Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид - Страница 50

Карлсон заквапився, бо вважав, що Філле й Рулле от-от мають надійти.

— Я пожартую з ними чимось таким, що перелякає їх на смерть із самого початку, — сказав Карлсон. — І не треба нам дурного пса, будь певен.

Він кинувся до кухні й заходився порпатись у шафі з господарським начинням. Малий несміливо попросив, щоб він так не гуркотів, бо панна Цап спала в кімнаті Бетан, через стіну від кухні. Карлсон забув про це.

— Іди й стій коло дверей, — наказав він Малому. — І тільки-но перестанеш чути «гар-р-р-пі-пі-пі» або «гар-р-р-аш», відразу скажеш мені, бо тоді близько небезпека. — Він подумав хвильку й додав: — Або знаєш, що зроби? Почни тоді сам щосили хропти. Десь так: «гар-р-р-ах! гар-р-р-ах!»

— Навіщо? — здивувався Малий.

— Ну, бо як прокинеться Юлій Любиказка, то подумає, що то хропе хатній цап, а як прокинеться хатній цап, то подумає, що то Юлій Любиказка, а я знатиму, що «гар-р-р-ах» — це ти, і зрозумію, що хтось прокинувся й близько небезпека, і сховаюся в шафі. Гі-гі-гі! Відгадай, хто найкращий у світі жартун?

— А як прийдуть Філле й Рулле, що тоді мені робити? — злякано запитав Малий.

Йому не дуже хотілось лишитися в передпокої самому без Карлсона, коли надійдуть злодії.

— Тоді ти також хропи, — порадив Карлсон. — Десь так: «гар-р-р-ге-ге-ге! Гар-р-р-ге-ге-ге».

«Мабуть, запам’ятати всі ці «гар-р-р-пі-пі-пі», «гар-р-р-аш», «гар-р-р-ах» і «гар-р-р-ге-ге-ге» не легше, ніж таблицю множення», — подумав Малий, проте пообіцяв Карлсонові виконати його доручення.

Карлсон підійшов до полиці й забрав усі кухонні рушники.

— Їх замало, — сказав він, — але ж є ще рушники й у ванній.

— Що ти хочеш робити? — запитав Малий.

— Мумію, — відповів Карлсон. — Страшну, жахливу, смертельну мумію.

Малий добре не уявляв собі, що таке мумія, але знав, що їх знаходять у могилах єгипетських фараонів. Напевне, то були просто мертві царі й цариці, що лежали закам’янілим згортком з витріщеними очима. Тато розповідав якось про них. Царів і цариць забальзамовували, казав він, щоб зберегти їх такими, як вони були за життя, а тоді щільно замотували в стародавнє полотно. Проте Карлсон аж ніяк не забальзамований, подумав Малий і вражено спитав:

— Як же ти зробиш мумію?

— Обмотаю вибивачку. Але хай тебе це не турбує. Іди на чати і пильнуй себе, а я вже себе сам допильную.

І Малий пішов на чати. Він наслухав під дверима й чув спокійне хропіння: «гар-р-р-пі-пі-пі» і «гар-р-р-аш». Та потім дядькові Юліусові, мабуть, приснилося щось страшне, бо він почав хропти з якимось дивним стогоном: «гар-р-р-м-м-м», «гар-р-р-м-м-м» замість тихомирного «пі-пі-пі». Малий почав міркувати, чи не розважніше буде піти до кухні й сказати про це найкращому в світі досліджувачеві хропіння, та саме, як він міркував, почулася швидка, кваплива хода, тоді страшний гуркіт і нарешті добірна лайка. Весь той шарварок зчинився коло пастки на злодіїв. Пробі! Це напевне Філле й Рулле! На свій жах, Малий помітив, що «гар-р-р-аш» стихло зовсім. Ой лишенько, що йому робити? Він розпачливо спробував застосувати всі вказівки, що їх дістав від Карлсона, і врешті видобув із себе жалісливе «гар-р-р-ах», але воно зовсім не скидалося на хропіння.

Малий спробував ще раз:

— Гар-р-р…

— Стули пельку! — зашипів хтось від пастки на злодіїв.

У темряві Малий побачив якийсь клунок, що лежачи борсався між перевернених стільців і надаремне силкувався встати. То був Карлсон.

Малий кинувся туди, попіднімав і порозсував стільці, щоб Карлсон міг підвестися. Та Карлсон навіть не подякував йому. Він був лютий, як оса.

— Це ти винен! — засичав він. — Хіба я не казав тобі, щоб ти приніс мені рушники з ванної?

Насправді Карлсон такого не казав. Він, бідолашний, забув, звичайно, що до ванної треба йти через пастку на злодіїв, але хіба Малий винен?

