Тореадори з Васюкiвки - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 21

Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбiльше з усiх слiв людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сiдають у тюрму, навiть життя вiддають…

Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вiв у нас таки упертий, або, як вiн сам про себе говорить, «абсолютно принципiальний» чоловiк. Раз сказав, то хай тут камiння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав'язав.

I ото вiн пообiцяв менi, що гульнi не буде, то не сумнiвайтесь — нiколи було й угору глянути.

Щоранку вiн задавав менi таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. I я трудився, аж дим iшов.

Мати мене, звичайно, жалiла i, коли батька не було, завжди поспiшала сказати: «Вiдпочинь, синку, погуляй!» Але гордiсть моя не дозволяла менi слухатись її. Я знав, що якби тато довiдався, вiн би тiльки скривився презирливо i сказав: «Мамiй нещасний!» А це було гiрше, нiж сто потиличникiв.

I я трудився.

Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду i на городi.

Але здебiльшого я виконував роботу, на мiй погляд, нiкому не потрiбну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та смiття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур'яни за клуню — i нiчого. А тут, бач, спецiальна яма знадобилася.

Або — паркан iз штахетiв на межi нашого городу з сусiдським. Нiколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусiдський город у шкоду не лазили. Смiх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. I нiякi їм штахети не завадять.

Я знаю, просто це називається — трудове виховання.

I чого отi дорослi так люблять виховувати! Тiльки клопоту завдають Нiби я сам не розумiю, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слiд! Прекрасно розумно.

От я пiдслухав ненароком розмову батька з матiр'ю. Мати умовляла, щоб вiн дав уже менi спокiй: «Ти хочеш, щоб вiн уже зовсiм… Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нiчого-нiчого, це йому тiльки на користь. А ти що хочеш, щоб вiн гультяєм вирiс, босяком, понiмаєш, п'яницею якимсь алкогольським!»

П'яницею! Сказали. Та хай вона горить синiм полум'ям, та горiлка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб'ячий жир i то смачнiший.

Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п'ють!). Просто тi дорослi — такi самi, як дiти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослi, ну i…

З Явою ми бачились мало: не було часу.

Ото тiльки пiдiйдемо до тину, що роздiляє нашi подвiр'я, — вiн з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.

— Справжнiсiньким наймитом став, — скаже Ява. — Крiпаком. Як Тарас Шевченко. Тiльки вiршi писати — «Менi тринадцятий минало…»

— А я! Гiрше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.

Позiтхаємо ми та й розiйдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача i говорити годi. Забули, як це робиться.

Вiд усього свiту бiлого iзольованi ми були. У тому свiтi десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космiчний глобулус. Уже скоро мали бути результати.

Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш i Бурмило.

А ми нiчого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунiв, сидячи вдома? Нiяк.

Один тiльки раз Ява прибiг до мене захеканий, схвильований, червоний.

— Гайда! Швидше!

— Що таке?

— Тiльки що — сам бачив i чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану пiди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, i хвiртку защiпни. А то ще побачать отi злиднi, буде тодi». I Книш пiшов i визирнув, i защепнув. I вони пiшли в хату, i замкнулися…

— Ну й що?

— От тобi й «що»! Голова! Може, вони шпигунськi грошi у попiл ховатимуть або по радiо передаватимуть щось… шпигунське.

— Ну-у?!

— От тобi й «ну»! Гайда, перелiземо через Велику китайську, а тодi на горiх, що пiд хатою, з нього у вiкно все буде видно.

— Гайда!

За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що вiддiляв Явине подвiр'я вiд Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стiною. I знаєте через що звели Книшi оту стiну? Через грушу гниличку. Якраз на межi росла у Книшiв дика груша i простягала одну гiлку на Реневу територiю. I з тої гiлки iрушки, ясна рiч, падали до Ренiв. Їх, звичаино, вiддавали, але часом льоха якусь падалицю i схрумає — хiба встежиш. Так через тi гнилички, слова доброго не вартi. Книшi и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.

Не любили ми Книшiв Незалежно навiть вiд їхньої шпигунської дiяльностi. Просто так не любили. Несимпатичнi вони якiсь були.

Книшиха — широкоплеча, кощава i, хоч не товста, але якась квадратна Очi маленькi, як дiрочки в гудзиках, а нiс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний i схожий на сокиру. Якби то не насправдi, я навiть не повiрив би, що в жiнки може бути така здоровеннецька носяра.

У Книша, навпаки, нiс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечi, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дрiт. Навiть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччi). I з носа стирчало теж, i на перенiссi росло, i навiть на кiнчику носа.

Крiм того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стiна в погребi. Руки завжди мокрi, шия мокра, чоло мокре. Якось вiн мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!

I ще — коли Книш смiявся, нiс у нього сiпався й шкiра на лобi сiпалась (не морщилась, а саме сiпалась). I це було дуже неприємно. Хотiлося одвернутись i не дивитися. Жили Книшi вдвох, дiтей у них не було. I родичiв, по-моєму, теж.

У колгоспi працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна i дуже таємнича. Вона пошепки розповiдала про неї бабам, закочуючи пiд лоба очi i приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»

Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важеннi кошики, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книшi страшний синiй спирт-денатурат, на пляшцi якого намальовано череп з кiстками i написано: «Пити не можна. Отрута». Книшi не зважали на той напис. Книшi щось там таке робили з «денатурчиком» i пили. Книш був у цьому дiлi тонким спецiалiстом.