Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Озерний Вітер - Покальчук Юрко - Страница 23


23
Изменить размер шрифта:

Вже недалеко — він почував — ще трішки, десь воно тут.

І справді — густий блакитний вогонь ніби вирвався ізсередини Лісу і враз освітив невеличку галявину, посеред якої у високих розлогих заростях папороті помітно було чудову блакитну квітку, що ніби палахкотіла синім світлом.

— Ось вона! — зітхнув полегшено Волин. — Нарешті я прийшов!

Він уже не йшов, а брів, знесилений і втомлений, брудний і закривавлений, з ледь засохлими подряпинами й ранами, що вкривали, здавалося, суціль його смагляве й гнучке голе тіло.

Та, коли підійшов до самого куща папороті, зауважив, уже й справді жахаючись, біля самої квітки створіння, якого ніколи не бачив раніше, про яке нічого не знав. Щось на зразок велетенської жаби з головою посередині круглого тулуба. Голова ж становила собою скорше велетенський рот, який розкривався широко, як у жаби, але з величезними зубами і роздвоєним, як у змії, язиком. Найдивовижніше, що довкола цієї голови звивалося вгору дванадцять маленьких гадючих голівок на довгих гнучких стебелинах-тілах. Великі червоні очі потвори дивилися впрост на Волина, а щелепи огидного рота кривились у жахливій усмішці.

— Ходи сюди! Я тебе чекаю! Я — твоя смерть! — сказала голова і засміялась. — Ти від мене вже не звільнишся ніколи!

Враз з-під великих, схожих на жаб’ячі, лап потвори ковзнули в обидва боки два великі кажанячі крила.

— Підійдеш — тобі кінець, — сказала потвора і знову зареготала. — Якщо тікатимеш, то, може, я й полінуюся зараз, поночі, за тобою летіти Лісом. Але тікай швидко! Ну! Тікай!

— Ні! — мовив Волин. — Ти не можеш вбити мене. Я — невмирущий, а ти — ніщо. Тебе немає взагалі, як немає і моєї смерті!

— Зараз побачимо! — Потвора вишкірилась на нього, бо він наблизився до неї, а відтак і до квітки, зовсім близько. — Спробуй тільки простягнути руку!

Лише на мить завмер Волин, а потім швидко ступив уперед і, опинившись поряд з квіткою в ту мить, коли гидка химера збиралася кинутись на нього, обома руками водночас зробив два порухи. Ліву руку Волин всадив потворі у пащу якомога глибше, аж потвора захлинулась. Та, перш ніж її гострі зуби геть відкусили цю руку і дванадцять зміючих голівок вп’ялися у м’язи Волина, правою рукою він зірвав блакитну квітку і підніс до свого обличчя.

Освітлений блакитним полум’ям квітки, Волин встиг лише відчути гострий біль у лівій руці і водночас дивне полегшення, бо це нараз був кінець його випробуванням. І він знепритомнів.

Чи скоро він прийшов до тями, чи ні, не знав, може, й одразу ж. Тільки побачив раптом, як із палаючою блакитним світлом квіткою в руці він підноситься над тією великою папороттю і зависає в повітрі — скривавлений і брудний, знеможений, голий підліток. А довкола на галявині зібрався весь лісовий і озерний люд і гукає до нього: «Ти зміг! Ти будеш, Волине! Ти зміг!»

Погляд його упав праворуч, і він побачив, що там стоїть сам Лісовий Князь, густо порослий мохом і шерстю, з цапиними ногами і довжелезною бородою, а трохи далі від нього — Водяний Цар, Переплут, також із зеленою бородою, у твані й рясці, у водоростях, з яких скапує вода, спирається на великий риб’ячий хвіст ззаду.

— Ти зміг! — сказав Лісовий Князь. — Тебе прощено!

— Ти будеш! — сказав Переплут. — Потім будеш, коли прийдеш!

— Ти вільний! — сказала Царівна О. — Я пишаюсь тобою, Волине! Зараз ти вільний! Живи сам як можеш! Колись прийдеш! Прощавай!

Голова у Волина паморочилась, він повільно опускався на землю, вже стояв у лісовій траві, знесилений, і коли глянув на свою ліву руку, на яку досі боявся кинути погляд, то побачив, що вона у нього ціла і неушкоджена, а коли зиркнув на праву свою руку, то побачив, як тане блакитна квітка в його долоні і її блакитне світло входить у нього крізь руку. І так він дивився до того моменту, доки світло не увійшло в нього, загаснувши зовсім, і довкола запанувала суцільна темрява. І він упав, знову втративши притомність а чи поринувши у важкий сон, — знеможений і звитяжний.

