Крутосхил - Покальчук Юрко - Страница 4

Перший день хлопці вчилися ходити кроками і повертати. Коли їм оголосили, що найпевніше вони служитимуть в самому Києві для охорони порядку й інших допоміжних справ, то завзяття їхнє досить підупало і стали братись до уваги всякі буденні справи, як то, де спати, яке мати обмундирування, що і як їсти і таке інше.

Надвечір зібрали збори новобранців. Комендантом першої сотні Студентського куреня призначено студента Українського народного університету Омельченка. Серед чотових знайшовся і Кольченко, а бунчужним став учень восьмого класу гімназії Опуфрій Сушицький.

Сашко стояв у другому ряді, коли вишикували всіх і викликали тих, кого виділяли у старшини, і думав, що, певна річ, йому то якраз старшиною довго ще не бути, аж доки не трапиться нагода вчинити щось таке геройське, що його помітять, і тоді, звичайно, відзначать.

Минула вже перша ніч. Непримітними, чужими здавалися стіни касарні, а певніше, просто спальні, де ще недавно спали юнаки Військової школи. Жоден з гімназистів досі не ночував отак от десь поза домом у чужому оточенні, і коли повлягались у холодні постелі, багатьом хлопцям на душі було доволі сумно й незатишно.

Сашкові здавалося, що в таких умовах він взагалі не зможе тут спати. Та лише кількома словами перекинувся він із Гнаткевичем, що вмостився на ліжку поруч, як непоборний сон здолав його стомлене незвичними вправами і цілоденними переживаннями тіло. Нервова напруга першого дня таки давалася взнаки. Тішило юнаків одне — ми вже дорослі, я — стрілець української армії, у свої роки став на захист України, за її незалежність, за її волю, за нашу мову і віру.

Сашко молився на ніч, з молитвою на вустах заснув, і снився йому теплий піщаний берег Дніпра влітку, вони щойно вилізли з води із Витьком Туркевичем, повлягались па м’якому сірому піску, і той каже:

— Як добре, що ми разом, що ми так розуміємось! Треба зберегти це назавжди!

Сашко зазвичай слухав Туркевича і мовчав, тільки очима показував, що згідний, і хитав головою па знак повної згоди, аж доки Витько не замовкне.

Ось і зараз він тільки хотів сказати, що війна, яку нав’язала Україні більшовицька Росія, закликає їх узяти зброю в руки зараз же, і він вже її взяв, а Витько...

У Туркевича на цю мить рантом тон змінився і він заволав:

— Сашко, вставай! Негайно вставай, чуєш! Вставай!

Ще не розуміючи, що відбувається, Сашко поволі почав прокидатися. Теплий сірий пісок Дніпрового плеса враз щез, натомість Сашко відчув себе в жорсткому незручному і доволі холодному ліжку у стрілецькій касарні, та голос Витька однак не зникав із свідомості, і в наступну мить, коли Сашко розплющив очі, побачив просто перед собою живого Витька Туркевича, який трусив його за плече і закликав:

— Вставай, Сашко! Негайно вставай! Прокидайся!

Сашко вихором злетів з ліжка і кинувся в обійми Витькові.

Боже, яке щастя! Туркевич не тільки дістався Києва, але

прибув до касарні, ще й знайшов його, сплячого. Оце так друг-товариш вірний, рідніший за рідного!

А між тим у Сашка з першого дня у війську були чималі неприємності. І саме з військовим вбранням. Бо видавали новобранцям речі старі, вживані і часто не дуже в доброму стані. Ще сяк-так Сашко припасував на собі штани з військового однострою, які, як і багато інших, він мусив зав`язати внизу шнурками над власними домашніми черевиками, бо чобіт не було. Лишилась на ньому і гімназійна куртка, бо й військових курток виявилось дуже мало. Потім роздавали шинелі. Більшість із них добряче зношена, та й у дуже нездалому стані, а одягати їх було мусово, бо надворі хоч і тепла, схожа на осінь, але таки зима, яка може кожної днини обернутися стужею і снігом. Сашкові, як на гріх, випала шинеля без однієї поли. Ось це його чомусь особливо сири крило, так що ледве сльози на очі не навернулись. Але іншої шинелі до вибору не було, і Сашко так і лишився в цій шинелі, в якій спершу не було частини лівої поли.

