Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 22

Вiн казав:

— Житомирський денатурчик — це, дiйсно, гадость, отрута, а от чернiгiвський — це, я вам скажу, — здоровля! Український женьшень! Пий — i до ста рокiв проживеш.

I Книшиха, i особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рiк, на рiздво, на Перше травня, на Великдень, на день фiзкультурника, на храм, на водохреще i т. д. (Книшi не пропускали жодного нi церковного, нi нашого, радянського, свята) вони випивали сiмейно, удвох.

У такий день зранку Книшиха виходила за ворота i хрестилася на телевiзiйну антену, що стовбичила на даху сiльського клубу (оскiльки церкви в нашому селi не було, всi богомiльнi баби хрестилися у нас на телевiзiйну антену, яка була схожа на хрест).

Потiм Книшиха поверталася у двiр, де стояв пiд вишнею вже накритий стiл, i починалося святкове снiдання. Через якусь годину з-за Великої китайської стiни вже чулося:

То спiвали гугнявими голосами пiдпилi Книшi. Пiсля чарки їх завжди тягло на пiсню.

Спiвали вони довго, години зо двi або й зо три. Спiвали i українських народних, i росiйських, i пiснi радянських композиторiв, i пiснi з кiнофiльмiв, i навiть танго…

А потiм аж до самiсiнького вечора Книшi у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, i завдяки «денатурчику» вiд них тхнуло таким бензиновим перегаром, нiби то спали не люди, а два трактори.

Святкували Книшi завжди тiльки вдвох. Нiкого до себе не запрошували нiколи. До них нiхто не ходив, i вони нi до кого. Дуже були скупi й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибiднялися.

— Та я ж такий голий! — казав Книш. — 3 хлiба на воду перебиваємося. Навiть на зиму нiчого не призапасив.

А мiж тим Книшиха щоранку, iдучи на базар, аж згиналася пiд корзинами. I сулii з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селi.

Я якось чув, як баби говорили про ту корову:

— Ох же ж i молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем рiж.

— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлiбом годує. Щодня тягне з города лантух. А в тому лантусi, думаєш, що? Самi булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобi сметаною доїтиметься.

— Ну да! А на базарi, я бачила, продає рiденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.

— I куди та мiлiцiя дивиться!

А колись увечерi, як уже стемнiло, приїздили до них якихось двоє вергепiв на мотоциклi з коляскою, навантажили щось у коляску i одразу ж поїхали. I потiм ще двiчi приїздили i знову-таки поночi.

А якось бiля чайної Книш, що намонявся як чiп — хоч викручуй, просторiкував у гуртi п'яничок…

— Не боюсь я вашого Шапки… Який вiн Шапка! Штани вiн, а не Шапка. I не голова, а оте саме Вiн у мене отут-о. — Книш показав стиснутий кулак. — Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапцi дадуть по ш-шапцi. Ги-ги ик!

Iван Iванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, i всi його в нас любили. Всi, крiм нероб, ледарiв та п'яниць, бо спуску вiн їм не давав. I Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в рiзнi усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвiр стола, сiдав i, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на паперi.

— О, знову пише якусь собаку, — насмiшкувато казав дiд Варава.

Книшевi скарги, звичайно, головi шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навiть побоювання — раз чоловiк пише, значить силу має. Колись, кажуть Книша через тi листи навiть розумнi люди боялися. Це ще бiльше робило його в наших очах таємничим i загадковим.

Повiрити в те, що вiн шпигун, було не дуже важко. Ми перелiзли через паркан, обережненько, пригинцем до горiха, видряпалися — i от уже пильно вдивляємося крiзь вiкно у Книшеву хату. В хатi темнувато, i ми не зразу роздивилися, що там робиться. Нарештi побачили, що Книш i Книшиха сидять бiля столу з ложками в руках i, злодiйкувато позираючи на вiкно, щось їдять. Ми уважно придивилися й здивовано глянули один на одного. Книшi їли… торт. Бiсквiтний городський торт з цукатами й кремовими та шоколадними трояндами, їли торт ложками, наче борщ або кашу їли потайки, сховавшися вiд людей, як злодiї. їли похапцем, жадiбно, мабуть, голосно чавкаючи (вiкно було зачинене, i ми не чули), а може, навiть шдрохкуючи. Ротяки в обох були замурзанi кремом, а в Книшихи крем був i на «румпелi».

От Книш пiдчепив ложкою велику центральну троянду, що красувалася посерединi торта, i потяг до рота. Але Книшиха щось сердито бевкнула йому, ловко перечепила троянду з його ложки своєю ложкою — i шургиць! — до себе в рот.

Ми знову перезирнулися Кiно!

— Ну все! Ясно! — сказав Ява. — Шпигуни! Нашi радянськi люди торти ложками не їдять.

Я не став сперечатися, хоч цей доказ шпигунської дiяльностi Книшiв здався менi не досить переконливим.

Оскiльки дивитися на цю картину було гидко, ми спустилися з горiха i полiзли додому.

I знову потяглися «трудовi буднi».

Бiльше контактiв з Книшами, а тим бiльше з Бурмилом не було.

Лiто минало. Нам навiть почало вже здаватися, що все ми про Книша та Бурмила вигадали, що не було нi тої таємничої розмови («Подаруночок вiд нiмцiв…» «Двадцять залiзних…» «Вермахт щедрий…»), нi акваланга, нi пiдозрiлої поведiнки, нiчого…

— Нi, нiякi вони не шпигуни, — казав я. — Пам'ятаєш, як Бурмило лелеченя поранене пiдiбрав i виходив, випустив потiм. Шпигун би тобi так зробив? Нiколи!

Ява спершу намагався заперечувати, а потiм просто переводив розмову на iнше.

Одного разу Ява зустрiв мене бiля тину особливо сумний i невеселий.

— Завтра приїздять батьки, — зiтхнув вiн. — Просто хоч з мосту та в воду. Мати як дiзнається… Правда, дiд пообiцяв у перший день не говорити. «I не через тебе, каже, двоєшник, а через твою матiр. Не хочеться перший день їй псувати. Стiльки, каже, не була вдома, так скучила, а тут їй синок такий подаруночок приготував. Вiзьму, каже, грiх на душу, збрешу, що склав ти екзамена на трiйку. Хай уже на другий день…» Отже, у мене тiльки один день i лишився мирного життя. А потiм буде такий «вермахт», що… Ти ж мою матiр знаєш.