Мальви - Іваничук Роман - Страница 28

Запримітила теж мати гарячі очі Ахмета, якими він раз у раз позирає на дівчину. Ба, отой невловимий дівочий смуток завжди приходить тоді, коли серце вже чогось прагне, а чого — сказати не може. І Марія благала бога, щоб допоміг швидше заробити гроші, бо відтак може бути пізно.

Мальві жаль було гір, ватрища, овечого запаху, казок і безнастанного погейкування та співу Ахмета. І засмучувала думка, що ніколи вже, можливо, не видряпається на Еклізі-бурун, щоб виглядати тугу за тим краєм, де народилася, ніколи більше не посидить біля входу до страшної печери, де загинуло тисячу козаків з тої маминої України, більше не уявить собі лицарів, які гинуть, щоб не потрапити в неволю. Все це забудеться, як казки Юсуфа і святого старця.

Над рікою Бодраком Ахмет розв'ючив коня, подав Марії її зароблене добро.

— Спасибі, Ахмете, — промовила Марія, але парубок не чув. Він стояв із опущеними руками і дивився на Мальву так тужно, що, здавалося, заридає хлопець. Мальва бентежилася від цього погляду, відступала боком до мами.

Раптом Ахмет вихопив ножа, і поки встигла скрикнути перелякана мати, поки зрозуміла Мальва, що чинить парубок, жмут чорного дівочого волосся залишився в його кулаці, Ахмет скочив на коня і закопотів долиною, ховаючись за хмарою куряви.

Розділ одинадцятий

Цей світ — корабель, в якому розум —

вітрило, а думка — кермо. Східна приказка

Шляхом від Бахчисарая до Ак-мечеті гнав вершник шаленим галопом. Кінь збивав куряву некованими копитами, піна клоччям вилітала з-під вудил і хльоскала, зеленкувата, в обличчя вершникові. Бараняча кучма зсунулася на очі, вивернутий кожух тримався петелькою за шию, прохолодний осінній вітер шарпав її, намагаючись зірвати з петлі. Вже недалеко: попереду показалися пологі хребти, що набігли один на одного, наче випущені в череду бики, під лисими хребтами забіліли будинки резиденції калги-султана. Враз гонець різко зупинив коня. Зсунув шапку на потилицю, вгледівся в далину: по дорозі неквапно наближався невеликий кінний відділ. Два вершники — один на буланому, другий на білому в яблуках арабському коні — їхали попереду, за ними йшов слідом загін сейменів.

Гонець зрозумів: калга-султан Іслам-Гірей вирушив до столиці на засідання дивану, не знаючи, що трапилося. Помчав назустріч калзі. Спинив змиленого коня на краю дороги, спішився і підійшов до найвищого тепер у краю сановника.

— Що скажеш? — спитав Іслам-Гірей.

Гонець підвів очі, не розгинаючись. На нього дивилися двоє всевладних людей: калга з суворим поглядом чорних очей і не менш могутній від нього — вузькоокий, з приплюснутим і схованим у рідку бороду обличчям аталик116 Іслам-Гірея Сефер Газі.

— Хай милує мене аллах від твого гніву, високий ханський достойнику, за чорну вість, яку я тобі приніс. Сонце сонць, уста аллаха, могутній хан Бегадир-Гірей учора вранці в Гезлеві...

Іслам-Гірей не зрушив ні одним мускулом лиця, тільки сіпнулася гостра з роздвоїною борода; повіки Сефера Газі звузилися, і крізь щілини, схожі на сліди від прорізу осокою, блиснули бистрі зіниці. Він повільно повернув голову до Іслама, калга-султан притиснув руку до грудей і процідив крізь стиснуті губи:

— Могутній наш предок Чінгіз на горло карав вістунів горя. Геть з дороги! — гукнув на переляканого гінця і вперіщив нагайкою коня.

Іслам-Гірей намагався весь час триматися попереду Сефера Газі, не бажаючи зустрічатися з ним поглядом. Знав, старий хитрий учитель дивиться тепер в його потилицю і вгадує всі мислі, що рояться в голові калги, — першого претендента на бахчисарайський престол. Знав, що поділиться своїми думками з аталиком як не сьогодні, то завтра, — але тепер, коли кожна секунда важила не більше і не менше, як зеленоверха чалма, тепер, коли серце калатало в грудях одне тільки: «Нарешті, нарешті, нарешті!», коли очі жаріли жадобою і тривогою, він не хотів заглядати у вузькі прорізи повік Сефера Газі, які завжди відкривалися тоді, коли Іслам потребував поради.

