Позичений чоловік - Гуцало Євген Пилипович - Страница 15

—  Хіба то людина, у якої на пузі шовк, а в пузі бовк? — гомоніла Одарка, вирядивши мене в празникові обновки.— То людина, в якої сите пузо одягнене в дорогі строї. Та й треба знати, коли й перед ким виряджатись. А то, буває, вирядиться, як болячка, аби тільки в лавку пройтися і солі купити. Дівка молода теж має знати, який модний одяг личить їй, а в якому їй мов жабі у вінку.

—  Та подоба як сліпому дзеркало,— згоджувався з Одаркою.— Та не забувай, що зустрічають, на одежу дивлячись.

—  А проводжають, думаєш, розум цінуючи? Е-е, проводжають, тільки кишеню помацавши. Хіба то багато ума, коли в кишені катма?

—  Але ж дитині своїй бажають не так багатства, як розуму.

—  Хомо, що ж то за ума палата, коли грошей малувато?

—  Одарко, чоловік без розуму — що сніп без перевесла.

—  А що те перевесло важить, коли снопа не нажато? Нажатий сніп — ото і є гроші!

Отже, затіяла Одарка оту веремію з моїм одяганням та взуванням. І так же чудно виходило все в неї, що, либонь, ца Дармограїху дивлячись, можна було повірити, начебто коцюба вміє кудкудакати, а мітла яйця може нести, або ж у те повірити, що земля здатна репнути, а з того реписька вискочить рогатий чорт.

Бо що? Бо якогось дня на якомусь тижні пропали всі ті обновки, на мене куплені, а натомість появились зовсім інші, і, приміряючи їх на мені, Дармограїха гомонить весело:

—  Хомо, ото ходити тобі в білих перкалевих споднях — однаково, що припасувати лутку до дверей. А в такій сорочці шовковій блакитній тобі ходити — однаково, що з хвоста хомута надівати. Ти, Хомо, бачив, як кобилі пришивають хвоста, хоч у неї і свій довгий? Ото так само тобі

ходити в піджаку, якого сторгувала не подумавши. А чи ти бачив, щоб у криницю воду лили, коли вона і так повна? Ото так само тобі два капелюхи мати — один із заморського капрону, а другий із домашнього велюру. Чи знаєш, як сидить дурень під кручею і ловить раки онучею? Ото так тобі в штанях синього габардину по Яблунівці вештатись чи в гнояці бабратись.

—  Та я й сам не хочу, щоб у Яблунівці всі собаки виздихали, як мене побачать.

—  Отож! І я не хочу, щоб ти перед людей вискакував, як Кузьма з маку.

—  Треба як? Треба так, як ота середа, що не ходить попереду четверга.

—  Суща істина, Хомо! Тому-то я надбала зовсім інше добро, в якому ти будеш мов князь, а не такий красивий, мов кабан сивий. Треба тобі, Хомо, шануватись, бо ти не такий, що тобі, як то говориться, до лиця — вся околиця.

й Одарка Дармограїха державним жестом нашої ж таки, яблупівської, цариці подіставала зі скрині (великої, як двадцятивесельна лодія) нові покупки-подарунки, заходилась міряти на мені і, міряючи, приказувала:

Оці сподні, Хомо, якраз тобі й годні. А як зносиш, то зможемо на городнє опудало надягнути чи рибу ловити, бо, кажуть, споднями найкраща риба й ловиться.

Не квапся, Одарко, поперед невода рибу ловити, бо ще не зносив...

Зносиш, Хомо! При твоєму здоров’ї і працьовитості зносиш хутчій! Не думай, що я продаю вовка, хоч і не вбила його... А цю шапку смушеву я ледь вирвала з рук у перекупки. Правда ж, славна? Таку я тільки в нашого агронома бачила. Поміряй... Та не хапайся, як попівна заміж! Попівна хапалась, та й тепер сидить... Славна?.. А такого светра, Хомо, я тільки у Вінниці бачила у м’ясній давні, на м'яснику, там така ряшка у нього, що за три дні на чортові не обскачеш, а пузо роз’їхалось, як верша. У такому светрі, Хомо, дощ тобі за шию не ллятиметься, як хто угледить — завидки його з’їдять!.. А цим-от голубим штанам, чоловіче, ніякого зносу не буде, в таких штанях ти герой героєм і в будень, і в свято, і на родинах, і на поминках. Вічний крам пішов на них, не порветься й не подереться. Такі штани я бачила тільки на нашому вчителеві фізкультури, та й то лиш тоді, коли він женився на нашій завклубші, а жінка, либонь, сховала те добро тепер у шафі, бо добрий запас завжди потрібен.

