Нові пригоди самоходика - Ненацький Збігнєв - Страница 40

І в цю мить сталося щось дивовижне й страшне. Намети гарцерок, що стояли ліворуч, почали падати на землю, мов стовбури дерев, підрізані дроворубами.

Ох, що тоді робилося! Над нашими головами блискавки раз у раз розривали небо на клапті, гуркотів грім. Дівчата, зоставшись без схованки, верещали, хлопці галасували. Чулися команди тих, хто не втратив самовладання і пробував якось діяти, рятуватися із скрутного становища.

Телль десь зник. Я стояв посеред табору безпорадний, не знаючи, що робити. Обіч мене метушилися десятки людей, вони бігли не знати звідки й куди. Так, ніби хтось кинув камінь у мурашник. «Содом і гоморра», — подумав я.

Я побіг до свого самохода. Відчинив дверцята і вліз у затишну машину. Я вирішив повертатись до свого намету, хоч боявся блискавок, які розтинали поверхню озера.

Вітер ущух, упали перші краплі дощу. Залопотіли по даху самохода й стихли. Буря вже покотилася далі, на Суш і Мальборк.

За склом самохода я побачив чиєсь обличчя. Це Телль.

— Ви знаєте?.. Ви знаєте, що в десяти великих наметах перерізані мотузки? Тому вітер поперевертав їх. Ви правду казали. Це помстилися розбишаки Чорного Франека. Скористалися тим, що в таборі залишились тільки вартові, а ми були біля вогнища. Підкрались і наробили шкоди. Але ми з ними розквитаємось за це.

— Годі тобі, Теллю. Сам, певно, бачиш тепер, що не туди стежка.

Не знаю, чи він почув мене. Його вже не було коло самохода. Буря минула нас, тільки здалеку ще сварилася глухим громом. Я засвітив фари, ввімкнув мотор і повернув на дорогу до Сем'ян. Бачив гуртки запрошених на вогнище гостей, що поверталися в село. Випередив їх, а потім з'їхав до води. Озеро було розбурхане. Проте мій самохід не боявся навіть великих хвиль.

Мене так гойдало, аж у животі переверталося. Мотор щохвилини завивав, як несамовитий, бо раз у раз гвинт опинявся над водою і обертався в повітрі. Хвилі зносили мене до Сем'ян, і минуло багато часу, поки в смугах світла фар я побачив стіну очерету на тому березі.

Тепер, орієнтуючись на цю лінію очерету, я дістався до затоки, де стояв мій намет. Перелякані сусіди, лицарі спінінгу, зашнурувались у своїх наметах і навіть не виткнули носа.

Я виїхав на сушу, поставив на стоянку автомашину. І, тільки вийшовши з неї, помітив біля свого намету якусь скоцюрблену постать.

Це була Бронка. Навіть у темряві ясніло її руде волосся.

— Я пішла від Чорного Франека, — сказала вона, клацаючи зубами. — Тут лежав якийсь лист до вас, — вона подала мені заклеєний конверт. — Я знайшла його перед вашим наметом, коли прийшла сюди. Сховала в кишеню, щоб не намок.

Я засвітив електричний ліхтарик. На конверті було написано: «Панові Томашу на Озерищі». Імені того, хто надіслав, не було вказано.

Я розірвав конверт і глянув на підпис: «Капітан Немо». Отже, таки обізвався?

«Шановний добродію, — писав Капітан Немо. — Зважаючи на вашу пропозицію, я вирішив зустрітися з вами. Пропоную мис Судака, завтра, о десятій вечора».

— Це написала вам якась «симпатія»? — спитала Бронка. Я торкнувся конверта пальцем у тому місці, де його склеюють. Воно було ще вогке.

— Мені здається, ви знаєте зміст цього листа.

— Та звідки? Присягаюсь, я не читала! — скрикнула дівчина.

Я був переконаний, що вона каже неправду, але не хотів виказувати недовір'я до неї вже на початку нашого знайомства.

— Приготуймо щось гарячого випити й повечеряймо, — сказав я. — Потім ти можеш спати в наметі, а я в машині. — Я вирішив звертатися до неї на ти, зважаючи на різницю віку.

За вечерею я ближче придивився до Бронки. У неї таки були гарні, тонкі риси обличчя. Тільки була вона худюща, зголодніла і, правду сказати, просто брудна.

— Коли б я мав дочку, то не дозволив би їй так мандрувати.

— Виходить, ви не дуже відійшли в цьому від мого батька. Чи й ви збираєтесь читати мені мораль?

— Ні. Але поглянь на себе. Блузка брудна, штани засмальцьовані, а волосся аж позлипалося.

Вона не обізвалась, А я вів далі, хоч це й було неввічливо.

— Хіба можна поважати дівчину, в якої брудна блузка, брудні штани, брудне волосся? Ти ж, мабуть, мрієш, щоб тобою хтось захоплювався.

— Хлопець, який звертає увагу тільки на зовнішність дівчини, небагато вартий, — мовила вона.

— Звичайно, — погодився я. — Але що можна подумати про дівчину, яка добре почуває себе в брудній блузці?

— Годі про це, — промовила вона благально. — Я завтра причепурюсь.

«Виховання розпочато», — подумки всміхнувся я. І спитав Бронку про Чорного Франека та дальшу долю його ватаги.

— Адже ви про все здогадуєтесь. Франек хоче знайти цю карту і за гроші, які одержить від Краватика, податись до моря. А Роман ненавидить гарцерів і хоче посісти Франекове місце у ватазі.

— А чому ти порвала з ними?

— Я вже казала вам про це. Я сподівалась романтичних пригод. Я думала, що ми будемо жити суворим, простим життям: ловитимемо рибу, збиратимемо ягоди, купатимемося в озері. А вони крали. Я вже давно втекла б, але мені було шкода Франека. Він мені подобається. У нього тільки одна велика вада, — він марнославний. Тепер він не може пережити, що влада у ватазі вислизає з його рук. У цьому трохи й моєї провини, бо я весь час переконувала його, що ми повинні жити інакше. Але, щоб жити, як я мріяла, треба мати гроші на кемпінгове обладнання, на харчі та інше. А вони не мають. Тому їм лишається тільки або бути голодними і спати на голій землі, або красти. От вони й вибрали друге. Та я не збираюся сідати до в'язниці.

— І коли Роман переконав ватагу, що треба знову прокрастися до гарцерського табору, ти втекла, — здогадався я.

Вона кивнула головою.

— А Франек?

— Він умовляв мене, щоб я з ним зосталась. Але я не погодилась, Він не хоче кинути ватагу, бо все ще сподівається, що поверне собі колишній авторитет.

— Авторитет у ватаги злодюжок? Мабуть, його здобути легко. Просто треба більше за всіх красти, найбільше носів розбивати і найдовше сидіти у виправній колонії. Важче здобути авторитет у людей порядних.

Бронку зачепила моя іронія.

— Франек здобуде авторитет, і зовсім не в такий спосіб, — ображено сказала вона.

«Отже, вона не порвала з Чорним Франеком», — подумав я. І вирішив скористатися з цього.