Криничар - Дочинець Мирослав Іванович - Страница 16

«Чому так?»

«Тому, що незримо Бог з ікони зорить на нас, отож - і більшає те, що ближче до ока Господнього».

Я обережно хухав на пахучий лак, і здавалося, що святий на іконі подячно мружився.

Про лак говорити треба осібно. Лак царює в робітні малярській, як сонце царює над світами. Бо й сам лак - як миро сонця. Суди сам, мій читальнику В літню жарінь, коли духотно пахне липа, ми виносили широку мису на осоння. В неї наточувалася льняна олива, тиснута на холодному камені. Минув її день проти сонця - і під блюдо підсувався камінець. І так сорок камінців - сорок днів. А на ніч судина закутулювалася в плахту. Коли ніч вітряна й свіжа, оливу вносили в світличку, аби не гусла й не пухирилася. Бо інак не ляже склом на дощатій поверхні. Коли видиш, що рідина хилитається, як медовуха, проціджуй через густе полотно. Так «вариться» льняна олива на сонячному жарі.

А доти можна братися за пегулу. Для неї я назбирував ялинової смоли і засипав у казан до серединного пояска. Смола закипала, плямкала товстими губами. Я тут же підступав з порожнистою тростиною і дув на кипінь, гамуючи її. Якщо це не зараджувало, ми брали котел на кілок і несли до води. Так чинилося доти, доки вариво не сходило пухирями. Тоді пегула готова. Та це ще не лак. Насонцена олива (100 золотників) і ялинова пегула (75 золотників) розпускається на ватрі і довго розмішується березовою варішкою. Але й це ще не лак. Перед тим як глянсувати ікону, до нього підмішувалася дещиця нафти, яку приносили з польського боку від ріпників. Нафта - перша споміч і в лічців. Коли болить черево - змастять густо і стихне. А коли в дитині закубляться черви, що спивають усі потравні соки,

- тоді нафту дають глитнути. Вона і від виразок тілесних помічна, ця темна роса земних надр.

На срібло приправлявся інший лак. У глиняний жбан наливалася горілка, що доти переганялася п’ять разів, затикалася тістом і в пригаслому жарі тихо кипіла. Затим до неїпідсипали потовчений сандарак і пегулу. Таким лаком крили ікону проти вогню, і гарячі язики його втішно танцювали, як у дзеркалі.

Але для Жиги пораз і лаку було мало. Він прилучав мене до роблення «світних» фарб. У рівних частинах брався клей, попіл і віск. На вогні це розмішувалося, а в затінку додавалася на око замислена барва. Тоді бери її на пензлик і малюй, але дай відтак просохнути і поліруй м’якою шкуринок». Такі фарби ніби світло сіяли з-під лаку.

Дуже любив я підглядати, як Жига виводив на крайчиках золоті письмена. Бо й сам був до цього причетний. У вільгому ліщиннику винюпував равликів і чекав, коли маляр піднесе до їх писочків свічку. Равлики пускали в мармурову довбанку слину, яку він змішував із квасцями й розпущеним золотом. Цим і писав, дивуючи кожного, а найбільше -доброчинського веселуна.

Для спожитку нам Жига варив одну кулешу, присмачену шкварками чи квасником. Зате які пречуцовні «страви» варив він для іконописання. За найменшим мазком стояв немалий клопіт. Взяти оту ж кіновар. Він брав 100 золотників ртуті, 25 золотників горючої сірки і 8 золотників кровавика - черленої руди, яку в Шелестові засипали в плавильні печі. Сірка й кровавик стиралися в порох і насипалися в різні суцинки, що клалися на вогонь з дубових дрівцят. Додавалася ртуть, і все мішалося на вогні залізним прутиком, доки він не почорнів. Тоді виливалося на чисту плиту для остигання. І наново все розтиралося на кусючий порох, що аж око в’януло. 1 зливалося в глиняний пивничок з високою шийкою. Його належало загніздити в жаровиння під саме горло й підкинути дров. Так калилося добу. Нарешті судинка розбивалася - і маєш мастику. То була дуже добра кіновар.

З білилами незмірно легше. Зі свинцю робилися тонкі латки, в горнець наливався оцет. Свинцеві листки підвішувалися в ньому, а горнець щільно затикався і закопувався в перегорілий гній, що держить тепло дві седмиці. Тоді латки витрушуй на плиту, перетри їх, поклади в широку мису - і білила готові. Якщо таким робом насипати в моцний оцет мідних окрушин і викласти на порожок, де припікає сонце, то оцет згуститься, а розм’яклі ошурки обернуться вардамоном. Та таким, що зганьбить і венеційський. У принесену бородатим паном скриньку з фарбами заморськими Жига часто заглядав, принюхувався, брав на перст, але пензликом до них не торкався ніколи.

