Буремний Перевал - Бронте Эмили Джейн - Страница 49

З цієї розповіді я зрозуміла, що молодий Гіткліф зробився себелюбним і неприємним, бо йому бракує уваги й співчуття, — якщо тільки він не був таким завжди. Звісно, я почала менше цікавитися його долею, хоча мені ще й досі було прикро, що ми його втратили, і гірко думати, наскільки йому було б у нас краще.

Містер Едгар схвалював мої старання дізнатися щось про хлопчика: я думаю, він щиро вболівав за свого небожа і ладен був піти на ризик, аби із ним побачитись. Одного разу він попросив мене спитати служницю Гіткліфа, чи ходить панич Лінтон до селища. Жінка відповіла, що він двічі їздив туди верхи, в супроводі батька, і обидва рази потім днів зо три удавав із себе хворого, наче прогулянка відняла в нього останні сили. Ця служниця пішла від них, якщо не помиляюся, через два роки після появи малого Лінтона, а після неї прийшла інша, з якою я тоді не була знайома. Вона живе в них і досі.

Життя у Грейнджі йшло мирно та спокійно, поки міс Кеті не виповнилося шістнадцяти років. Ми ніколи не святкували день її народження, бо він збігався з річницею смерті моєї пані. Батько Катрини незмінно проводив цей день у бібліотеці, а ввечері йшов на гімертонський цвинтар, де зоставався до пізньої ночі. Тому Катрині нічого не лишалось, як самій шукати собі розваги. Того року двадцяте березня виявилося чудовим весняним днем, і коли батько пішов, моя юна леді спустилася вниз, одягнена для прогулянки, і попросила мене піти з нею на край поля: містер Едгар Лінтон дозволяє, тільки сказав, щоб ми повернулися не пізніш як за годину.

— Тому збирайся скоріше, Неллі! — вигукнула вона. — Я знаю, куди ми підемо! Хочу подивитися на куріпок — чи У вони вже звили гніздечка.

— Та це ж, мабуть, дуже далеко, — мовила я. — Куріпки не в'ють гнізда край поля.

— Зовсім недалеко! — відповіла вона. — Ми з татом туди ходили; це тут поруч.

Я без зайвих роздумів надягла капелюшка й пішла. Кеті забігала вперед, і знов поверталася до мене, і прудко мчала далі, мов молоденький хорт. Спершу я втішалася прогулянкою, слухала спів жайворонків, що лунав то високо в небі, то зовсім поруч, і насолоджувалась м'яким, лагідним теплом вечірнього сонця, і дивилася на своє мале сонечко, на золоті кучерики, що розліталися в неї за спиною, на її рум'яне личко, ніжне й сяюче, мов ледь розквітла брунька шипшини, і на її очі, що світилися безхмарним щастям. Так, вона була в ті дні щасливим створінням, просто янголятком. Шкода, що цих невинних радощів було їй замало.

— Ну, — мовила я, — де ж ваші куріпки, міс Кеті? Ми вже мали б до них дійти: он аж де огорожа парку!

— Трохи подалі, зовсім трішечки, Неллі,— щоразу відповідала вона. — Ось лише піднімемося на той пагорб, перейдемо ярочок, а поки ти зійдеш нагору, я вже сполохаю птахів.

Але пагорбів і ярочків усе більшало, і я вже притомилась їх долати — говорила їй, що час зупинитись і вертати назад, — чи то пак, гукала, бо вона далеко відбігла від мене; вона не чула, а може, й не дослухалась — і бігла все вперед та вперед, а я хоч-не-хоч мусила плентатися слідом. Зрештою вона зникла десь у яру, а коли я знов її побачила, вона була вже милі на дві ближче до Буремного Перевалу, ніж до власного дому. Я побачила, як її перестріли двоє чоловіків, і серцем відчула, що один із них — то сам містер Гіткліф. Кеті захопили на гарячому — вона вишукувала куріпчині гнізда на землі, що була власністю Гіткліфа, і тепер він відчитував А малу браконьєрку.

— Але ж я жодного гніздечка не порушила і навіть не знайшла, — виправдовувалася вона, коли я підійшла до них, і, щоб довести свою невинність, показала долоні. — Я не хотіла нічого брати. Просто тато казав мені, що їх тут безліч, от я вирішила подивитися на яєчка.

Гіткліф поглянув на мене з посмішкою, яка дала розуміти, що він знає свою співбесідницю і тому аж ніяк не схильний зичити їй добра, — і спитав, хто її тато.

— Містер Едгар Лінтон із Трашкрос-Грейнджу, — відповіла вона. — Я так і думала, що ви не знаєте, хто я, в іншому разі ви б так не розмовляли зі мною.

