Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович - Страница 5

Гетьманував К. Розумовський упродовж п’ятнадцяти років (1750–1764). Резиденцію мав у Батурині. М.Грушевський писав, що останній гетьман України, вихований у петербурзькому й частково закордонному середовищі, одружений на великоруській аристократці Катериж Наришкіній, наближеній до царського дому, страшенно нудьгував у Батурині. На догоду дружині він намагався зробити свою резиденцію мініатюрною копією петербурзького двору.

Здебільшого гетьман жив у Петербурзі, а всі справи вершила генеральна українська старшина.

Кирило Розумовський був водночас і шефом петербурзького лейб-гвардійського полку, разом з ним брав участь у двірському перевороті, затіяному Катериною II, про що зазначав і О. Пушкін: «Граф К. Розумовський був у змові 1762 р. Виконання було прискорене зрадою одного із спільників. Катерина вже втекла із Петергофа, а Розумовський ще нічого не знав. Він був удома. Раптом чує, до нього стукають. «Хто там?» — «Орлов, відчиніть». Олексій Орлов, якого до того гр. Розумовський жодного разу не бачив, зайшов і оголосив, що Катерина в Ізмайлівському полку, але полк, збунтований двома офіцерами (дідом моїм Л. А. Пушкіним і, не пам’ятаю, ще кимось), не бажає їй присягати. Розумовський узяв пістолети в кишені, поїхав у візку для посуду, явився у полк і повів його за собою». Діда Пушкіна посадили в фортецю, де він пробув два роки, а Розумовського нова імператриця одразу ж призначила своїм генерал-ад’ютантом, поближче до царських апартаментів, тим паче що й статурою він імпонував похітливій імператриці, знав усі придворні інтриги.

Гетьман Розумовський і цариця Катерина II жили у мирі та злагоді. Щоправда, був між ними один маловідомий «інцидент», на якому варто конкретніше зупинитися. Йдеться про підготовлену гетьманом разом із генеральною старшиною петицію на ім’я імператриці «О восстановлении старинных прав Малороссии» (1764) з проханням повернути відібрані російським урядом привілеї українському шляхетству та надати право спадкоємності гетьманської влади виключно родині Розумовських. Одні дослідники твердять, що. петиція-прохання була подана Катерині; інші доводять, що її побоялася підписати генеральна старшина за винятком кількох полковників.

Уперше петиція була опублікована аж у 1883 році. Про її характер свідчать хоч би такі основні пункти: «О вольностях малороссийских вообще», «О чинах малороссийской старшины против великороссийских», «О возвращении малороссийскому шляхетству взятых земель и имений», «О вольном избрании гетьмана», «О генеральной раде», «О вольностях малороссийских козаков», «О заплате долгов малороссийскому народу», «О вольностях мещан», «О деревнях и жаловании малороссийской старшине», «О непереходе с места на место и о невписывании в козаки малороссийских мужиков», «О учреждении университетов, гимназий и типографий». Професор А. Кістяківський, який розшукав і опублікував у «Киевскій старині» петицію Розумовського, вдало відзначив, що вона є яскравим документом прагнення апологетів гетьманщини, які дбали не так про інтереси народу, як про свої власні шляхетські «права» та «вольності», надані їм ще литовськими великими князями, польськими королями, а потім російськими царями Олексієм Михайловичем, Петром І, Анною і Єлизаветою.

Стосовно «вольностей» козаків, то тут наперед висувалися інтереси старшини, урівнювання до чинів у російській армії. В петиції не вимагалося якихось «особливих привілеїв» міщанам, щоправда, випрошувалося повернення деяким містам магдебурзького права та дозволу вільно торгувати українським купцям. Натякалося й на повернення «боргів», узятих, м’яко кажучи, командуванням російської армії під час її перебування на українських землях за російсько-турецької війни. Натомість наголошувалося на поверненні тих «боргів» або поборів привілейованим верствам — генеральній старшині, полковникам, бунчуковим, військовим і значковим товаришам, вищому білому й чорному духовенству.