Довкола гріла око повінь сонця і строкатів рясними барвами світ. Все годилося в скусні руки, аби лягти на дощечку чи полотно. І подиву моєму не було меж, коли я вперше узрів, з чого робилася моя любима небесна барва. Товчене гашене вапно заливалося оцтом, наквашеним з молодого бука, і уварювалося доти, доки оцет не вивітриться. Тоді доливався другий оцет, аби лише покрити вапно, і горнець запечатувався тістом із паклею. Пригрібався свіжим кінським гноєм. Через кожні три дні гній міняли, і так 36 діб. Розпечатаєш горнець - і знайдеш чудесну лазур. Жига крив нею мальований простір, а я бігав очима то туци, то вгору. І в мальованій блакиті було більше ясної теплоти, ніж у бані небесній над головами.

Таке небо над Мукачевом буває лише раз у році, між Малою і Великою Пречистою, коли вночі падає на Латорицю сніп яскравого світла. Тому, либонь, і поклали тут перші церкви на честь Різдва й Успіння Богородиці.

Малюючи на полотні, Жига розчиняв фарби - котрі в оливі, а котрі нафтою. І для кожної мав свій пензель, пругкий, короткий, заокруглений. На них стриглася шерсть білки, тхора чи куниці. А більші щітки, для настінного письма чи ґрунтування, робилися з гриви осла, прямого волосся кози і навіть із свинячої щетини. Китички зв’язувалися навощеною ниткою і всилялися в орлине перо. Байдужий до всіх ужиткових речей, пензлики Жига леліяв, як щось сокровенне. Аби не запорошилися, встромляв їх у гнізда в стіні. І щоразу по роботі промивав невареною олією і лугом з попелу. Зате як вони йому служили! Держав між перстами по чотири пензлі одразу їх доста йому було, аби почати й довершити роботу на полотні.

Образи буцучної картини мітив милом. Далі клав тіні, коло них перший колер, далі - другий, третій і, нарешті, підсвічував це білилами, в які чавив горіхову олійку. Але мастилося так скусно й тонко, що барви лягали одна коло одної, майже не зливаючись. Дихали. А коли він накладав фарбу на фарбу, то перед тим перевертав раму плазом і обертав до дверей, до протягу. Чекав, щоб просохли.

Божий Симко приносив у платині й старі дошки, почорнілі й закурені часом, аби їх відмолодити. Жига не завжди мав на це спіх, доручав мені. Я занурював стару ікону в корито і теплим попелом густо посипав її лице. Широкою щіткою зчищав кіптяву, стежачи, аби луг не з’їв ні лак, ні давнє письмо. Бо можна було залишитися з голою дошкою. Така промивка тривала довго і малими частками, доки з густої каламуті не прозирало давнє письмо. Якщо якийсь клапоть мені не вдалося вберегти, навчитель доточував рисунок і крив лаком. І було як нове.

На віднову з обителі приносили й стародруки, і книги, писані на крихкому папері і навіть на шкірі козляти. Словесна в’язь відтворювалася лискучою черленою фарбою. Складали ми її з кіноварі, камеді і перепаленого цукру. Кожне перетиралося на камені так, щоб тануло на язиці. Цим прописували заголовні буквиці, що аж яріли на білому полі книги. Для письма звичайного готувалося чорнило. Три фунти яблуневої кори розмокало від суботи до суботи. Третю частку води зливали, до неї всипали 10 золотників чорнильних горішків і 15 золотників калакану. В мідному казані це кипіло доти, доки половина википить. Тоді в проціджене вариво підсипали 12 золотників найчистішої камеді і знову варили, але недовго. Коли розпуститься одною мірою, наливай'у каламар і сміло пиши. Таке чорнило ні сонце не палило, ні час не злизував.

Цим чорнилом і я зараз муштрую папір, заглядаючи розбурханою згадкою в оті благословенні три літа біля Жиги, ніби намальовані на оксамиті латоричного берега. Тоді видавалося, що такими барвно-празниковими вони будуть вічно. І вічно пахнутимуть столоченим чебрецем і припаленим цукровим льодяником, ошкалок якого ненароком лишався після вивірених рецепцій майстра й діставався малому малярчуку. Мої три літа, три щирі перли мого довгого життьового мониста.