Відразу ж почалися кпини, що то на Пнпському фрак, чи що він маєходити вперед боком у вітряний день, аби не піддувало, і що старшина взагалі має навчити його ходити боком, і таке інше.

Зараз, коли появився Витько, то навіть про біду свою із шинелею забув Сашко Пипський, бо знав, що тепер то все влаштується у нього, чи то пак, у них все влаштується.

Цей день справді був добрий, бо поприходили до всіх родичі, понаносили домашньої їжі. Звичайно ж і Сашка відвідала родина, та ще й усі гуртом. Витько домовився з хлопцями і виміняв якоюсь складною арифметикою усе так, що вже цієї ночі місце його на ліжку в касарні виявилось поряд з Пипським. Хлопці того дня добре поїли, й увечері перед сном мали десь із годину чи півтори вільного часу, і врешті могли собі й побалакати.

Комендантом приміщення Військової Юнацької школи був старенький полковник, який удень командував навчанням молоді, а увечері довго сидів із юними студентами та гімназистами, оповідаючи різні історії з минулої своєї служби в царській армії, і з українських подій, і планів сьогодення.

Так минуло кілька днів. Хлопці починали звикати до нового укладу життя, дрібні прикрощі їхні потроху щезали, розчинялись у буднях — і гуртове життя загалом почало їм подобатися.

До студентів подеколи приходили дівчата, і ті гонорово йшли на побачення у двір чи десь неподалік, вистоювали годинами перед наказом «Спати!», цілувались здебільшого так, щоби не бачив ще хтось, і проходили до касарні ходою бувалих і дорослих мужів, що надзвичайно дратувало молодших гімназистів.

Щодня навідувались батьки молодих вояків чи хтось із рідних, приносили харчі, і все ніби налагодилось.

Аж одного ранку новобранці прокинулись від грюкоту й шуму, який зчинила група обдертої й брудної, озброєної молоді, що ввірвалась у кімнати. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі цього дому - юнаки Першої Української Військової школи. Понад місяць вони тримали позицію біля Бахмача, чекаючи підкріплення. Підкріплення не було.

Приїжджали до Бахмача козаки, великими групами, заявляли про свій «нейтралітет» і забирались додому.

Юнаки військової ніколи збунтувались і подались до Києва. Без підкріплення вони не збиралися вертати па позиції.

Єдиною силою, яку могли дати їм у поміч, була студентська сотня. Через день перша сотня студентського куреня Січових Стрільців вирушила на фронт.

Комендант школи, старий полковник, благав юнаків не забирати із собою студентську сотню.

Але студентський курінь, а особливо наймолодші, готові були хоч зараз у бій.

— Та ви ж і стріляти не вмієте! — жахався полковник. — Куди ж вам проти московської армії. Там дорослі, досвідчені вояки, та ще матроси, наскільки відомо. Ви ж проти них не встоїте!..

— Стріляти навчимось у бою! — запально кинув йому Андрій Соколовський. — А що немає в Україні зараз іншого війська — не наша провина, а скорше ваша, пане Полковнику, і ваших колег. Ми повинні виконати свій обов’язок перед Україною, якщо треба вмерти, то умремо за неї, але не здамося, не відступимо!

— Дитино! Побійся Бога! Куди тобі вмирати? Ти ще й не жив! — просив його полковник.

— Я не дитина! — патетично промовив Андрій. — Я — сьогодні стрілець Української Армії.

Соколовському не було ще й шістнадцяти років.

Сашко не тямив, чи забувався на хвилину у сні цієї ночі чи ні, але враз зійшов на нього великий спокій, і, здавалось, ота нелюдська втома, страшенна нервова напруга, що виснажила вкрай його худеньке ще зовсім підліткове тіло, поступилась раптом місцем спокою і глибокій світлій свідомості. Він полегшено зітхнув, обвів очима ще напівтемний, але під першими променями світанку щомить світліший зараз станційний зал і знову звернувся з молитвою до Бога.

Не за себе зараз молився Сашко, не своєю долею опікувався, звертаючись до Всевишнього, а вічної пам’яті просив тим, хто затнув учора на полі бою, і славної долі Україні, волі їй і сили у прийдешньому, аби ті, хто загинув за неї, не віддали своїх життів даремно.

Студентський курінь заліг ліворуч від станції, а Військова школа - праворуч.