Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 35

«Няньо знайшов мадярові воду на винничній горі. Той з подяки дав йому лоша. Панія шкодувала, казала, що буце за кобилкою банувати, як за дитиною. Нянько розрадив її, що я буду на ній молоко їм возити. І назвав кобилу іменем панії

- Моца. Та, як дочулася, розсердилася і вже не хотіла видіти ні коня, ні молока». - Юлка, сміючись, побігла в долину, а Моца вірно затрюхикала слідом.

«Агов, Соломко! - загойкав я, аби хоч на хвилю затримати її. - А ми теж танці знаємо». - Протяжний посвист

- і мій Палений закрутився колесом, намагаючись ухопити свій хвіст. Виляски долонь - і пес заплигав на двох задніх, як циганський ведмідь. Такий же грубий і кудлатий.

Як вона заливисто сміялася! Ніби сотня птиць лящала в кущах. Навіть кобила шкірилася й пирхала від задоволення.

Дні наші тягліїся звичним цугом. Я й далі мірно чистив криницю. Петро обникував стіни. Він крився від мене. З комірником замку щось затаєно обмірковували. Той приносив дзеркала, якісь мастики, паперові вертушки. Петро обходив із люстром колодязний стовбур, придивлявся, як воно пітніє. Намащував в’язкою маззю декотрі дільниці і слідкував, як вони просихають. У вітряну днину прикривав цямрину, залишаючи щілину, і клав там вертушки. Чекав потаємного протягу, здогадувався я.

Коли чоловік замикається в свій клопіт, то очі його напівсліпі, вуха - напівглухі. Зате я вбирав у себе наземний світ із жадібним інтересом. І не я один. Все, що роїлося довкола криниці, притягувало очі в’язня з башти. Він спрагло вдивлявся в навал глею із дна, прислухався до бесід копача з комірником, що сторонилися під вежею. Мене він теж уже помічав, ба більше - неспогадано побачив у мені спільника.

Вуглярі з Ільниці привезли паливо для груб. Челядники носили його в підземні комори. З якою пожадливістю дивився старий у той бік. І раптом прохально вистромив з решітки долоню, показуючи на купу. Я зняв грудку і підкинув до його підвіконня. Дитяча практика метання не забулася. Дід підхопив вуглинку і подячно блиснув очима, плавно помахав грифликом. І я зрозумів, що це йому потрібно для писання. Він одійшов углиб, а я закинув у його бійницю ще з десяток грудок. Нехай має, сарака. Я ще й гострий камінець підкинув, аби мав чим розколоти свої писалки.

В обідню стрічу я не втримався й розповів про це Юлці.

«Нагодував нещасного камінням, та й радий»,-так вона нагородила моє зізнання. Я не знав, що для цієї дівчини добре, а що ні. Збаг лише наступного дня, коли витягла з торбочки окремий гостинець - вузлик тверденьких пиріжків. Один розломила для мене, там була запечена сливка. «А в других - квасоля, капуста, шкварки, - пояснила вона. - Якщо ти такий вправний метальник, то, гадаю, докинеш і це. Най страждальник під’їсть собі».

«Соломко, - сказав я, - ти не вівсяна, ти - золота».

Доти в житті я не мав ніякої цінності, якщо не рахувати зароблених у пана Лойка десять флоринів. Але я чув про золото, щось найдорожче, що зачаровує людей і владарює ними. Щось схоже спостигло й мене, розбудило серце, перемінило душу, плутало думки, затуляло мені звичний світ і мене самого. Але це золото було живе, ніжне, ласкаве й сміхотливе. «Моє золотко, - шепотів я сам до себе, і ці слова наливали нутро щемом незвіданої розкоші. Моє золотко...»

Та хіба воно було моїм?!

Увечері Петро відкрився мені. Було це так. Я підстеріг, коли вартовий відлучився до виходку, і прицільно покидав у віконницю Юлчині пироги. Одразу ж за решіткою постав бородатий вид, суворий і запитальний. Старий показав пампушок, запитуючи мене округленими очима: «Що це? Кому це?» Я тицьнув пальцем на нього і підніс жменю до рота - їсти! Він ще довго розгублено поглядав то на їжу, то на мене, а відтак нерішуче відійшов. Либонь, ганьбився їсти прилюдно. А може, відвик.

За півгодини з’явився знову, притискаючи руку до груцей

- дякував. Тоді показав на колодязь, перевернув долоню ребром і став постукувати об неї пучкою. І знову показав на криницю, і перевернув перст сторчма, позначаючи, мабуть, глибину. Я вдячно йому кивнув і пішов на поклик майстра.

