Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 17

Дереводіл з Тересви ножем писав по густій червонястій деревинці - і лезо не лишало сліду.

«Тис-с-с», - затайно сичав крізь поламаний зуб.

Негний-дерево, що зеленими списами хмари чеше, а корінням ссе крем’яні береги Тиси. І сам стає кременем. Латиняни з нього тесали осі для колісниць, а затим і город на воді заклали, названий Венецією. Германці різьбили зубчасті коліщата для часомірів, гішпанці пускали тисові кораблі до незвіданої Америки. Ми ж битимемо з тису мостові палі. У воді, в рінній глибині, вони затверднуть на крицю, яку ні плече повені не похитне, ні льодохід не вгризе. А ми ще й підіпремо їх кам’яними биками, щоб міст не дрижав на вітрі, щоб вершник міг ним пронести яйце на долоні.

На кожну пару паль ляжуть дубові коромисла. їх зітнуть за падолистом під Німецькою Кучавою і кожне звезуть сюди трьома ваговими возами. Сім таких дубових попереків держатимуть на собі широчезне мостовище. Так людський хребет держить ребра. На ті поперечини моститимуть устил із лерхи - пахучого золотавого дерева, гейби просякнутого медом. Затужавіла в ньому смола бурштин нагадує. А вода зісковзує з нього, як із гусячого пера. Лерху звезуть Білою Тисою гуцули, заповзятливі люди з довгими носами і топірцями замість ножів. Тими замашними бартками вони й ціфруватимуть поручні з шестирічного горіха. Аби потім рука ковзала по них, як по воску. На гранені стоячки під поручні піде тяжкий бук. В Анатолії я видів, як з нього робили грудини для кораблів, щоб ті довше плавали.

Замовляю вже я і дуги, що сімома райдугами зв’яжуть міст із небом. У поріздвяні морози вийдемо під саму полонину, в Лопухово, - вибирати сосни. Вони мають дзвеніти, як дримба в зубах одданиці. Вони вузлуватими лапами загрібають під себе каміння і тихо риплять на вітрі свої журні самотинні співанки. Наче аж чуєш протяжний голос умореної верховинки.

Ой спи, сину, колишу тя,

Доки не вснеш, не лишу тя.

Прикладу тя камінцями,

Сама піду за вівцями.

Вівці будуть травку пасти,

А я буду кужіль прясти.

То дзвенять у стовбурах соки, запечені блискавицями, котрі вони притягують за коротке літування. Вітри хилитають ними на всі'боки, й тому мають вони податливий і гнучкий стан. І подадуться в мостові дуги так, ніби над рікою скинуто чотирнадцять рожанців-луків, аби пустити з них у небо срібні струмені-стріли.

Мені вже вчувається над Диким Бродом легкий лісовий запах, що точиться з-під стусел і від шовкового кипіння стружки під ногами.

«А страж? Із чого, пане, будемо різьбити стража?» -закрадливо мурмотів тересвянець. І витяг із шкіряного кисета вервицю, на якій кожне дерев’яне зернятко інше. Став побожно перебирати їх: платан, дичка, морена береза, джеряпин-ялівець, гістиня, чиї плоди печуть, як крумплини, заморське черлене дерево, цитринове, кедр ліванський...

«Доста, - обірвав я те перебирання. г Що скажеш про останнє?»

«Що казати. Цар Соломон віддав вісім міст за ліванські кедри, з яких вибудували йому храм. Що тут можна ще додати?»

«І не треба, - сказав я, - на цьому й порішено: страж буде з кедра ліванського».

«Шаную ваш вибір, пане, - пригнітився торговий чоловік, - але прошу мати на оці, що цього дерева в мене лишилося невелике поліно. Хіба на яку різьблену паляницю сонця, чи орла-турула, чи ведмежу голову. Вони найчастіше правлять стражами на мостах».

«Голову, кажеш? Добре, най буце голова. Та не ведмежа»,

- звершив я бесіду.

Коли прибутній пішов, Йванко нараз із своїм запитом: «Нащо мостові страж? Від кого його стражувати?»

«Такий, Іване, задавнений майстровий покон: усе, що зроблено людськими руками з душею, мусить мати свого стража на тривку й придатну службу - і хижа, і віз, і криниця, і човен, і міст. За тим стражем і ймення їм лишається».

«То як назвемо наш міст?» - заіскрилися очі в хлопчука.

«Як повіш - так і буце».

Я дістав із-під стріхи веретину, обмацькану фарбами. Воно й не дивниця - фарба в Жиги й за вухами. У завитку лежав його глиняний поробок - голова пса з вискаленими іклами, гострими сторожкими вухами й добрими очима.

