Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 16

Одарка держить язик на зашморзі, губи її ще не обернулись на халяви, стріляє в мене поглядами, наче лобуряка з рогатки.

—  А в ті чоботи взулося галіфе, та таке вже широке, що половина Яблунівки нашої вмістилася б із обійстями, худобою та собаками і балакучими бабами коло воріт.

Мовчить Дармограїха, як сорока в гостях, а я свого рота зумисне не хочу загороджувати, бо мій рот — не город.

—  А той кожушок нацупив таку шапку велику пухнасту, що можна було б копицю сіна накрити або ж на церкву замість дзвіниці приспособити.

Мовчала Одарка, та язик у жінки завжди сильніший за жінку, в язика щодня свято з ранку до вечора,— ось Дармограїха, як говориться, і випустила рака з рота, запитала:

—  Хто ж то такий, Хомо?

—  І я питав у людей, хто ж то такий.

—  І що ж їхні губи тобі сказали?

—  Начебто начальник обласної контори «Вторсировина» так нарядився.

—  Правду кажеш чи вариш юшку без петрушки?

—  Чому ж неправду, коли я не дурний млин, щоб без вітру молоти.

—  Начальник контори? Аж обласної?

—  Ага.

Одарка, якій завжди під язиком горошина муляє, замовкла. Обличчя її стало грозовою хмарою, з якої ось-ось мав ударити грім. Ну, думаю, не доведеться мені сьогодні вечеряти, ну, думаю, качалка побайдикує по моїх крижах, ото, думаю, губа її зараз як на коловороті погуляє.

—  То, значить,— обізвалась її терниця,— хочеш бути схожий на начальника контори?

—  Стривай, Одарко,— спробував виправдатись.

—  Ти стривай, Хомо! — торохнула її терниця.— Я ж тебе хотіла зодягнути, як зодягаються порядні і шановані люди. А ти хочеш вирядитись начальником контори? А ти хочеш обернути мою хату на хлів, де ганчір’я та всілякий мотлох приймають? Оце заслужила за своє добро!..

І почала вона балакати-голосити сім мішків гречаного Гаврила і вигравала на словах, як на цимбалах. Сам собі подумки дорікаю: краще мовчати, як отой віл, у якого таки більший язик, ніж у мене. Сльози в Одарки бігли в три ручаї, ледь ублагав її вгамуватись, ледь переконав, що тільки добра їй зичу. Повірила чи не повірила, а хвищі отієї не стало — й знову на небі Одарчиного обличчя зійшло- засміялося сонечко привітної усмішки.

Ну, думаю, жартуй, глечичок, поки не луснув!

XV. НЕ СИТО З СОБАЧОГО ХВОСТА

Попервах, як я став позиченим, Одарка дуже дбала, щоб усі все знали про наше життя. Ото не встигну я ще на мій ногу метати, як вона стоїть біля воріт і розказує сусідці, що звівся я сьогодні таки не з правої. Ще тільки збираюся чхнути, наміряюсь кашлянути, як Дармограїха, мов сорока па хвості, понесла новину за поріг. Ще я тільки клепки ладнаю та про обручі думаю, а вже вся Яблунівка і говорить, яку то я славну дубову діжечку під огірки чи капусту збив-збондарив. Ще тільки гадкую, як би то пастку поставити на куницю, що побіля хлівця шастає та курок полохає, а яблунівські молодиці поміж собою язиками чешуть, який комір матиме собі Дармограїха на пальто.

Хвалилася вівця, що в неї хвіст як у жеребця, та ніхто тому не вірив! А чому ж тоді Одарці варто похвалитись— як їй усі наперед вірять?

Сам подумай, Хомо,— щебетала Одарка,— чим би мала хвалитися? Базарами та ярмарками, купівлею-перепродажею

Авжеж, ні, про такі речі треба мовчати. А твоїми

золотими руками гріх не похвалитись. Або твоїм кравецтвом, швацтвом, чоботарством! Хай усі знають, який ти столяр і тесля, бондар і гончар.

- Одарко, гончарем ніколи не був, це ремесло мені

чуже.

—  Хіба не зміг би, якби довелося, зладнати й випалити макітру чи горня, ринку чи друшляк?

—  Якби довелося,— кажу,— то, либонь, зумів би, мої руки спритні.

—  Ото хіба я не говорю,— зраділа Дармограїха,— що ти й гончар, якому рівних нема?

—  Діло саме за себе повинно сказати.

—  Діло, може, й скаже, а чи люди захочуть послухати те діло? А коли скажеш — почують, хоч і не бажають слухати. Власна хвальба, Хомо, не платить.