Вирядивши мене в усе новеньке, в усе з магазину чи з ярмарку, Одарка Дармограїха ставала зоддалік, дивилась на мене замилувано й гомоніла щасливо:

-— От поміркуй, Хомо, якби я мала таку вдачу, що з хати димом, з двору вітром к чортовій матері, то чи ходив би ти в такому багатстві?

—  Авжеж, Одарко, якби тобі щодень був Великдень — пропали б, як руді миші.

—  А якби я була така господиня, що три городи — одна диня?

—  Було б тоді у нас сім закутів — одна свиня.

—  Бачиш, Хомо, я не така, як то кажуть: про мене — нехай вовк траву їсть у мене. Я, Хомо, дбайлива, а тому ти в мене й ходиш в багатстві, як ясний місяць.

Я іще не знав Одарку Дармограїху, так скоро потроху взнавати почав. Ха, недарма сказано: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має! Справедливе казання про моє життя і мої пригоди. В Одарки була хіть не тільки до продажу чи купівлі, а й до всяких обмінів. Перегодом позникали і нові сподні, і смушева шапка, і в’язаний светр, і голубі штани. Замість них появилося зовсім інше вбрання та взуття, приміряючи яке на мені, Одарка гомоніла з дитячою втіхою:

—  Я, Хомо, як отой циган, маю дві шкури: одну оддам, продам чи обміняю, а в другій сама зостанусь. За оцю жилетку чорного сатину я віддала смушеву шапку...

—  Одарко,— дорікав їй,— хто міняє, той не має.

—  Я маю — і ти матимеш, бо до жилетки я доплату взяла ! А за ці хромові чоботи я віддала славну телячу шкуру, але й сама вже мусила доплатити...

—  Одарко, міняйло без штанів ходить...

—  Хомо, буває, що міняють бика на індика чи шило на швайку, а я таки не прогадала. Ну, довелося капосному спекулянтові півока могоричу поставити, бо любить випити.

—  Ага, бич на бич, аби могорич.

—  Хомо, старці колись у давнину паліччям мінялись — і то замогоричували! А мені ж так кортіло, щоб ти був схожий у новому вбранні...— Хитро так, задоволено оглядала мене з усіх боків, в’ючись по хаті, як хмелина.— Знаєш, на кого?

—  На кого? Та, либонь, тільки не на себе. Вбрала мене, як чорта на утреню.

—  Багато ти тямиш! — гнівалась Одарка й на хвильку ставала така, що коли б зараз сім собак — то від усіх сімох од їлась. Але скоро зласкавлювалась і говорила, мов ціпом молотила.— Я, Хомо, не з отих, що можуть обідрати чоловіка — і виспатися на його ж таки шкурі! Й ти на мене не дмись, як півтора нещастя, бо я таки й справді хочу, аби ти зоставався собою, але був схожий на гарну людину. Знаєш, на кого? На Гната Петровича Пиндюрку, який завідує районною маслобойнею, о! На ньому бачила такі самісінькі хромові чоботи й таку жилетку чорного сатину!

—  Одарко,— дивився на неї, мов миша на крупу.— Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба зовсім інше мати...

—  А що, га?—Якби могла, то б очима лизнула, так проймала поглядом.— Він іще люльку смалить, то, може, й ти хочеш люльку?

—  Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба в своїх руках тримати маслобойню.

—  Бач, невдоволений! Як же тебе тоді одягнути? На кого ти хочеш бути схожим?

—  Та на кого ж, на себе...

—  Е-е, не кажи, Одарка добре бачить, що тобі щось не до шмиги, інакше б не надувся, як сич на дощ. Може, тебе зодягнути так, як ходить начальник районного цегельного заводу?

—  Навіщо? Аби сусіди внадились до мене випрошувати цеглу, якої в мене нема?

—  Чи, може, справити тобі такі валянки, шапку та кожух, які носить голова нашого сільпо взимку? Правду кажи, бо наче ж твій язик —- не двулична китайка. Е, Хомо, щастя тобі саме в руки суне, маєш дорожити, не можна на словах милості просити, а за халявою ножа носити.

Прикинувшись неклепаним дурнем, якому аж очі рогом лізуть, я й кажу:

—  Торік, як до області їздив, то бачив коло оперного театру славний кожушок, поли розцяцьковані, знизу хутром обібраний...

Одарка, зацікавившись розповіддю, почала крутитись по хаті, мов бабське веретено, уважно слухає, аж вуха пожовкли.

—  І не чоботи носив той кожушок, і не валянки, а якусь нетутешню звірину, догори хутром патлатим та звірина вивернута, видать, тепла, як перина.