«Хе-хе, файний вовчак!» - звеселів Іванко.

«Яку гадку збудив у тобі цей зліпок на перший взір?»

«Сміється... Але й чапнути може умлівока. Які зубиська!»

«Так і є, ніколи не знаєш, чи пес шкіриться з ласки, чи з настороги. Якраз це й підходить стражеві. Все недобре відпуджувати, а все добре - радо стрічати. Най у кожного подорожнього дяка поліпшиться, коли завертатиме в наш город».

«Міст пса, що сміється», - скоромовно випалив Іванко.

«От і ймення вродилося», - дав я своє схвалення.

А моя пам’ять усе чіпляється за оте доброжитне літування коло Жиги, котрий навчив мене ще й рахунку. І пізнав я нутряну силу й сувору красу чисел, якими міряне все суще, що зі Слова починається, а на числі держиться. Навіть така хитромудра штука, як малярство.

Жига ніколи не доїдав до дна свою мису крупи - лишав якусь дрібку птицям. Вони того чекали й брали корм із його колін. Я підмічав при цьому його очі, що гостро й волого блищали, як у птиць. Надто коли траплялася пташина з розцвіченими пірцятами. Йому все мало було фарб, висліпував їх у живого світу і жадібно спивав очима. Для нього це було - як вода для трави, що від неї росте й темніє.

Припам’ятний мені один ранок. Дівки вибілювали на сонці конопляне полотно. Стелили його куснями на мокру з ночі траву. І полотно вбирало зелені роси, а з ними й пилок цвітів і мотилів, медвяний випар. Жига зачудувано перевертав ті клапті, роззираючи на них відбитки рясного берега. То були малюнки, надихані упрілою землею - свіжі, чисті, запахущі. Один такий конопляний клин Жига виміняв у дівок на два тарелі з дзвінкої білої глини, через які рожевилося сонце. Бо грошей він ніколи не мав. Гроші не будили в ньому ніякого інтересу.

Верету, доки ще мокра, натягнув на розсішках і малював по обрисах її своїми фарбами. І вийшов на ній окрайчик барвистого лугу, що аж пах перестиглою ряскою і купиною... А раз хтось натрапив у колючнику на мертвого заброду. Вид унещасникагеть був обдертий, кривавий. Видати, звірячі зуби й кігті наблизили’му кінець. Жандарм лише скривився: робіть з ним, що знаєте, хоч на миловарню везіть. А Жига відміряв гробареві дві кварти черешневої паленки за сорочку мерця. І вдома провісив її проти лампи і незмигно прикипів очима до чорних пасмуг запеченої крові на дранті.

«То барва смерті?» - запитав я, аби розбуркати його з того заціпеніння.

«Ні, барва болю, - сказав він здушено. - Смерть барви не має».

А сорочкою, від якої мене аж млоїло, запнув своє заповітне рамище, на якому під кірками смоли був прихований Спас.

Жига не дуже переймався тим, що я роблю і як. Загадував мені урок на день і поринав у свій нутряний світ. Аби я не збився в частках рецепцій, він клав до купок матеріалу камінці, і я відміряв за ними належні порції. Так я навчився рахувати. Я ще не знав імення чисел, та вже відчував їх наочну сутність, їх тихе чародійство. Числа змішувались, множ ились, панували одне над одним, як люди. Лишень були вони холодні, тверді, мовчазні. Не люди порядкували ними, а вони керували людьми.

Я це збагнув після того, як Жига відкрив мені секрет окоміру. Було, що маляр, перед тим як заґрунтувати полотно набіло, простягав мені блідий грифлик і казав щось малювати. Першого разу я нафіркав пса з роздертим вухом, другого разу - циганську кобилу, третього - дрозда, що внадився фітькати під мостом. Жига оглядав мене довше, ніж мою творьбу: «Чому ти не малюєш чоловіка?»

«Боюся, що черево буде більшим, ніж голова».

«Не бійся. Для цього є золота нитка, щоб перетинати нею те, що змальовуєш. І тоді все на місці».

«Де ж ваша нитка?»

«В голові. Вона зв’язус наші очі, і ми видимо світ досконалим, таким, яким його витворив найперший Майстер. Кожне Боже створіння - і дерево, і травина, і навіть камінь мають місце, через яке протягнута незрима золота нитка. І коли ти зумієш очима вхопитися за неї, тобі відкриється радість краси світу. Бо все суще створене благоліпно. І ти рукою це повториш. І матимеш владу над світом бйіьшу, ніж та, котру дають вельможність і гроші. Бо то є влада майстра. Влада руки над нерукотворним світом. Якщо й не лишишся в малярстві, це тобі придасться, аби підступати з точною міркою до кожного діла, до кожного чоловіка».