Крутосхил - Покальчук Юрко - Страница 2

Сашко було одного літа закохався в Олю Кушнірукову із сусіднього хутора, а наступного в Анінку з чеського хутора. Біля села Мілуші, також неподалік, була чималенька чеська колонія, менші діти чехів говорили тільки по-чеськи і дві сестри, що приходили до гурту, Анінка і Мажинка, розмовляли лише по-чеськи. Сашко, окрім як по-українськи, вмів і по-польськи, трохи по-російському; але це була нова, інша мова, і вона чимось чарувала його, Сашко дивився на тоненьку біляву Анінку того літа, і йому здавалося, що вона янголоподібна, що в неї Божа краса, святий Дух її осяяв.

І Сашко, коли молився на ніч, просив Бога зберегти цю красу і наблизити його колись до неї. А він, Сашко, житиме чисто і праведно.

Батько Сашка був православним священиком, а відтак удома релігійне виховання було високим, духовне поважалось вище матеріального, а в духовному від самого народження — батько так учив Сашка — основою для кожного українця є його віра в Україну, в те, що до неї прийде Божа ласка і врятує колись її від пригноблення і знегод, і народ український за страждання свої впродовж століть і за віру в Бога всемогутнього й єдиного буде нагороджений волею і добробутом.

Отець Василь Пипський був завзятим патріотом, українство його буяло в ньому природно, як віра в Бога, як сама його людська сутність. Син заможного селянина, він закінчив Луцьку гімназію і пішов до семінарії, високо поставивши себе і в церковній науці.

Щоправда, його глибокі національні почуття не завжди викликали схвалення російськомовного патріархату, і з певної пори дещо зі своїх ідей отець Василь тримав при собі, вчив дітей і прихожан, як і колись, пам’ятаючи, однак, про поліцію і царські укази.

Власне, широка громадська праця, яку вів отець Василь, зокрема і як член «Просвіти», й нахилила київську російську церковну владу перевести отця Василя Пипського у Київ. Високоосвічений священик, батько чотирьох дітей, отець Василь дістав місце при архієпископі Київському, що було водночас і підвищенням, і певним обмеженням в його діяльності як українця-просвітянина.

Сашко був найстарший з дітей, мав двох менших сестер і найменшого чотирирічного брата, і ріс удома в оточенні релігійному й родинному, де ніколи не було сварок, непогоджень і суперечок.

Батько був добрий і чуйний, мама досі любила батька так, що аж сяяла, коли він повертався додому. Був такий відтинок часу, коли вечорами вся родина збиралась разом, і, здавалось, якщо існували погідність і добро на землі, то вони були тут.

Отець Василь мав гарний голос, і в родині часом співали всі разом. А ще мав густу русяву бороду і довге волосся і в дитинстві нагадував Сашкові самого Ісуса. Особливо, коли виголошував проповіді в церкві, або ж удома, коли захоплено розповідав дітям і дружині про українську історію чи про майбутнє України.

Сашко жив досі в оточенні такому близькому і рідному, що світ гімназійних товаришів і той, великий, інший світ був усе ще йому поспіль чужим, навіть ворожим. Сашко досі ще тримався дому, батьків, церкви.

Але в цей останній рік йому почало ставати тісно. Зсередини в ньому рвалась назовні вже його інша, доросла сутність. Розмови з товаришами, жарти, юнацький гурт. Розмови про дівчат. Розповіді про любовні утіхи.

Він годинами молився в церкві, інколи до крові стираючи собі коліна, намагаючись покаятись, забути грішні думки, вибороти з себе диявольську спокусу.

Але вистачало на якийсь час. А далі вибухало в ньому щось таке, з чим він не міг справитись, щось, чого він хотів і чого боявся, чим мучився і від чого не міг відмовитись.

Він злякався себе самого, коли враз щось заворушилось у нього в тілі, заструменіла гаряча і забуяла кров від самої лише згадки поночі про сусідську Марію Клименко, його ровесницю, світлокосу тоненьку дівчинку, з якою він досі і словом не перекинувся, але думав про неї часто, снив нею. палав нею.

А потім йшов до церкви і молився, намагаючись позбутись грішних думок, звільнитись від спокус тіла, бути чистим, думаючи про Марію, бути чистим.

На гімназійні збори було запрошено й директора гімназії.

