Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 25

— Я не маю наміру марнувати на це час, та в мене його й нема, — сказав Славка.

— А в мене нема бажання захищати Вітьку Бурова, бандита! — оголосив Генка.

— Ну що ж, — сказав Миша, — значить, цього разу я залишився сам.

29

Що він має в своєму розпорядженні? Анічогісінько, по суті. Історія з вагоном? Малувато. І все-таки серед численних облич, що мелькали тієї ночі на сходах, приголомшених, збентежених, зляканих, обличчя Навроцького було єдине, пойняте затаєною тривогою, внутрішньою напругою, готовністю до будь-якої несподіванки. Згадка про це обличчя зміцнювало Мишу в його певності більше, ніж усе інше. Знову психологія? Ну й нехай!

З чого починати? Кого він знає з оточення Навроцького? Тільки Юру. Проте Юра нічого не скаже, вірний паж. Запродався за ресторанну юшку, за бефстроганов і каву з вершками. Не з нього треба починати.

Починати треба з Андрія Зиміна та Льоньки Панфілова. Вітьку вони захищатимуть, вигороджуватимуть, і все-таки можуть виявитися якісь подробиці, щось істотне на Вітьчину користь. А все, що на Вітьчину користь, те проти Навроцького. І говорити більше ні з ким, треба говорити з ними.

Шнира й Фургон чергували в бригаді розподілу, і Миша пішов на кухню.

Нагрітим кухонним ножем Кит розрізав круг масла на однакові кубики. Віртуоз, нічого не скажеш! Людина, що знайшла своє покликання.

Шнира й Фургон чистили картоплю.

— Тонше зрізуйте шкурку, вкотре вже вам кажу! — дорікав їм Кит.

— Картопляна каторга! — пробурмотів Шнира.

Миша попросив Кита відпустити Фургона.

— Але ж невдовзі вечеря, — невдоволено відповів Кит.

— Тільки на кілька хвилин. Ходімо, Андрію!

Вони, вийшли на шкільне подвір'я, сіли в затінку високої тополі.

— Андрію, як ти думаєш, Вітька винен у тому, що трапилося з твоїм батьком?

— Звідки я знаю? Я не бачив, хто вбив тата.

— А хто вкрав портфель?

— Я спав, коли його вкрали.

— І не чув, як хтось забрався в квартиру і взяв портфель?

— Не чув.

— А як портфель опинився на горищі?

Замість відповіді Фургон знизав плечима, губи в нього затремтіли.

«Мордую дитину», — подумав Миша.

— Слухай-но, Андрію, — сказав Миша, — твого батька вбив негідник, мерзотник. Невже ти його захищатимеш?

— Таж я нічого не знаю! Мене й слідчий викликав, і мама питала. А що я знаю? Я спав. Я не бачив, хто стріляв.

— Але сам ти як думаєш: Вітька винен?

Андрій мовчав.

— Чого ж ти мовчиш? Ти його боїшся? Кого ти боїшся?

— Нікого я не боюсь, — відповів Андрій, потупившись.

— Ну, то говори!

— Нічого я не знаю. І про Вітьку не знаю: він крав чи ні — не знаю.

— А чого ти з ним водився?

— Я не з ним, а з Шнирою, а вже потім разом…

— Що разом?

— Ну, були разом.

— А револьвер ти бачив у Вітьки?

— Ні.

— Слово честі?

— Слово честі!

Миша дивився на Фургона. Не може бути, щоб брехав, не схожий на брехуна, незграбний, добродушний хлопчисько, нічого в ньому немає злодійського, блатного, нічого хитрого, лукавого.

Усе-таки Миша перепитав:

— Отже, в нього не було револьвера?

— Не знаю: був чи не був. Тільки я не бачив, він мені його не показував.

— А ти говорив кому-небудь, що твої йдуть у театр?

— Нікому не говорив. Я сам не знав, що вони підуть. Мене покликали з двору, сказали: йдемо, залишайся вдома, лягай спати. Я й ліг.

— Гаразд. А вдруге? Ти знав, що твої збираються на дачу?

— Знав.

— Говорив кому-небудь?

— Чого?

— Що твої їдуть на. дачу, говорив кому-небудь?

— Ні…

Андрій раптом осікся, розгублено глянув на Мишу…

Миша це помітив.

— Сказав кому-небудь, згадай! Це дуже важливо.

Андрій знову похнюпився, потім тихо проказав:

— Вітьці сказав.

— Отже, Вітька знав, що твої їдуть на дачу?

— Знав, — прошепотів Андрій.

— Навіщо ти йому сказав?

— Сказав…

— Він питав тебе?