— Ви гадаєте, що ваш тато — така шанована особа? — насмішкувато промовив він.

— А ви хто такий? — спитала Катрина, зацікавлено дивлячись на нього. — Цього хлопця я вже колись бачила. Це ваш син?

Вона кивнула на Гортона, що за два роки не надто погарнішав, хіба що вигнавсь у ріст і став кремезнішим — але мав такий само селюцький вигляд.

— Міс Кеті,— втрутилась я, — ми з вами не годину блукаємо, а всі три. Час уже й додому!

— Ні, цей хлопець мені не син, — відповів Гіткліф, відсторонивши мене вбік. — Але син у мене є, і ви його також бачили; і хоч ваша няня так поспішає, я думаю, вам обом не завадило б трохи спочити. Може, ви обійдете цей пагорб і завітаєте до мого будинку? Ви й додому скоріше дістанетесь, якщо спочинете; а в нашому домі гостям завжди раді. Я прошепотіла Катрині, що їй ні в якому разі не слід приймати запрошення — про це не може бути й мови.

— Чому? — голосно спитала вона. — Я справді втомилась, а трава заросилася, на ній не посидиш. Давай зайдемо, Неллі. До того ж він каже, нібито я бачила його сина. Він, мабуть, помиляється. Але я вгадала, де вони живуть: у тій садибі, куди я колись заходила по дорозі з Пеністон-Крегу. Так?

— Так. А ти помовч, Неллі: дівчині буде цікаво поглянути, як ми живемо. Гортоне, йди з панянкою вперед, а ми з тобою позаду, Неллі.

— Ні, в такі місця вона не ходить! — закричала я, силкуючись вивільнити свою руку, яку він стискав, мов лещатами; та Кеті, стрімголов оббігши пагорб, уже опинилася біля воріт. Призначений їй супутник не зволив її супроводжувати: він звернув на бічну стежину і щез.

— Містере Гіткліф, так не годиться, — мовила я. — Ви самі знаєте, що це недобре. Вона побачить Лінтона і, тільки ми повернемося, розкаже про це батькові; а я буду винувата.

— А я й хочу, щоб вона побачила панича Лінтона, — відповів він. — Останнім часом він виглядає краще; а він не часто буває вартий того, щоб на нього дивилися. І ми любенько вмовимо її мовчати про ці відвідини. Що ж тут поганого?

— Погано те, що її батько зненавидить мене, якщо дізнається, що я дозволила їй увійти до вашої оселі. І я певна, що ви маєте якісь лихі наміри, якщо підбурюєте її це зробити, — відказала я.

— Наміри в мене дуже шляхетні, і я можу тобі їх відкрити, — мовив він. — Я хочу, щоб ці голуб'ята покохали одне одного і побралися. Це буде справжнім благом для вашого хазяїна: в його любої крихітки немає майбутнього. А якщо вона прислухається до моїх побажань, то відразу стане багатою спадкоємицею — разом із Лінтоном Гіткліфом.

— Якщо панич Лінтон помре, — заперечила я, — а його здоров'я дає-таки підстави цього боятися, — Катрина стане єдиною спадкоємицею.

— Ні, не стане, — відповів він. — У заповіті про це нічого не сказано, і власність Лінтона перейде до мене. Але, щоб уникнути тяжби, я вирішив поєднати їх — і будь-що цього доб'юся.

— Ля вирішила, що, поки я жива, вона більш ніколи не А ступить на поріг цього дому, — сказала я, коли ми підійшли до воріт, де чекала Кеті.

Гіткліф звелів мені заспокоїтись і, пройшовши попереду нас стежиною, поспішив відчинити двері. Моя юна леді час від часу поглядала на нього, ніби вагаючись, якої їй слід бути думки про нього; але він посміхнувся, зустрівши її погляд; а я мала дурість сподіватися, що пам'ять про матір дівчини не дозволить йому чинити їй зло! Панич Лінтон стояв біля вогнища. Він, мабуть, щойно повернувся з прогулянки, бо ще не зняв капелюха і гукав до Джозефа, щоб той приніс йому сухі черевики. Він був високим, як на свій вік, адже йому ще й шістнадцяти не сповнилося, мав тонкі риси обличчя, а очі, здавалося, стали яскравішими, хоч це був лише хвилинний блиск, викликаний прогулянкою на свіжому повітрі.

— Ну, хто це? — спитав містер Гіткліф, звернувшись до Кеті. — Не впізнаєте?

— Ваш син? — вона нерішуче переводила погляд з одного на другого.

— Так, — відповів він. — Та хіба ви вперше його бачите? Подумайте! Еге, коротка ж у вас пам'ять! Лінтоне, а ти не впізнаєш свою кузину, якою всіх нас просто замучив — так тобі кортіло її побачити?