Автори петиції випрошували в цариці суворої заборони «малороссийским мужикам» вільно переходити на землі іншого феодала та в слобідські полки, бо «помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ», мовляв, панам тим наноситься «несказанная обида и разорение». Особливо ж уклінно випрошував гетьман із старшиною суворої заборони «всякого звання мужикам» записуватися в козаки, бо від того збідніє «благосостояние Малороссии» (?!) та зубожіє шляхетство. Так куцо розуміли «вольності» України автори петиції.

Правда, заслуговувала на увагу пропозиція про створення на Україні, на взірець європейських, двох університетів: один на базі Києво-Могилянської академії, другий у тодішній гетьманській резиденції в Батурині, а також гімназій у трьох містах, друкарні для публікації церковних і світських книжок, «не противных вере и самодержавию».

Однак навіть таку вимогу (чи прохання?) про відновлення давніх прав «Малоросії» генеральна старшина, як мовилося, побоялася підписати. «Злий геній» К. Розумовського — його вихователь і постійний царський наглядач граф Теплов — спочатку спровокував написання петиції, а потім скористався нею для доносу Катерині II. Його «записка» називалася «О непорядках, которые происходят от злоупотребления прав и обыкновений, грамотами подтвержденных Малороссии», що їх нібито чинила старшина. Такий донос був на руку цариці, яка в таємній інструкції генерал-прокуророві виклала програму урядової політики з рішенням провести «обрусение» України, Ліфляндії та Фінляндії, зокрема вжити рішучих заходів, аби «век и имя гетьманов исчезло(!), не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство».

На основі доносу Теплова Катерина II запропонувала Кирилові Розумовському відмовитися від гетьманства, і той подав прохання звільнити його від «столь опасной и тяжелой должности», що й було негайно санкціоновано. За покірливість цариця зберегла фаворитові довічну «гетьманську пенсію» в 60 000 карбованців, підтвердила чин генерал-фельдмаршала Російської імперії, а також довічне володіння маетностями — містами Батурин, Ямпіль, Гадяч із двома волостями, Почеп із повітом, Шестаківську волость та ще сотні сіл із 100 000 кріпаками.

Не протестувала всемірно проти скасування гетьманщини і генеральна та козацька старшина в надії на «рангові» маєтки та інші вигоди.

Одразу після такого «добровільного» зречення гетьманства Катерина II опублікувала 1764 року маніфест, в якому злорадісно повідомляла «подданный малорусский народ» про звільнення К. Розумовського від «тяжких» гетьманських обов’язків та про відновлення Малоросійської колегії для управління Лівобережною Україною. Президентом колегії і генерал-губернатором України призначався помітний царський сановник, військовий діяч генерал-фельдмаршал П. Румянцев, який мав на українських землях понад ЗО маєтків і тисячі кріпаків. Президент другої Малоросійської колегії почав ревно проводити царську колоніальну політику ліквідації автономії України, нищити український «сепаратизм», «коварство и своеволие хохлов», втілювати відкриту русифікацію, національне і соціальне гноблення «вверенного генерал-губернаторства».

Думається, що К. Розумовський особливо не побивався за своїм гетьманством — життя в Петербурзі його цілком влаштовувало, а багатство примножувалося за рахунок українських кріпаків. Його сучасниця — перша і єдина жінка директор Академії наук і президент Російської академії впродовж 1783–1796 pp. — княгиня Катерина Дашкова у «Записках» загалом об’єктивно відгукувалася про свого вельми пересічного попередника на академічній стезі: «Граф Розумовський любив свою вітчизну, наскільки йому це дозволяли його життя і лінощі… Він був надзвичайно багатий, мав усі чини й ордени, ненавидів будь-яку діяльність і здригнувся б від жаху, якби його втаємничили у змову». Однак втаємничили, і він, як мовилося, взяв участь зі своїм полком у перевороті, хоч чимало багатства, чинів і орденів мав од попередників Катерини II та був приятелем її чоловіка Петра III.

Чим пояснити, що людина з низів, із козацького роду за дуже короткий відтинок часу стає всесильним кріпосником, владарем поневолених земляків, тих, із ким ділила шматок хліба і кухоль води? Хто вони, Розумовські та всі їм подібні: феномени чи банальність, закономірність моралі феодального суспільства чи випадковість, національна чи загальнолюдська особливість і причинність? Адже із низів були тоді й такі непересічні особистості, як Ломоносов і Сковорода!?