Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 36

Юлчині горішки я обмастив глиною і дав просохнути, затверднути. Гостинці справно досягали цілі. Одна сливка втрапила в прут решітки і впала на брук. На те нагодився вартовий: «Ти, хлопче, псові сливки підкидаєш? Ліпше пригости ними мене».

Я віддав йому решту груш, а сам подумав: «Овва, нагодувати непомічено вартованого - це не шапку слив нарвати». Я підживив старого садовиною, а він підготував для мене інший плід. Стояв у ніші вікна врочистий, як ієрей перед казанням. Проникливі його очі буравили мене свердлами. Рішуче підніс обидві руки, схрестив пальці, відтак розчепірив, сусідив їх, як палички. Це були якісь знаки. Але я їх не розумів, ніяково всміхався. Тоді дід став загинати пальці в підкови, круглити в кільця, прикладати до очей, затуляти ними рот. «Числа», - здогадався я. Та що з того! Я міг почислити жменю камінців, мірки глини для замісу, навіть цілий віз горщиків, але це я робив по-своєму в умі, покликаючи в поміч пальці рук і ніг. А чисел я не читав, як і літер. Одне слово - довбня довбнею, як приповідала Влена.

Старий неначе прочув мою прикрість. Поплескав себе по ліктях, тоді вистромив розчепірені долоні, двічі стиснув їх, одну прибрав, а другу залишив. Це я похопив одразу: лікті! 25 ліктів. Своїми руками я показав те ж саме, а він ствердно хитнув головою.

«Звідки, звідки він може знати?!» - гнітився я в подиві. Але той пронизав мене таким рішучим і вимогливим поглядом, що я вмить урвав свої сумніви. То був погляд птиці-вістуна, що бачить не лишень через стіни, а й крізь товщу землі. Тоді я ще не знав, що це віще бачення називається розумом.

Другого дня я зголосився спуститися нижче, відмірявши 25 ліктів. Петро не перечив - як маєш дяку, то роби. Я пильно обстукав пристінки, але на тій глибині колодязь ковтав звуки, вони глухо тонули в порожнечі. Я вийшов на свіжий люфт, і щойно очі призвичаїлися до світла, побачив стривожено-запитальний погляд старого. Я знизав плечима. А він двічі повагом хитнув головою, примкнувши повіки, мовляв: там і є, шукай.

Я знову спустився в безодню і простукав стіни вдруге. В одному місці звучання різнилося, та, може, це мені лише здалося в запамороченні задухи. Мене витягли нагору, зілляли водою, розтерли сіном. За полуденком цього разу я не пішов. І вечеря не лізла в горло. Зате який був сон! Сон в руку, можна сказати - в обидві руки... Ніби стою я над кадобом, а на дні колотяться, б’ються в сум’ятті, шукаючи вихід, пси. Я до них свищу, показую щось на пальцях, а вони в шаленстві нічого не чують, не бачать. Раз - і пропали! Це Петро розбуркав мене: «Перевернися на другий бік, стогнеш, як старий лис». - «Дурний спить - дурне снить», -промимрив я. І враз мене осіяло, наплинув такий простий і ясний рішенець: «Петре, чуєте, я знаю, як віднайти лаз». -«Спи, не мели з дурного сну», - відбуркнувся майстер, але вуха нашорошив, бо через ту притичину теж не мав доброго сну.

Вранці коморний відрядив мене до пана Лойка з приписом дати псів, яких я затребую, а коли що, то й псарів на підмогу. Чого я боявся найбільше - стрітися з пікером очима. Виглядало так, що я посягаю на його сокровенне, неначе лізу йому в пазуху. Бритвочками зіниць Лойко відсік усякі пояснення, прошикирявив крізь зуби: «Бери, що знаєш, і йди».

«Пане капітане, я тут не зі своєї волі, - встромив я виправдання в напружену мовчанку. - Ваші учені пси можуть справити важну службу для цілого замку».

Він уцавав, що не чує. Все, що йшло не від нього, пан Лойко підкреслено зневажав. Я вибрав двох песиків з вушками-китицями, з котрими обникували стіни покоїв палацу То були звірята гладкої рудої шерсті, з чорними ґудзиками очиць, що не мали повік. Коли вони пискляво дзявкали, то китиці на вухах дрібно трусилися. Я попросив не годувати й не напувати їх - це загострює нюх.

Тим часом робучі люди нагорі плели з лози поміст. Ми поклали на нього песиків і спустили на відміряну мотузком глибину в 25 ліктів. Самі ж поглядали в освітлений проруб Згори. Песики заметалися туди-сюди, принюхуючись до своєї в’язниці. Я знав, що сморід знизу і мокра цвіль стін збиває їм нюх, та жага порятунку має взяти своє. І от вони стали неспокійно теребити поміст. Ми опустили плетінку на линві нижче. Пси водностай загавкали, тулячи писки в одне місце. Ми чекали. А вони почали дряпати стіну кігтями, колодязний стовп наповнився заливистим дзявкотом.