— Ні.

— Навіщо ж ти сказав?

— Вітька нам говорить: поїдемо в неділю на Дорогомиловський цвинтар синичок ловити. А я відповів: не можу я, наші в суботу їдуть на дачу і мені загадали сидіти вдома. Отак він і дізнався про дачу.

— Хто при цьому був?

— Ну, хто… Я, Шнира, Паштет, Білка.

Чорт забирай, все складніше, ніж він гадав!

— Слухай мене уважно, Андрію! Нічого й нікого не бійся. Скажи мені правду: Вітька брав портфель?

Андрій, похнюпившись, мовчав.

— З тебе все доводиться витягувати обценьками.

— Усі кажуть, що вкрав.

— І вбив він?

— Усі кажуть, що вбив.

— А ти як думаєш?

— Я не вірю, — прошепотів Андрій.

Таким чином, Вітька знав, що Зиміни їдуть на дачу, і, певна річ, бачив, як вони йшли в театр. В обох випадках йому було точно відомо, що нікого, крім Андрія, вдома немає.

Серйозний доказ. Багато що міняє.

Невже праві оці таємні «всі», а він неправий?

Може, неприязнь до Навроцького заважає йому бути об'єктивним? Він так повірив у його провину, що не бачить фактів, які викривають Вітьку, не хоче їх бачити, ігнорує. І Фургон недоговорює. Кого він боїться? Шниру? Паштета? Білку? Головний у них, після Вітьки, безумовно, Шнира, права рука отамана. Андрій під його заступництвом, під його впливом. Чи не його боїться Андрій?

Миша провів Фургона на кухню й покликав Шниру. Той, не чекаючи дозволу Кита, скинув фартух, з огидою відкинув ніж і вийшов з Мишею на подвір'я. На відміну од Фургона, Шнира категорично виголосив:

— Ніякого портфеля Вітька не брав, а вже вбивати… Нікого не вбивав.

— Як це ти можеш стверджувати? Ти всі його діла знаєш?

— Знаю.

— Вигороджуєш Вітьку.

— Не вигороджую, а правду кажу.

— Ти ж був зі мною в цирку. Звідки ти знаєш, що в цей час робив Вітька? Коли ми були в цирку, якраз і вбили Зиміна.

— Все одно Вітька не вбивав.

— А буфет у кінотеатрі ви обікрали?

Шнира мовчав.

— Мовчиш?! Не хочеш говорити правду? Чому ж я маю вірити тобі про Вітьку, якщо ти не хочеш говорити правду про буфет?

Не дивлячись на Мишу, Шнира сказав:

— Так, у буфеті ми взяли.

Миша пильно дивився на Шниру. Його визнання значуще. Розуміє, що зараз невигідно брехати: вирішується Вітьчина доля. Цьому хлопчакові можна вірити. Миша повірив.

— Що взяли?

— Тістечка, цукерки, ситро, монпансьє дві банки.

— От бачиш, — сказав Миша. — Якщо Вітька обікрав буфет…

— Не Вітька, а ми всі.

— Без Вітьки ви б цього не зробили. Не зробили б, га?

Шнира знизав плечима, не знав, що відповісти.

— Вітька вчив вас красти, — вів далі Миша. — Він блатний і вас хотів зробити блатняками.

— Вітька не блатняк! Не знався з ними і нам не дозволяв. Він, коли дізнався, що Білка знається з Шаринцем, сказав, що не візьме її в Крим.

— Хіба Білка знається з Шаринцем?

— Раніше зналася.

— А тепер?

— Розмовляла. Вітька питає: говорила з Шаринцем? А вона заперечує: ні, не говорила. Бреше! Вітька їй сказав: будеш із Шаринцем — не поїдеш у Крим.

— А про що Білка розмовляла з Шаринцем?

— Не знаю, стояла біля вітрини й розмовляла.

— Ну й що Вітька?

— Вітька й говорить: не смій знатися з Шаринцем, він ширмач, до наших грошей підбирається.

— До яких грошей?

— А що ми на Крим збирали.

— Ті, що в банці були, в комірчині?

— Еге ж.

— Він хотів, щоб Білка вкрала ці гроші?

— Не знаю як: щоб украла або щоб йому сказала, де їх Вітька ховає. Тільки не дізнався б зроду: Вітька їх переховував. Шаринець скільки разів їх шукав — не знайшов.

— Де шукав, на горищі?

— Авжеж! Скільки разів на горище лазив, та не знайшов. Вітька ховав у різних місцях.

— Як же він залазив на горище? Щось не бачив я, щоб він піднімався пожежною.

— Пожежною він не лазив. Він через чорний хід…