А втім, вони не мали часу дошукуватися, хто винен, бо панна Цап у своїй кімнаті вже намацувала клямку. Не можна було гаяти ні хвилини.

— Тікай! — прошепотів Малий.

Карлсон чкурнув до кухні, а Малий, як навіжений, помчав до своєї кімнати й кинувся на ліжко.

І саме вчасно. Він натяг укривало на саму шию і спробував дихати так, щоб виходило «гар-р-р-ах», але дарма. Тож він замовк і тільки наслухав, як панна Цап зайшла до кімнати й наблизилась до його ліжка. Малий обережно глянув крізь примружені вії і побачив, що панна Цап стоїть у нічній сорочці, біла в сірому смерку, авжеж, стоїть і так пильно дивиться на Малого, що йому вся шкіра засвербіла.

— Не прикидайся, що ти спиш, — сказала панна Цап, але не сердитим голосом. — Тебе збудив грім?

І Малий видушив із себе:

— Так… здається, грім.

Панна Цап кивнула головою.

— Я відчувала, що буде буря. Цілий день парило й давило на груди. Але ти не бійся, — сказала вона й погладила Малого по голові. — Грім тільки гуркотить, проте ніколи не влучає тут, серед міста.

Нарешті вона пішла. Малий довго лежав у ліжку і боявся навіть поворухнутися. Та потім обережно, крок за кроком, пробрався до кухні, бо хвилювався за Карлсона.

Перше, що він побачив, була мумія. Лишенько тяженьке, як любив казати дядько Юліус, справжня мумія на посудному столику! Коло мумії стояв Карлсон, гордий, мов півень, і освітлював її кишеньковим ліхтариком, якого знайшов у шафі з господарським начинням.

— Правда ж, доладна?

Мумія була кругла і валькувата, бо Карлсон понамотував на вибивачку всі рушники з кухні та ванної, які лише міг знайти. Головка вибивачки правила за обличчя: Карлсон закутав її рушником і намалював двоє великих, чорних, витріщених очей. Мумія мала також зуби. Правдиві зуби. Дядькові Юліусові зуби. Вони були встромлені в рушник і, очевидно, міцно трималися між прутиками вибивачки, однак задля безпеки Карлсон ще поприліплював їх по боках пластирем. Хоч яка та мумія була страшна, жахлива й смертельна, а все ж Малий не міг стримати сміху.

— Навіщо ти заліпив її пластиром? — запитав він.

— Бо вона порізалася, — відповів Карлсон і погладив мумію по щоці. — Гей-гей, вона так схожа на мою маму, що я думаю назвати її матінкою.

Він узяв мумію на руки й поніс до передпокою.

— Філле й Рулле приємно буде зустріти матінку, — сказав він.

Карлсон найкраще жартує в темряві

Крізь шпару для листів просунулася довга дротина. Її не видно було, бо в сінях стояла непроглядна темрява, але почулося неприємне шарудіння й скрип. Авжеж, то були вони: Філле й Рулле.

Малий і Карлсон позалазили під круглий стіл у передпокої і чекали на злодіїв. Вони сиділи так уже майже годину. Малий навіть був задрімав. Але він миттю прокинувся, коли в шпарі зашурхотіло. Ох, вони все-таки прийшли! Малому сон як рукою зняло, він так боявся, що в нього аж мороз ішов поза спиною.

Зате в темряві чутно було вдоволене Карлсонове муркотіння.

— Гей-гей! — шепотів він. — Гей-гей!

Чи ти ба, як легко можна відімкнути замок простою дротиною! Ось обережно відчинилися двері і хтось зайшов, був уже в сінях. Малий затамував віддих — справді приємно! Почувся шепіт, тоді обережна ступа… а далі грюкіт, та ще й який грюкіт, і два приглушені зойки. Тоді Карлсон блимнув з-під столу ліхтариком і відразу ж погасив його, але поки він світив, пучок проміння падав на страшну, смертельну мумію, що стояла, притулена до стіни, і жахливо щирилась дядьковими Юліусовими зубами. І знову від пастки на злодіїв почулися зойки, трохи голосніші, ніж перше.

Далі все відбувалося впереміж, Малий не міг би навіть сказати, що за чим. Він чув, як відчинялися двері, — то прибігли дядько Юліус і панна Цап, чув, як хтось швидко протупотів сіньми і зашурхотіла «матінка», коли Карлсон потяг її до себе за ремінець Бімбо, причеплений їй до шиї. Чув він також, як панна Цап кілька разів натискала на вимикач, щоб засвітити, але Карлсон повикручував усі запобіжники в лічильнику на кухні. Адже найкраще жартувати в темряві, сказав він. Тому панна Цап і дядько Юліус розгублено стояли, як сліпі, й не могли засвітити.