«Можна їх піднімати, - сказав я, - вони заслужили файний сніданок».

«І ми теж, Ферку», - влегшено додав Петро.

Ми поспіхом спустилися з молотами й зубилами. Камінь був крихкий, видимо, клали його з умислом, що колись доведеться розколупувати. Година довбання - і зазяяла яма, обкладена акацієвими обаполами. В землі це дерево ще ліпше зберігає твердість. Недарма виноградарі стовплять свої лози саме акацією. Лаз був достатньо просторий, чоловік міг вільно пролізти на колінах. На приступці стояла іржава лампа, може, мурник забув її. Петро приторочив гасницю до пояса і тихо сказав: «Ну, от і скінчилася наша путь во мраце».

Як горіли очі в коморного, коли він брав до рук оту знахідку, наче щось дуже коштовне. Притьма побіг з нею до коменданта. А пожилець вежі одним лише позирком оцінив наш успіх і зник у чреві своєї комори, втративши до двору цікавість. А може, мав нагальнішу справу, ніж радіти за черваків у людській подобі, що проїли собі ще якусь ямку в землі. Під полуцень нам винесли плетену корчагу вина, запечену гуску з комендантської куховарні і марципани, що іскрилися на сонці цукром. Нас частували, як достойників. Та я тих лакомин не торкнувся, мене чекала інша страва, смак якої зі мною й донині. Доходив половини суботній день, і я попросив у Петра поволенку до понеділка.

«Ти, Ферку, тепер майстер і вільний робити, що хочеш».

Я знав, що хочу. І я не йшов, а котився під гору колесом. Доки не наздогнав мене тупіт важких копит. То надлетів у хмарині квіткових пахощів пан Лойко.

«Чув про твою прославу».

«Вона не моя, ваше добродійство. Добута завдяки вашим псам».

«Добре кажеш. І кастелян мене щойно відзначив - дав двотижневі вакації на рідну сторону. Але й ти заслужив. Проси собі плату, доки я тут».

«Мені нічого не треба, але прошу вашого зволення на погулянки з Паленим, коли пес не при службі».

«Добре, дам розказ. Але це мала відзнака. Ось тобі від мене ще», - підкинув угору срібняка. Я вхопив його на льоту зубами, щоб якось потішити капітана. Він справді пісно всміхнувся: «Скоріше вилазь із своєї нори і вертайся на псарню. Твоє місце над псами, а не під людьми. І затям собі: я двічі нічого не прошу».

Я вдячно вклонився. На торговиці я купив чоботята з черленого сап’яну. Слід на глині, що залишила Юлка, скочивши з коня, був мені за мірку Від Лойкового срібняка я відщербив лише талер, аби не порушити Мордкової застороги. І тепер у моєму поясі грілися вже два срібні флорини. Вони були спаровані. А я карався одинокістю.

Юлку застав удома, розтрушувала на бережку покіс.

«Бог у поміч! - поздоровкався. - Солома соломою, а сіно зиму годує».

«Ти б не був собою, аби не вколов хоч словом», -зашарілася лицями.

«Можу вколоти й вусом».

«А не боїшся, що вискубу?»

«Боюся. Та ще більше боюся, аби ти не проколола на стерні ноженята. На!» - поклав під стіжок сап’янки, шнуровані золотою ниткою.

«Йой! - скрикнула вона і заплющила очі. - Нараз забирай, бо я направду подумаю, що вони мої».

«Вони твої, Соломко. Я заробив їх для тебе».

Її очі перемінилися з молодого горіха на стиглий, потемніли: «Хто я тобі, щоб тратив на мене свій заробок?»

«Ти мені... ніхто... Бо я не володію й ниточкою твоєї сорочки. Навіть тінь твоя не належить мені. А при тому ти для мене все, бо моє серце повсякчас із тобою. Ти зрушила його, коли зачепила того ранку, і забрала з собою. То хто ти для мене, Юлко? Я й сам цього не знаю...»

Вона розпружилася, стала навшпиньки і з лукавинкою в голосі скомандувала: «Ану, чим ти там погрожував мене вколоти?»

«Потятко моє маленьке!» - придихнув я, бо вона затріпотіла в моїх руках, як перепеличка. Так перелячно билися під руками ці пташки, коли ми в дитинстві накривали їх у траві сорочинами. Її тверді губенята подалися, пом’якли й розкрилися, як у пташеняти. А волосся - аж дивно! - пахло свіжою соломою, прибитою коротким літнім дощем.