Він попросив слова після того, як запропонували постанову, і звернувся до гімназистів, прохаючи їх утриматись від вступу до війська.

- Ви - наша надія, надія української нації! Ми спромоглися організувати врешті й у Києві свої українські гімназії, ми важко долаємо російськомовну надкультуру і в Києві, і в усій Україні. Ви не повинні йти на смерть заради України! Заради неї треба жити і творити в ній! Сіяти далі, поміж інших, знання і любов до нашої землі...

Директора слухали більше з чемності. В залі невдоволено гули гімназисти, і врешті голос його урвався.

- Діти мої, — здавалось, він зараз заплаче, — побережіть хоч тих, хто менший за вас! Я дуже прошу — заборонити приймати до куреня учнів з шостого класу і менших. Я ціную ваш шляхетний патріотизм, шаную його, але збережіть дітей...

Він уже не міг говорити далі, в очах стояли сльози.

- Старий вже, — сказав Євген Тарнавський, який сидів ліворуч від Сашка. — Старий, хоч і славний чоловік. Але не тямить, що сьогодні час стріляти у ворогів України, а не промови говорити. І треба йти всім, як один — на фронт!

Сашко мовчав.

Він думав про матір. Уявляв собі вечірню розмову вдома, і подумки вже просив у батьків пробачення, і прощався з ними.

Він уже бачив себе у військовому однострої з рушницею в руках, поряд із товаришами-однокласниками. Ось вони плече до плеча йдуть у наступ, і ворог відступає, його втримали вони — Студентський і Гімназійний курені Січових Стрільців, і серед них Сашко Пипський, просто стрілець української армії, один з її героїв, з її надій на прийдешнє...

Постанови прийняли.

Наступного дня з десятої години ранку починався запис до Студентського куреня у приміщенні Педагогічного музею.

У цьому будинку засідала Центральна Рада, тут кувалась перша нова українська державність, і тут учні Другої української гімназії у складі так званого «Бойового куреня партії соціал-революціонерів» охороняли помешкання Центральної Ради під час боротьби з командуючим Київським Округом, російським есером Оберучевим. Цілий 1917 рік Сашко з товаришами товклися на хорах і у вестибюлі музею, дослухаючись до промов українських міністрів і депутатів Центральної Ради.

Сашко Пипський дістався сюди близько пів на одинадцяту, домовившись попередньо з Гнаткевичем і Тарнавським зустрітись біля входу в музей. Йому довелося встати доволі рано, заки він добрів з Подолу до приміщення музею. Вже встигли просохнути сльози, які несамохіть лились у нього з очей, коли, плачучи мовчки, мати хрестила його па порозі дому, коли притискав його до грудей батько, читаючи на дорогу молитву, як притихлі також із сльозами на очах дивились на Сашка його сестри і братик. Вчорашнє роздратування, яке піднялось було в нього, коли мама почала вмовляти його не йти на війну, і зависла в повітрі нещасливо батькова мовчазна задума, і врешті похапливе беззмістовне збирання Сашка в дорогу, все це вранці замінилось раптовим страхом полишати домівку. Підвівся у Сашкові страх незнаного, незвіданого, страх опинитись без рідних, і Сашко сам злякався свого страху ще більше, злякався, що раптом не стачить у нього духу, раптом виявиться, що він — боягуз, відмовник-зрадник! Ні! — і він, швиденько попрощавшись із батьками й меншою дітворою, прожогом майже кинувся геть. Раз лише озирнувся й побачив, що всі рідні його разом стоять на порозі дому і дивляться йому вслід.

Він почимчикував швидше, вже не озирався, і сльози текли йому по щоках. Сашко опустив голову і йшов так довго, не витираючи сліз, аж вони всохли самі. Настрій печалі поволі вщух, Сашко наслинив носовичка, якого дбайливо всунула мама йому в кишеню з вишитою нею ж монограмою О.П. і дбайливо протер очі, бо хтось би з товаришів міг запідозрити, що він плакав або щось таке. Почали б кепкувати, а це було в їхньому гурті зараз пайдошкульніше - якщо хтось перейме тебе у якійсь дитячій, нечоловічій, немужній звичці чи дії. Щодо мужності, то Сашкові вже доводилось не раз чути різні історії про походеньки вдалих коханців, містечкових донжуанів чи знайомців київських повій.