Що — «нарешті»? Він чекав смерті свого старшого брата? Так, чекав. Якщо б Бегадир не помер учора, Іслам сьогодні на банкеті сам відправив би його у той дивний світ, де цвітуть сади і течуть ріки... Бездарний слинявий віршомаз і боягуз — скільки лицарів погубив марно під Азовом, і все лише для того, щоб ні на штрих не зрушитися з компасного кола послуху султанові.

«Не зрушитися з компасного кола послуху султанові, — вистукували копита по каміннях, — не зрушитися з компасного кола послуху Ібрагімові, придуркуватому, юродивому. Так, так, я, Іслам-Гірей, присягну, присягну, присягну, це добре, що в Стамбулі Ібрагім, Ібрагім, Ібрагім...»

Шмагав коня нагайкою, бо кожна мить — це трон, аби тільки не спіткнувся кінь...

Сефер Газі витримав час, поки вгамується буря в душі шаленого Іслама, потім порівнявся з ним, сказав:

— Гарячий розум — виграш у бою. Холодний розум — перемога в політиці. Сповільни свій крок, Ісламе. Там, попереду, не ворожі обози і не жерла гармат. Там снується павутина змов та інтриг, там уже закишіли змії підступності й злоби. Мечем не візьмеш їх, а тільки гнучкою мислю.

Сефер Газі розтулив повіки.

— Що ти вирішив робити, Ісламе?

— Сьогодні їду в Стамбул.

— Не гоже думаєш. Чи слід вождеві йти попереду війська й першому приймати на себе ворожі стріли? А якщо він прийме тебе за посланця від твого брата Мухаммеда, який теж нетерпляче чекав смерті хана?

Сефер повернув коня вліво, і подався почет калги-султана понад Бодраком землями яшлавського бея.

— Не потрібен нам сьогодні парадний в'їзд, — продовжував з незворушним спокоєм Сефер Газі. — Ще маємо час. Нам краще непомітно, ущелиною зайти в Ашлама-сарай і почекати там вірного тобі молодшого брата нурредина Крим-Гірея. Шли гінця в Качу і подумай про подарунки Ібрагімові.

За хвилину один з сейменів скакав через біасальські верхи до резиденції нурредина, а Іслам з Сефером Газі поволі їхали попри вапнякові скелі Бакла.

— Ми на землях Яшлава, — порушив мовчанку аталик. — Приказка каже, що там, де ступить копито ханського коня, — те ханське. Та це далеко не так. Яшлавський бей, щоправда, слабкосилий. Але є Мансури, Шіріни. Ті сильні. Позаду тебе ступає сотня капику-лу — дверних рабів твоїх, сейменів. Ханові треба на когось опертися. Хто буде в тебе правою рукою, чи думав ти над цим, Ісламе?

Іслам-Гірей оглянувся назад. Його улюбленець — хоробрий білочубий Селім, якого він купив у старої циганки в Салачику, їхав на коні в першому ряді воїнів і не зводив відданих очей з калги-султана.

— Зрадливі беї не будуть моєю опорою, — шорстко відповів Іслам. — Маю здесятковане під Азовом військо, та його подвою, потрою, вдесятерю! Лицарі будуть моїми обома руками!

Помовчав Сефер Газі. Йому сподобалась відповідь, бо сам вів свій рід з капи-кулу і ненавидів беїв. Але знав: без них ханові не обійтися. Не прихилить до себе — при першій нагоді зрадять хана. Тому промовчав.

Обігнули білу скелю Бакла, в'їхали в довгу ущелину Ашлама-дере, стиснуту з обох боків прямовисними кручами. В долині, біля Салачика, червоніли дахи літнього ханського палацу.

— Ти був тут не раз, Ісламе, — заговорив Сефер Газі, — а, напевно, ніколи не придивлявся до отої дивовижної скелі, що височить справа. Ану приглянься добре, що бачиш?

Іслам-Гірей підвів голову. Справді, дотепер не помічав: із урвища звисав велетенський камінь, обмитий вітрами, він уже надколовся зверху і погрожував загородити вузький прохід. Іслам зупинився здивований. Зі скелі дивилась на степовий Крим кам'яна подоба володаря. Груди і руки заковані латами, жорстоке монгольське обличчя владно і грізно вип'ялося вперед, поривчастість, гордість і сміливість рисувалися на кам'яній статуї. Здавалося — ось зараз простягнеться рука і тисячі сонних номадів помчать туди, куди вкаже жест вождя.

— Це ти, Ісламе, — такий, як є.

Вдоволена усмішка пробігла по костистому обличчі калги-султана, блиснула двома пучками світла в темних очах. Коні йшли, Іслам не відривав погляду від кам'яної подоби володаря, а вона що крок, то міняла свій вигляд, лагіднішала, розпливалась і, врешті, злилася з пласкою скелею.