Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 41

Я подивилася в той-таки бік. Мої очі шукали те, завдяки чому моє життя продовжилось на кілька секунд. Спочатку я нічого не помітила, й мій погляд перенісся назад на Лорана. А той уже рухався швидше, його очі свердлили частокіл дерев.

Тоді я побачила все на власні очі: велетенська чорна постать тихо, мов тінь, винирнула з-поміж дерев і рушила в бік вурдалака. Це було щось незвичайне – високе як кінь, але набагато ширше й м’язистіше. Довга морда оскалилася, виставивши напоказ гострі, немов скальпель, ікла. З пащі вихопилося злісне гарчання, схоже на протяжне відлуння грому.

Ведмідь. Тільки це був зовсім не ведмідь. У будь-якому разі саме це чорне гігантське чудовисько викликало паніку в цілому містечку. Здалеку будь-хто би міг переплутати його з ведмедем. Хто ще може бути таким величезним і сильним?

Мені колись хотілося подивитися на нього хоч оддалік. А тепер він тихо пересувався по траві за десять метрів від того місця, де я стояла.

«Не рухайся навіть на дюйм[6]», – прошепотів голос Едварда.

Я витріщилася на жахливу істоту, у голові все переплуталося через те, що я намагалася придумати їй ім’я. Істота рухалася, як собака. Мені на гадку спало єдине пояснення, і я заціпеніла від страху. Я ніколи не думала, що вовк може бути таким великим.

З його пащеки знову вихопилося гарчання, і я аж затремтіла від цього звуку.

Лоран позадкував до дерев і, охоплений панікою, промчав повз мене. Чому Лоран відступає? Звісно, вовк велетенський, але ж це тільки тварина. Чому вампір боїться тварини? А Лоран боявся! Його очі округлилися від жаху, як щойно мої.

І немов на підтвердження моїх міркувань, виявилося, що велетенський вовк не сам. Обабіч нього з-поміж дерев один по одному показалися ще два чудовиська. Один був сірий, другий – коричневий, але жоден із них не був такий високий, як найперший. Сірий вовк з’явився з-за дерев усього за кілька кроків від мене, його очі вивчали Лорана.

Перш ніж я прийшла до тями, з’явилися ще два вовки. Вони вишикувалися ключем, немов гуси, що летять на південь. Злобний коричневий монстр протиснувся крізь кущі й опинився на відстані витягнутої руки від мене.

Я підсвідомо відсахнулася й відскочила – це була найбільша в моєму житті дурниця. Я завмерла, чекаючи, що вовки повернуться до мене, набагато слабшої й доступнішої здобичі. Як я хотіла, щоб Лоран кинувся й розтерзав вовків – вони йому на один зуб! Я подумала, що краще б мене з’їв вурдалак, аніж стадо велетенських вовків.

Червонувато-бурий вовк, який стояв найближче, повернув голову, відреагувавши на мій подих.

Його очі були темні, майже чорні. Якусь мить він дивився на мене, і його очі здалися мені зарозумними, як на дикого звіра.

Коли ця істота поглянула на мене, я раптом подумала про Джейкоба – і чомусь із вдячністю. Принаймні я прийшла сюди сама, на цю казкову галявину з велетенськими чудовиськами. Принаймні Джейкоб не загине. Принаймні його смерть не буде на моїй совісті.

Гучний рев вожака зграї змусив червонувато-бурого вовка знову повернутися до Лорана.

Лоран із неприхованим жахом дивився на велетенських вовків. Я нічого не розуміла. Але потім із подивом побачила, як він несподівано підскочив і зник між деревами.

Він утік.

Через секунду вовки кинулися за ним. Вони перетнули галявину кількома довгими стрибками, виючи й клацаючи зубами так гучно, що я аж затулила вуха руками. Щойно вони зникли в лісі, як ці звуки одразу стихли.

Я знову залишилася сама.

Мої ноги підкосилися, і я впала навколішки, важко схлипуючи.

Я знала, що мені треба тікати. Тікати негайно. Скільки часу вовки переслідуватимуть Лорана, перш ніж повернуться по мене? А може, повернеться Лоран? Чи шукатиме він мене?

Спочатку я не могла рухатися. Мої руки й ноги трусилися, і я не могла підвестися з колін.

Мозок відмовлявся працювати. Я не могла пояснити те, свідком чого щойно стала. Вампір не повинен втікати від собак-переростків. Ніякі зуби не здатні прогризти його гранітну шкіру.

