Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 18

— Ні, все йде за планом. Авансу досить. Заплатите, як буде результат. А тепер мушу відкланятись. — Повагавшись, Сокіл рушив до виходу, на мить призупинившись, аби кинути погляд на пекуче-червоне, кольору артеріальної крові, авто.

— Красуня, еге ж? — подав голос Ратушний за його спиною. — «Субару Імпреза». Хтів би таку мати?

— Нє. Я фанат старих машин. Моя конячка старша за мене, але дасть фору багатьом сучасним. Щоправда, довелося трохи до ладу привести...

— Це ж яка?

— «Б’юїк Рив’єра» шістдесят сьомого року. Його ще «мускулом» називали.

Ратушний аж присвиснув.

— Здуріти... То ти справжній естет? А не шкода стареньку по львівських вулицях гробити?

— На той світ я її з собою все одно не заберу. А водити — саме задоволення. То чого собі відмовляти?

— Справедливо.

— Так, — погодився Олег, відчуваючи, що наразі їм нема більше про що говорити. — На все добре, пане Петре. Дамся чути, як знатиму щось достеменно.

І нарешті вийшов, питаючи себе самого, чому має повне та виразне враження, що ступає по вкрай тонкій кризі. Він не сумнівався у щирості Ратушного, однак його певності щодо покійної дружини аж ніяк не поділяв.

Боря віддзвонився якраз перед обідом — коли Олег, повернувшись, допитувався у Ніни, чи встигла вона ранком поїсти і чи думає вона взагалі про своє здоров’я. Доповідь Лупибатька була по-військовому короткою і по-цивільному змістовною.

— Сніжана Доброхот робила аборт три роки тому. З медичних показань. Коханець їй приніс якусь заразу, а за таких умов ледь не примусово вагітність переривають. Це й стало останньою краплею — дівчина пішла від нього, щойно вилікувалась. Це мені мати її переповіла під великим секретом. Батько ніц не знав, та й досі не в курсі.

— А що з Мирославою Стецюк? — поцікавився Сокіл.

— Чуєш, я тобі що, Карлсон? — обурився Борис. — Десь пропелера під одягом ховаю, нє? Я ще Сніжанину медкартку не знайшов, а тобі вже всю брудну білизну Стецюк подавай!

— Картку відставити на потім, — скомандував Олег. — Мчиш зараз до Стецюкової в других сестри і там усе те саме робиш, що й у Доброхотів. Крутись, як собі знаєш, та щоб інформація була мені за дві години!

— Тю, за дві години я й роги в золото козам пофарбую! — іронічно запевнив Лупибатько. — Тра тобі секундоміра купити, щоби ти на нього глядів, коли нам роботу ставиш. Хто в десяту частку секунди не вклався, той вилетів з гри.

— Борю, завдання зрозумів? Виконуй. — Сокіл дав відбій.

— Ти така сувора мрія, — зауважила Ніна, сміючись.

— Авжеж. І з пантелику мене не збивай, будь ласка. Зараз їдемо обідати, я маю одну кнайпу на прикметі, якщо за три роки не зіпсулася, то там люкс готують. До речі, вона в двох кроках біля тої галереї, де підозрілий італієць виставляється.

— О, то ти запам’ятав? А наді мною потішався.

— Я ж не заарештовувати його збираюся! Просто подумав сходити, долучитися до високого. Все ж таки дядько доводиться земляком майстрам Відродження. Ну й заразом... — додав він пошепки, щоби уникнути чутливих вух Ради, — вважай, що це таки побачення.