Ранок зустрів його у вигляді старого їжачка, що сидів навпочіпки біля обличчя Волина і терпляче чекав, доки той прийде до тями. Волин розплющив очі і побачив просто біля свого носа гостренький їжачків носик, їжак одразу ж сказав йому:

— Лежи, зараз будемо тебе лікувати. Може, не вилікуємо зразу, але підлікуємо.

Волин тоді лише відчув, як болить у нього все тіло, як саднять рани і подряпини і як у нього немає сил зараз ні на що. Просто ні на що.

Але вмить уже заходився біля нього лісовий люд. Їжаки й білки вилизували подряпини й рани, а дрібненькі зелені людці, народ Леса, прикладали якісь трави до ран, чимось мастили Волинове тіло. Він і далі лежав непорушне, коли почув голос Леса. Старий Волинів приятель, утомлений, аж піт у нього виступив, мовив йому:

— Ми добряче попрацювали над тобою, Волине! Пожуй зараз цю травичку і заснеш! Прокинешся, зможеш рухатись, і все швидко загоїться...

— А моя рука?.. – невпевнено спитав Волин, усе ще боячись позирнути на ліву руку, – може, йому приснилося, що рука знову стала цілою, хоч і побувала в пащі потвори.

— Що рука! Рука на місці. Ти ж відгадав найважчу загадку! То була б твоя смерть, аби ти відступив, розумієш? Насправді ж смерті твоєї нема, і то була просто мана, останній твій поріг, вирішальне випробування. Тебе ще чекають різні біди, Волине, але, мабуть, то неминуче, бо ти таки ще підліток і повинен пройти свій шлях! Набути помилок і звитяг власних, особистих, не користаючись з нічиїх порад і допомог...

— А чому б то була моя смерть, коли б я відступив? Адже її немає в мене?

— Ет, теж мені запитання! Ти ж знаєш, що нас, коли ми переступимо Закон, можна перетворити на щось інше, зовсім відмінне від нашої власної нинішньої подоби. Смерті взагалі нема! Це вона є для людей — і тільки! Бо люди забули головні закони буття. Давно забули. І коли віднайдуть, тоді...

— Що тоді?

— Тоді також будуть перетворюватися на щось інше, коли переступлять Закон або самі захочуть відійти зі свого людського буття...

— Чим чи ким би я міг стати в разі моєї поразки?

— Не знаю. Може, квіткою, може, деревом, може, джерелом... Але вже не в подобі демона, розумієш? Ти мало не втратив того, що мав...

— А тепер?

— А тепер що буде — відають лише Ті, що все знають! Я лише можу здогадуватися, що тебе хотіли скарати за переступлення Закону, за твої зв’язки з людьми, за оце твоє паморочливе, дурне, чисто людське кохання...

— А що, демони ніколи нікого не кохають?

— Їхнє життя вічне, і тому вони не бережуть так нервово кожний любовний зв’язок, не чіпляються так судомно за того, кого кохають. У людей немає часу, в них юність минає швидкоплинне, минає життя, і вони вже не встигнуть, нічого не можуть, лише чекають смерті і вмирають. Тому їхнє кохання палахкотить, але коротко. Вони, перегорівши, швидко набридають одне одному, потім лишається просто звичка, як у корови чи кози...

— Лесе, звідки ти так усе це знаєш? Ти теж колись був людиною?

— Був.

— І ти пам’ятаєш усе, що з тобою трапилось і як ти жив тоді..

— Пам’ятаю.

— А чому ж я нічого не пам’ятаю?

— Бо ти ще малий Пам’ять прийде до тебе незабаром, разом із найбільшим болем. Знання приходять із болем. Втім, і кохання – це теж біль, тільки інший. Все! Досить балачок! Жуй травичку і спи! Ще колись погомонимо!

— Спасибі , Лесе! Ти — мій справжній друг!

— Будь розумний, Волине! Пора тобі ставати вже справжнім. Будь розумний і дуже вважай на людей. Бережись! — Лес щез у густій траві, як перед цим зникли у ній усі лісові люди і звірята.

Волин жував терпку травинку і думав, що щасливий, бо має друзів, і в такій біді, в таких знегодах вони йому допомогли.

З цісю думкою він і заснув. Спав він довгенько, вже було пополудні, коли прокинувся. Відчув себе знову сильним і пружним. Скочив на ноги, згадавши, що незабаром має чекати його в хатинці Леа.

Однак, коли Волин схопився, рани його й подряпини все ще давалися взнаки. Нічого схожого на вранішній біль, але ж відчувалось таки добряче.