Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 24

— До речі, — безжально вів далі Миша, — коли ви з Юрою танцювали в ресторані, Валентин Валентинович розмовляв з Красавцевим, а потім Красавцев передав документи Миколі Львовичу біля прохідної, коли Микола Львович ішов додому. Микола Львович не хотів брати, Красавцев нав'язав їх йому.

Люда ошелешено дивилася на Мишу.

— А коли пропав портфель, Валентин Валентинович був з нами в театрі…

— Був… А коли вбили Миколу Львовича, був зі мною в цирку… Я його не звинувачую, я просто розповідаю тобі деякі обставини.

Люда дивилася великими очима на Мишу. Потім закрила лице руками.

— Ну, ти чого…

— Це я вбила тата. — Вона відняла руки, її очі були сухі й червоні. — Я привела цю людину в дім.

«Щось не так виходить у мене з цією сім'єю, — подумав Миша. — То злюсь на них, то жалію».

— Я ж нічого не стверджую, просто намагаюсь пов'язати між собою деякі факти.

— Це я вбила тата, — повторила Люда, — я привела цю людину в дім. Тато казав, що він йому не подобається, не хотів бачити його в нашому домі. Тепер я розумію чому: він знав, він передчував… Боже мій… Це я, я, я… Все я… Винна одна я. Адже коли він прийшов до нас перед театром, я одразу зрозуміла, що він таке: все бреше, жодного слова правди, я все відчула, але в мене забракло сміливості відмовитися, не йти в театр, мені було соромно перед татом, перед мамою… Ой лишенько, що ж я накоїла…

Вона розгойдувалася, заплющивши очі. Миша вперше бачив такий розпач, не знав, що йому робити, як заспокоїти.

— Нема жодних доказів, що це зробив Навроцький, — сказав він. — Ти даремно себе картаєш. Навпаки, всі докази на його користь, ти сама їх наводила. Крім того, вбивши твого батька, вони не взяли документів — виходить, справа не в документах і, отже, не в Навроцькому. Просто я так, як і ти, не вірю, що Вітька вбивця.

Вона сиділа мовчки, втупившись очима в одну точку, потім сказала:

— Я уб'ю цього мерзотника.

— Перестань! — мовив Миша. — Не кидайся з однієї крайності в другу. Йде слідство, воно все з'ясує. Єдине, що від тебе вимагається, — не показуй Навроцькому своїх підозр. Обіцяєш?

— Я з ним більше не бачусь, — відказала Люда.

28

Славчина квартира, колись така радісна, мала тепер вигляд нудної і захаращеної. Запорошені килими на підлозі, підгорілий абажур над столом, на канапі безладно розкидані маленькі подушки. І тільки рояль у кутку такий же чистий і блискотливий, як і раніше, і той же перед ним обертовий стілець.

Двері в спальню були відчинені, там промайнула постать Костянтина Олексійовича в заношеному халаті. Небритий, змарнілий, мішки під очима, він не вийшов і не привітався.

Славка поставився до цього спокійно, звик до батькових дивацтв чи не хотів, звертаючи увагу, наголошувати на них.

— Я не допускаю думки, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Миша. — Обшукали все горище, переорали кожну скіпку — зброї немає. Проник у квартиру? Як? У вікно? На виду всього будинку? Через двері? Ні ключів, ні відмичок у Вітьки не знайшли. Двері відчинив Андрій? Андрій брав участь у вбивстві батька?! І головне — мотиви злочину? Пограбування? Чому забрали тільки портфель? Документи? Навіщо вони Вітьці?

— Я теж не вірю, що Вітька вбив Зиміна, — сказав Славка.

— А я вірю! — оголосив Генка. — Хто такий Вітька Буров? Початкуючий бандит, підкреслюю — початкуючий. Він уперше забирається вночі в чужу квартиру, хвилюється, бачить портфель, гадає, в ньому щось цінне, хапає, тікає. Минає тиждень, ніхто портфель не шукає, все тихо. Чудово! Вітька йде знову, стежина знайома, але там несподівано господар… Вітька з остраху стріляє, йому вже не до манаття, тікає, закинувши кудись пістоль, забирається на горище в свою хижку і вдає, що спить.

— Якби у Вітьки був револьвер, він неодмінно показав би його хлопцям, — заперечив Славка.

— Може, й показав! А вони приховують. Головне — як потрапив на горище портфель?!

— Так, — мовив Миша, — портфель — єдиний доказ проти Вітьки. Але в портфелі були документи на брак; вони потрібні не Вітьці, а Красавцеву, Панфілову й Навроцькому.