По вечері ми вкладалися на спання. Ночували тут же, під анфіладою, на набитих сінниках. Укривалися старими вояцькими мантлями.

Я завів здалеку, аби не сполохати майстра: «Коли я робив з горничарами, ми пробували посуц на звук. Поцоркаєш - і чуєш, де гандж. Чи десь надтріснуте, чи затовсто витягнуто стінки, чи запеклися в глині камінці. Звук не до звука...»

Петро зібрав жужмом свої клапаті брови й щось натужно міркував. А тоді відкрився мені, наче видихнув із себе полегкість: «Мушу зізнатися тобі, хлопе, що шукаю криницю в криниці. Такого ще не випадало мені робити. Той майстер-копт, що прорубав цей колодязь, був хитріший, ніж я спершу гадав. Він пробив з нього хід, що веде в долину, аж під річковий берег. Переказують, що пускали в нього качку, а затим виділи її на плесі Латориці. Така нора для замку - велика спомога, сам розумієш. За тривалої вражої облоги через потаємний лаз можна щось заносити й виносити. А в смертну годину панство могло порятуватися. У війну нору замурували, до колодязя скидали всякий непотріб і навіть убитих. Криниця заглухла, воду й донині возять сюди бочками. А в бочках вона довго не встоїть, вода не вино. От і чистимо. Я мозок сушу об тій дірі. Ти мені нарадив добру думку: послухаємо стіни вухами, якщо око безсиле».

Я запитав його про коптів. Йому про них розповідав Божий Симко, чого лише не відав той монах. Було таке плем’я під Синаєм, єгипетські християни. Вони видовбували криниці й хижі в камені, бо доброго грунту мали дуже мізерно. Нібито це вони вирубали й забрали плиту з місця, на яке поклали розіп’ятого Ісуса. Тепер вона в єрусалимськім храмі Гробу Господнього. За це коптам теж уцілили частку церкви.

«Знатні, видати, були майстри, - звершив оповідку Петро. - Не фігля - витискати воду з каменя. Я біля таких був би за чорного поденника...»

З ударом дзвону на надранню службу й ми вдарили своїми клепачами в твердь криничного зрубу. Розміряли його на кільця і кожен обстукував своє. Залізко лунко подзв’якувало й відскакувало від каменя, виказуючи цільну товщу. І так два дні вряд. Кожної нашої появи нагорі за нами зирили очі з-поза грат, прищурені й пронизливо-уважні. Раз ураз старий поглядав на свою долоню, наче зчитував щось, і хмурив чоло.

А я ледве дочікувався полудня. Не голод тілесний допікав мені, а цілком інший.

«Агов, Соломко!» - гукав я від самих воріт, забачивши в прозелені ліщинника її білу спідницю.

«Десь я вже нагодую тебе тою соломою», - муркотіла вона, сплигуючи з Моци.

Якось я простяг ш перламутровий гудзик, який знайшов у купі намулу з криничного дна. Видно, якась панянка загубила, нагнувшись над цямриною.

«Маєш дарчцк від замкового дідка, котрому так смакує твоє печиво».

Вічка її зацвіли чорнобривцями, а губки вередливо відкопилились, як шийка дзбаника: «Ба що ним буду застібати, чи не пазуху? Боїшся щось там увидіти?»

«Ні, боюся, що розтрясеш свої цицюлі, літаючи на кобилі. І залишишся ні з чим».

«Ліпше слідкуй за своїм язиком, бо вхопиш від мене».

«Що вхоплю? Ану!»

«Не мудрішкуй багато, а забирай кандир із варивом. Тут є дещо й для твого дідка, - сокотала, простягуючи козубок із кукурудзяного листя, а в ньому - сливи, грушки-петрівки, горішки. - Лише не знаю, як докинеш йому легенькі горішини».

«То вже моя жура, дівко».

«А моя жура - ти, хлопче», - охолодила мене сутемком пригаслих очей, мовби густе дерево поклало свою тінь.

«З якого дива маєш журитися, Соломко?» - дурнувато смішкував я.

«З якого? Бо сам ти - дурило солом’яне, сліпе й нечуле. Буць здоров, чорноброві Ді, Моцо, ді!» - і залопотіли попід грабником золоті коси над білою гривою».

«Соломко, золота моя Соломко, де знайти мені чулі й розцвічені слова, аби розповісти про неперервне пожарище мого серця, про солодку млость, з якою лягаю і встаю, і про дні-денні, що починаються й звершуються для мене ясним полуднем, а друга половина денного перебуття є лише покутою чекання?!»