Міцне настільки; що не боялося ніякої негоди, з круглим дном, воно гойдалося на хвилях, наче корок. Завжди у відкритому морі, завжди його шмагає важкий і солоний вітер Ла-Маншу, а воно невтомно крає хвилі, напнувши вітрила і тягнучи збоку велику сіть, що оре по дну океану, підбираючи всіх тварин, які заснули в камінні: плескуватих риб, наче прилиплих до піску, незграбних крабів на кривих ногах, омарів з гострими вусами.

Коли піднімався легкий бриз і невелика хвиля, судно починало риболовлю. Всю сіть було припасовано до дерев’яного, обшитого залізом стрижня, якого спускали з допомогою двох линв, намотаних на два вали на краю човна. І судно, ставши за вітром і течією, тягло за собою снасть, що дряпала й спустошувала морське дно.

Разом із Жавелем на судні були його менший брат, чотири рибалки й юнга. Вони вийшли з Булоні за тихої погоди, щоб закинути сіті.

Проте скоро знявся вітер, схопився раптовий шквал і погнав судно у відкрите море. Вони дісталися до берегів Англії, але розбурхані хвилі били в скелі, кидались на суходіл, і не можна було ввійти в порт. Суденце знов узяло курс у відкрите море й повернулося до берегів Франції. Буря тривала і не давала змоги наблизитись до молу, вона вкривала шумовинням і ревом, робила неприступною будь-яку місцину, де можна було б причалити.

Судно знов одійшло, гойдаючись на гребенях хвиль, розхитане, розбите водою, що раз у раз перекочувалася через палубу, але відважне, наперекір стихії, звикле до цієї бурі, що п’ять чи шість днів носила його між двома сусідніми країнами, не даючи змоги причалити ні там, ні там.

Нарешті буря вщухла. Судно було у відкритому морі, і шкіпер скомандував кинути сіть під чималу хвилю.

Величезну риболовну снасть перекинули за борт, і двоє рибалок спереду, а двоє ззаду почали попускати линви на валах. Раптом сіть торкнулася дна, але висока хвиля нахилила судно; Жавель-молодшнй, що стояв спереду й керував спуском снасті, хитнувся, і його рука опинилась між линвою, що на мить ослабла, й валом. Даремно він силкувався підняти линву другою рукою, сіть волочилась по дну, й напнута линва не піддавалась.

Чоловік скорчився від болю й крикнув. Всі збіглися. Його брат покинув стерно. Матроси кинулися до линви, намагаючись вирвати придавлену руку. Та дарма. «Треба перерізати линву», — сказав один із матросів, витягаючи з кишені гострого ножа, що ним можна було за два махи врятувати руку Жавеля-молодшого.