— А може, за їхнім дорученням Вітька й зробив це? — припустив Генка.

— У нього були погані взаємини з Навроцьким, — заперечив Миша.

— Про людське око можна й по мармизах угріти один одного. Хто, якщо не Вітька? Навроцький? Коли вкрали портфель, він був із Зиміним у театрі, коли вбили Зиміна — з тобою в цирку. Якщо він і взяв портфель, якщо і вбив Зиміна, то Вітьчиними руками, а сам влаштував собі алібі: спершу Художній театр, потім цирк.

— Ви обидва гарячкуєте, а даремно, — сказав Славка — Один стверджує — Вітька, другий — Навроцький. Ну, а сам Зимін? Чого він приховав пропажу портфеля з документами? Боявся, бач, підвести Андрія? Що загрожувало малолітньому Андрієві? Анічогісінько. Більше того! Незважаючи на пропажу перших документів, Микола Львович узяв додому другу паку документів, відправив на дачу дружину й дочку, а сам з дороги раптово повернувся додому. Навіщо? Згадав про доповідну записку? Дурниці. Микола Львович не та людина, щоб забути про доповідну записку. Якщо навіть забув, то написав би у неділю ввечері. Він повернувся не випадково, повернувся спеціально, навмисно, поїхав на дачу, аби виманити з дому Ольгу Дмитрівну та Люду, а сам повернувся. Чого?

— Що ти торочиш: чого, чого? — зауважив Генка. — Сам скажи — чого?

— Можна припустити лише одне, — сказав Славка. — Зимін мав зустрітися з кимось у себе вдома. Зустрілися, посварилися, вони його і вбили. Але зважте: документів не взяли. Отже, не в них справа.

— Тобто Навроцький ні при чому, це ти хочеш сказати? — запитав Миша.

— Атож, можливо, справа не в Навроцькому, не у Вітьці, а в комусь третьому. Зиміна могли втягти в якусь аферу, заплутати. Він, припустімо, захотів вийти з гри, і його вбили, побоюючись викриття.

— Зимін був нечесна людина?

— Чесна. Може, навіть надчесна. І в цьому, може, вся суть: він у чомусь заплутався або його заплутали.

— Виходить, нікому не можна вірити?

Славка похитав головою.

Просто я більше бачу, більше чую. Я вже казав: зворотний бік життя. Ви його не бачите, я бачу. Сам подумай: навіщо Навроцькому й Красавцеву вбивати Зиміна? Заради документів? Красавцев міг із цими документами зробити на фабрик ці що завгодно. Ці документи в його руках. Вони прекрасно розуміють, що за вбивство вишка! Ні не Навроцький, не Красавцев, це інші люди, котрих, може, ніхто, крім самого Зиміна, не знав. І саме тому, що ніхто, крім Зиміна, не знав, вони й наважилися на таке.

— Підіб'ємо підсумки, — сказав Миша. — Генка вважав вбивцею Вітьку Бурова. Так, Генко?

— Так. Допускаю, що Вітька був виконавцем, знаряддям у чиїхось руках, можливо, в руках того ж Навроцького, того ж Красавцева. Та портфель украв він, убив Зиміна він.

— Ясно! Тепер Славчина точка зору: Зимін заплутався у зв'язках з якимись невідомими для нас ділками, і його вбили. Так, Славко?

— Загалом, так.

— І нарешті моя думка: Вітька ні при чому. За цією справою стоїть Навроцький. Отже, постає питання: що будемо робити?

Славка здивувався:

— Що ми можемо робити? І чому ми повинні щось робити? Слідство само розбереться.

— Як ми можемо втручатися? — додав Генка. — І навіщо? Вітьку виручати?

— Атож, — сказав Миша, — треба виручати.

— Бог тобі на поміч. Я цього не маю наміру робити, — заявив Генка.

— Бог мені не помічник і не товариш. Ви мої товариші. Від вас я чекаю допомоги.

— Що саме?

— Хотілося б знати, що говорять про це на фабриці. Твоя тітка, певно, в курсі.

— Це можна, — погодився Генка.

— А ти, Славко, оскільки так добре знаєш зворотний бік життя…

— Твоє кепкування мене не чіпає.

— Тим краще. Отож Навроцький — частий гість «Ермітажу». Не міг би ти дізнатися про нього докладніше?

— Як щось узнаю, скажу.

— Чудово! Від самої справи ви усуваєтесь?