До кнайпи «Азія» Пасків забіг буквально на хвилину. Власник закладу, сивий похмурий вірменин, що ставав ще похмурішим прямо пропорційно зростанню його статку («більше грошей — більше гризоти, ара»), був старим боржником Сергія: років десять тому Пасківу вдалося розкрити пограбування квартири Ашота Саркісяна. Пана Ашота виставили, як то мовиться, конкретно — з хати винесли все, починаючи з килимів, дорогої побутової техніки та золота і закінчуючи кухонним посудом. Завдяки одному, нині, на жаль, уже покійному інформаторові злодіїв Сергій знайшов протягом двох днів, а разом з ними і більшість майна, яке ще не встигли спустити. Пощастило. Відтоді в усіх закладах Саркісяна, а їх було більше десятка, у різних куточках міста, його та слідака Сазоненка годували абсолютно безкоштовно і дуже смачно. Пасків цим регулярно і від душі користався — зайва скромність не була його чеснотою. І серед усіх Ашотових кнайп найкращою вважав саме «Азію», насамперед через зручне розташування — звідки не підійди. А ще тут, у чистій, свіжій олії, яку міняли після кожного використання, смажили такі пончики, що проковтнути з ними можна було не лише пальці, а й усю долоню. Щоправда, тут вони, на галицький манір, називалися пампушками, та хіба суть у назві? Хрусткі, пухкі, з начинкою від свіжих вишень до вареної згущенки або лише присипані цукровою пудрою, ті пончики просто танули в роті. Ніколи особливо не любив солодке, але Ашотових пончиків міг ковтнути півтора десятка за раз і частково розумів, чому в усіх тих забугорних фільмах їх називають «їжею поліцейських». Півкіла цих штукенцій, пару філіжанок кави — і він заряджений енергією до кінця дня, а голова працює, як годинник. А з’їси якийсь хот-дог з невідомої дохлятини, і потім хіба що з білого коня не злазитимеш до вечора — особливо з його шлунком.

От і зараз він заскочив за черговою дозою смаколиків. Охайна крамарочка в рожево-білому фірмовому халаті без зайвих питань відважила йому на прохання ціле кіло — сьогодні він у незвичному пориві щедрості вирішив пригостити й Денисенка, котрий залишився чекати в машині. Отримавши великого хрусткого пакета, до верхів сповненого гарячим і духмяним стратегічним продуктом, він подякував, сунув його під пахву і вже збирався вийти, коли раптом помітив серед відвідувачів знайоме лице.

За кутовим столиком на двох, біля останнього вікна доволі просторої зали сидів Сокіл з якоюсь дівчиною — її обличчя Сергій не бачив, у поле огляду потрапляла лише чорнява маківка невідомої та її вкриті бежевою кофтою плечі. Зате мармиза великого детектива, що світилася невластивим тому романтизмом, споглядалася більш ніж добре і різала очі, як зненацька ввімкнена в повній темряві електрична лампочка. Пасків подумав: а чи не продовжити перерваний рух і не вийти звідси непоміченим, та, трохи поміркувавши, із здивуванням виявив, що має достатньо приязний настрій, аби привітатися зі старим колегою. Чого він має бігати від цього амбітного мажора? Все ж таки однією справою зайняті... може, той щось цікаве розкопав. Тому, змінивши маршрут, Сергій підійшов до парочки так близько, як тільки йому дозволяв злегка модифікований під потреби карного розшуку етикет — себто майже впритул. Олег, що саме різав свою відбивну на дрібні шматочки, звів на Пасківа погляд і розплився в усмішці.

— Ба, кого я бачу! Наша міліція нас таки береже. Та так кріпко, що й поїсти не дає в спокої.

— День добрий! — ігноруючи Сокола, Сергій похилився до його супутниці — вродливої брюнетки років двадцяти п’яти, котра дивилася на нього з певною цікавістю. — Дівчино, у такий прекрасний день яка причина примушує вас складати компанію цьому відомому злодієві-рецидивісту зі страхолюдною зовнішністю і темним минулим?

— Бухгалтерія, — холодно відказала Ніна.

— Он воно що! Олеже, тобі пощастило відірвати собі найчарівнішого бухгалтера на всьому світовому ринку праці. Ти навмисне детективом став, щоби дівчата на тебе западали? А от простому оперу-трудязі ніхто на шию не вішається...

— Як я скучив за твоїм казарменим гумором, — зітхнув Сокіл. — Чого тобі треба?

— Ну, для початку просто познайомитися з твоєю симпатичною бухгалтеркою. Я Сергій, — протягнув він руку Ніні. — Сергій Пасків. Можно просто Сірожа...

— Ніна, — відказала вона, мляво торкнувшись його долоні. — Можна просто пані Ніна Євгенівна.

— О, жінка з характером, — зрадів Пасків. — Люблю таких. А взагалі-то, Олеже, я просто поцікавитися думав, як там твоє розслідування йде, чи вже маєш успіхи. — Він висмикнув з-за сусіднього столика вільний стілець і присів до парочки збоку третім зайвим. Устиг помітити, як Ніна та Олег перезирнулися, перш ніж хором сказати:

— Як равлик.

— Господи, — роблено вжахнувся Сергій, з докором зиркнувши на Сокола, — ти навіть свого бухгалтера запряг розслідувати вбивства?! Ну ти даєш! Набрався капіталізму за три роки, тираниш підлеглих, аби зайву копійчину зберегти...