А вовкам слід було триматися на безпечній відстані від Лорана. Навіть якщо їхні великі розміри навчили їх не боятися нічого, все-таки їм не варто було його переслідувати. Сумніваюся, що його крижана мармурова шкіра пахне апетитно. Чому вони не звернули уваги на теплокровну й слабку істоту, таку як я, замість полювати на Лорана?

Маячня якась!

Холодний вітер пронісся галявиною, розхитуючи траву, наче в ній щось повзало.

Я звелася на ноги й позадкувала від цілком безпечного вітру. Спотикаючись, охоплена панікою, я розвернулась і стрімголов кинулася поміж дерев.

Наступні кілька годин були просто пекельні. Я вибиралася з лісу втричі довше, ніж шукала кляту галявину.

Спочатку я не звертала уваги, куди біжу, зосередившись тільки на тому, від чого тікаю. Перш ніж я взяла себе в руки та згадала про компас, я вже заблукала в незнайомому темному лісі. Руки так сильно трусилися, що я була змушена покласти компас на брудну землю, щоб зорієнтуватися в просторі. Що кілька хвилин я зупинялася, клала компас на землю, перевіряючи, чи досі я рухаюся на північний захід. Раптом я почула звук, який не змогли заглушити мої поспішні кроки, – тихий шепіт істоти, що причаїлася в густому листі.

Несподіваний крик сойки налякав мене, я підскочила й упала на густу ялину, яка поколола мені руки та скуйовдила волосся. Неочікуваний стрибок білки змусив мене заверещати так голосно, що аж заболіли вуха.

Нарешті в деревах попереду з’явився просвіток. Я вибігла на порожню дорогу за милю від того місця, де залишила пікап. Виснажена, нажахана, я повільно побрела на його пошуки. Коли я зрештою сіла в машину, то вголос розплакалася. Спочатку я заблокувала всі дверцята і лише тоді витягнула ключі від машини. Рев двигуна заспокоював і здавався таким безпечним! Він допомагав мені стримувати сльози, поки я гнала пікап до шосе.

До того часу, як я дісталася додому, я зуміла трохи заспокоїтися, хоча досі нервувала. Машина Чарлі стояла біля будинку – я й не знала, що вже так пізно. Небо вже зовсім стемніло.

– Белло? – гукнув Чарлі, коли я захряснула вхідні двері й поспішно замкнула їх на замок.

– Так, це я, – мій голос тремтів.

– Де ти була? – рявкнув він, вийшовши з кухні. На його обличчі застиг грізний вираз.

Я вагалася. Мабуть, він уже дзвонив родині Стенлі. Буде краще, якщо я скажу правду.

– Я гуляла, – визнала я. Його очі звузилися.

– А чому ти не поїхала до Джесики?

– Сьогодні я була не в гуморі для матаналізу. Чарлі схрестив руки на грудях.

– Здається, я просив тебе триматися якнайдалі від лісу.

– Так, я знаю. Не хвилюйся. Це більше не повториться, – я затремтіла.

Здається, тільки тепер Чарлі вперше придивився до мене. Я згадала, що сьогодні добряче повалялася по землі. Мабуть, у мене жахливий вигляд.

– Що трапилося? – запитав Чарлі.

Я вирішила, що найкраще сказати правду, принаймні якусь частину. Я була занадто схвильована, аби прикидатися, що я провела чудовий день, вивчаючи флору та фауну.

– Я бачила ведмедів, – я намагалася зберігати спокій, але мій голос зірвався й затремтів. – Хоча це не ведмеді – це радше вовки. Їх було п’ятеро. Один чорний, інший – сірий, ще один – червонувато-бурий…

Очі Чарлі округлилися від жаху. Він швидко наблизився до мене й схопив мене за руки.

– З тобою все гаразд? Я ледь помітно кивнула.

– Розкажи мені, що трапилося.

– Вони не звернули на мене уваги. Та коли вони забралися, я втікала й кілька разів упала.

Чарлі відпустив мої руки й пригорнув мене. Якийсь час він мовчав.

– Вовки, – пробурмотів він.

– Що?

– Рейнджери сказали, що сліди не належать ведмедям – а вовки не бувають такі великі…

– Ці були велетенські.

– Скількох, кажеш, ти бачила?

– П’ятьох.

Чарлі похитав головою та схвильовано насупився. Нарешті він сказав тоном, якому не можна було суперечити: