Молодий місяць - Майер Стефани Морган - Страница 40

– Ох, – я прикусила губу; його слова змусили мою рану пульсувати сильніше. Мені знадобилася секунда, щоб узяти себе в руки. Лоран чекав, дивлячись на мене допитливими очима.

– Вони таки переїхали, – нарешті видушила я з себе.

– Гм… – пробурмотів він. – Я здивований, що вони залишили тебе тут. Ти ж стала для них немов домашнім улюбленцем.

При цьому в його очах світилася невинність. Я натягнуто усміхнулася.

– Було таке.

– Гм, – знову пробурмотів він замислено.

Саме в цю мить я зрозуміла, чому він не змінився – зовсім не змінився. Коли Карлайл розповів нам, що Лоран залишився жити в сім’ї Тані, то я час від часу уявляла його з такими ж золотистими очима, як у всіх… Калленів, – скривившись, вимовила я в голові це ім’я. Такі очі мали всі добрі вурдалаки.

Мимоволі я ступила крок назад, і Лоранові допитливі, налиті кров’ю очі прослідкували за мною.

– І часто вони тебе навідують? – запитав він, досі звичайним тоном, але його постать уже схилилася в мій бік.

«Збреши», – прошепотів прекрасний оксамитовий голос у моїй голові.

Від його голосу я мимоволі здригнулась, але зовсім не здивувалася. Хіба зараз мені не загрожує страшна небезпека? Порівняно з цим мотоцикли – невинні кошенята.

Я вчинила так, як мені наказував голос.

– Час від часу, – я силкувалася, щоб мій голос звучав якомога природніше, вільніше. – Для мене час тягнеться повільніше. Ти ж знаєш, як легко вони захоплюються… – я починала торохкотіти. Відвернути Лоранову увагу – єдине, чим я можу захиститися.

– Гм, – сказав він знову. – Я не відчуваю їхнього запаху в будинку. Там узагалі немає запахів, наче там уже давно ніхто не живе…

«Вигадай щось переконливіше», – наполягав голос. Я спробувала.

– Я обов’язково передам Карлайлу, що ти заходив. Упевнена, він шкодуватиме, що ви розминулись, – я вдала, наче на якусь мить замислилася. – Та мабуть, я краще скажу про це… Едвардові… – я заледве спромоглася вимовити його ім’я вголос і скривилася, викриваючи власний блеф. – У нього такий характер… ну, гадаю, ти й сам пам’ятаєш. Він досі казиться на саму тільки згадку про Джеймса.

Я закотила очі й байдуже махнула рукою, мовляв, це давно забута історія, але в моєму голосі явно забриніли істеричні нотки. Цікаво, чи помітив це Лоран.

– Справді? – запитав Лоран скептично. Я відповіла коротко, щоб голос не виказав моєї паніки.

– Угу.

Лоран невимушено ступив убік, наче оглядаючи невеличку галявину. Я не випустила з уваги, що цей крок наблизив його до мене. Голос у моїй голові заричав.

– То як справи в Деналі? Карлайл казав, що ти жив у Тані, – голос починав зраджувати мене.

Запитання змусило Лорана замислитися.

– Мені дуже подобається Таня, – сказав він. – А її сестра Ірина ще більше… Я ще ніколи не затримувався в одному місці так довго, там є свої переваги, і я насолоджувався новизною. Але обмеження були занадто суворі… Я здивований, що Деналі так стійко тримаються, – усміхнувся він змовницьки. – Час від часу я порушував правила.

У мене в горлі пересохло. Я спробувала відступити, але застигла на місці, коли погляд червоних очей прослідкував за моїм рухом.

– Ох, – сказала я тихо. – У Джаспера також були з цим проблеми.

«Не рухайся», – прошепотів голос. Я намагалася виконувати його вказівки. Визнаю, це було нелегко; інстинкт підказував щодуху втікати.

– Справді? – Лоран, здається, зацікавився. – Може, саме через це вони переїхали?

– Ні, – відповіла я і не збрехала. – Вдома Джаспер поводиться обачніше.

– Так, – погодився Лоран. – Я також. Він майже непомітно зробив крок у мій бік.

– А Вікторія знайшла тебе? – запитала я, зачаївши подих. Я майже втратила надію відвернути його увагу. Це було перше запитання, що спало мені на думку, і щойно воно злетіло з моїх уст, як я одразу про це пожалкувала. Зараз мені не хотілося думати про Вікторію – жінку, що полювала на мене разом із Джеймсом, а потім загадково зникла.

Але запитання не зупинило Лорана.

– Так, – сказав він, вагаючись. – Власне, я прийшов сюди, щоб виконати її прохання, – він скривився. – Хоча, мабуть, вона цьому не зрадіє.

– Не зрадіє чому? – сказала я, намагаючись втягти його в розмову.

Він втупився у дерева позаду мене. Я скористалася моментом і ступила крок назад.

Він знову подивився на мене й усміхнувся – став схожий на темночубого янгола.

– Тому, що я тебе вб’ю, – відповів Лоран, спокусливо замуркотівши.

Я відступила ще на крок. Гучне ричання в моїй голові оглушило мене.

– Вікторія хотіла приберегти тебе для себе, – сказав він весело. – Вона хоче… ніби поквитатися з тобою, Белло.

– Зі мною? – пропищала я. Він похитав головою й засміявся.

– Знаю, мені це також здається дивним. Але Джеймс був її коханцем, а твій Едвард його убив.

Навіть тепер, коли я стояла на порозі смерті, його ім’я, вимовлене вголос, знову роз’ятрило рану в моєму серці. Здається, Лоран не звернув уваги на мою реакцію.

– Вона вирішила, що буде справедливо вбити тебе, а не Едварда, такий собі чесний обмін. Вона просила, щоб я заманив тебе в пастку. А я й не думав, що це буде так легко. Хоча, здається, вона помилилася – це вже не буде помстою, як вона того хотіла, адже Едвард покинув тебе, саму й беззахисну.

Цими словами він завдав мені ще одного удару, по моїй щоці скотилася сльоза.

Лоран рушив уперед, а я, спотикаючись, зробила крок назад. Він насупився.

– Гадаю, Вікторія розізлиться на мене, та мені байдуже.

– Чому б тобі не дочекатися її? – запитала я налякано. Його обличчя скривилося в жахливій гримасі.

– Ну, просто ти потрапила мені до рук у поганий для себе час, Белло. Я прийшов сюди не через прохання Вікторії – я просто полював. Я голодний. А ти пахнеш так… так, що аж слинка тече.

Лоран подивився на мене схвально, наче щойно зробив мені комплімент.

«Налякай його», – звелів нажаханий, але досі прекрасний голос.

– Він дізнається, що це зробив ти, – слухняно прошепотіла я. – Він ніколи тобі цього не пробачить.

– Чому ж ні? – Лоран широко усміхнувся. Він дивився в невеличкі просвітки між деревами. – Наступний дощ змиє мій запах. Ніхто не знайде твого тіла – ти просто зникнеш, розчинишся в повітрі, як і сотні інших людей. Едварду навіть не спаде на думку, що це я, якщо він, звісно, взагалі про це думатиме. Запевняю тебе, Белло, нічого особистого. Просто спрага.

«Благай», – наказала галюцинація.

– Будь ласка, – задихнулась я. Лоран похитав головою, його обличчя подобрішало.

– Белло, подивись на це з іншого боку. Тобі пощастило, що тебе знайшов саме я.

– Невже? – прошепотіла я, ступаючи ще один крок назад. Лоран, такий гнучкий і витончений, прямував за мною.

– Звісно, – запевнив він мене. – Я зроблю все швидко. Ти нічого не відчуєш, обіцяю. Потім я якось викручуся перед Вікторією, придумаю щось, щоб вона заспокоїлася. Якби ти тільки знала, Белло, що вона готує для тебе… – він повільно похитав головою, на його обличчі читалася відраза. – Присягаюся, ти була б мені вдячна.

Я витріщилася на нього переляканими очима. Лоран вдихнув запах мого волосся, що долинув до нього разом із вітерцем.

– Ти така апетитна, – повторив він, вдихнувши ще глибше.

Я приготувалася до стрибка – заплющила очі й напружилася всім тілом. Едвардове злісне гарчання відлунювало в моїй голові. Його ім’я здолало всі перешкоди, які я звела. Едвард, Едвард, Едвард. Зараз я помру. І що тут такого, якщо зараз я думатиму про нього. Едварде, я кохаю тебе.

Крізь замружені очі я спостерігала, як Лоран перестав вдихати мій запах й різко повернув голову ліворуч. Я боялася відвести від нього очі, я боялася прослідкувати за його поглядом – навряд чи щось у силі зупинити його зараз. Я була настільки вражена, що навіть не відчула полегшення, коли він почав поволі відступати.

– Не можу в це повірити, – він сказав так тихо, що я заледве розчула.