—  Хвальба, Одарко, сорочки не дасть.

—  Неправда, Хомо, і хвальба дасть сорочку, коли ти хват на всі заставки, коли ти й під церкву підкопаєшся, а таки влізеш.

—  Добре тому, хто з піску мотузки суче.

—  Мудро кажеш, Хомо, що добре бути до всякої масті козирем.

От, здавалося, така вже хитра в своїх спекуляціях Одарка — там вона хоче і впасти й не забитись, там вона не

встромить пальців між двері, бо прищикнуть. Так чому ж зі мною втрачає розсудливість, теревені править по Яблу- нівці, по ближчих і дальших селах? Я зроблю на копійку, а вона видасть за карбованця, я зловлю муху, а вона каже, що слона! Так і хочеться такого язикатого язика пустити на підошви — зносу б їм не було!

—  Хомо,— гомонить подеколи Одарка,— таку жінку, як я, пусти в рай, то я з собою і корову поведу.

—  Та нащо тобі корова в раю, коли там течуть молочні ріки в кисільних берегах?

—  А тебе напувати свіженьким молочком.

—  Але ж у раю добре постачання...

— Думаєш, у раю не буває перебоїв із постачанням? А ми від своєї корови завжди молочко матимем, як у кисільних берегах поменшає чи скисне! Е-е, Хомо, розумна жона — як два міхи пшона!

Від Одарки завжди спіймаєш облизня, слова в неї — то як ціпи, а то — як лисички, а то—як громи небесні. А чи, трапляється зрідка, як біблійні Соломони!

Інша, позичивши, сиділа б зі своєю позичкою якщо не в запічку, то в якомусь закамарку анітелень. Інша — тільки не Дармограїха! Бо вона ж надумала носитися зі мною, як дурень із писаною торбою. Була б обачною, десь би, як кажуть, перескочила б, а десь і перелізла б, десь і вперед дивилася б, а десь і назад оглядалась, бо все міняється, і тих перемін ой як треба побоюватись! А Одарка (хитра ж бестія, вміє погладити в той бік, куди шерсть лежить!) тут наче розуму стерялась: надумала скрізь по гостях зі мною ходити.

—  Ти, Хомо, не той майстер, що читати, писати і з горшків хватати,— розтолковувала Дармограїха.— Ти, Хомо, майстер тесати й стругати, орати й копати, шити і молотити, грати і танцювати. Маєш по гостях ходити, кожен постарається пошанувати такого орача й ткача, гончара й стельмаха, шевця і бондаря, дігтяра й маляра. То раніше ти сидів за сімома замками, доступу до тебе не було, як до царівни мертвої, залитої у віск, а в мене ти купатимешся в шані, як немовля в літеплі.

А що обнови, які мені купувала Одарка, вона часто перепродувала, заміняючи їх іншими, то всякої подобизни я прибирав, ходячи по гостях у Яблунівці та по сусідніх селах. Коли, скажімо, я вбирався у свій, ще Мартохою придбаний одяг, тоді я був страшенно схожий тільки сам на себе. А то, траплялось, казали мені, начебто я скидаюсь на районного фінагента, що завжди ходив у чорному костюмі, и при

чорному галстуці, немов який вісник смерті зі спектаклю, поставленого яблунівською самодіяльністю. А то вже порівнювали мене зі знаменитим обласним вуркою Хрячком тільки, мовляв, маленька різниця: в нього розумніші обличчя, а в мене розумніші очі. А то вже був я схожим на нашого сільського фельдшера не в ту ранкову пору, коли піп уже повертається від чужої молодиці, а в ту пізню вечірню годину, коли іще тільки задвірками, завулками та закапелками скрадається до чужої молодиці.

Подеколи Одарка вела мене до тих, із ким як бачились у горосі, та й досі. Але скрізь нас приймали з золотою душею і приказували:

І горщик з горщиком стрівається, як страва вариться.

В гостях Дармограїха прагнула посадити мене на чільному місці, на покуті—під родинним портретом у рушниках, а то й під образами, якщо образи траплялись. І сама поряд зі мною ставала така улеслива, така уважна до кожного руху, так дивилась мені віддано в очі, як ото кицька дивиться на замордованого нею ж пацюка. Мимоволі я теж прибирав гідності та статечності, тим більше, що Дармограїха на людях зверталась на «ви» і йменувала поштиво по батькові.

—  Беріть, Хомо Хомовичу, хлібець,— казала, мов смичком малювала,— бо притомились ниньки на роботі, а здоров’я ж чоловікові ой як потрібне.