Кривава осінь в місті Лева - Шевченко Наталка - Страница 17

— Аборти, — замислено повторив Сокіл. — Знаєш, а це цікава версія — ганьба мені, я про це якось і не подумав. Тобто щоб вона підтвердилася, мусимо довести, що всі три жертви в минулому позбулися своїх дітей... а якщо це дійсно так, то цілком ймовірно, що за це їм серця й повирізали. Бо вбивця гадає — ні, переконує нас, — що жінкам, які зробили подібне, цей орган наче й ні до чого.

— Щось таке, — кивнула Ніна. — А очі... можливо, мається на увазі духовна сліпота.

— Угу. Слухай, ти просто молодчина!

— Я ж тобі відразу казала.

— Та я й не сумнівався — лише трішки поопирався для годиться. Отже, якщо підтвердиться факт перерваної вагітності в усіх трьох, то матимемо практично гарантовану зачіпку. Що ж, це вже крок уперед. Треба опитати рідних. Значить так — напевно, кревними Сніжани Доброхот та Мирослави Стецюк щільно займеться наш Боря — якщо нарешті зволить відірвати свою задницю від теплого дивана і завітати-таки до офісу. А я займуся особисто Ратушним. Гадаю, так буде краще.

Безневинно обхаяний Лупибатько, що намалювався в агенції навіть раніше офіційного початку робочого дня, на суворе рикання шефа щодо буцімто запізнення відповів коротко і з гідністю:

— Я не запізнився. Це декому не спиться.

Вислухавши ж нову версію у викладенні Сокола, Борис помітно пожвавішав.

— О, то це вже прогрес! Маємо бодай з чого почати.

— Перше, що ти мусиш зробити, — напучував Олег помічника, — це опитати родичів. Зазвичай про таке батькові не кажуть, але мати чи сестра цілком можуть бути в курсі справи. Почни з батьків Сніжани Доброхот, тільки делікатно так... мати там нині на своїх двох не стоїть, таку бідосю має, але опитати доведеться насамперед її. Через «не можу» і «не хочу», але тонко і чемно, як ти вмієш. Потім знайди сестру Мирослави Стецюк — більше нікого з рідних у неї, власне, й не було. Якщо виявиться, що жертви робили аборти, будемо копати далі — де, коли і чому.

— А якщо всі опитувані дружно заволають: «Ні, цього ніколи не було, як ви могли таке вигадати!», треба знайти медичні картки покійних жіночок, — підхопив тямущий Боря. — Власне, хоч так хоч інак, а я маю конче знайти ті документи.

— Тямиш. Про будь-який результат доповідаєш негайно, телефоном і особисто мені.

— Ну, тоді я рву кігті. — На порозі Лупибатько озирнувся і, поправляючи комірець на своїй джинсовій куртці, серйозно мовив: — Хороша ідея, босе.

— Ніні дякуй, — зауважив Сокіл. — Це її осяяло... зранку-раненько.

— Хороша ідея, Ніно, — повторив Борис, зовсім, здавалося б, не здивований, і вийшов.

Ніна з докором глянула на шефа.

— Ти для чого Борі сказав, чия версія? Буде думати, що я лізу не в свою справу.

— Не буде. Ти — бухгалтер. Математик практично. У тебе робота така. І я не можу, та й не хочу, сидячи з тобою в одній кімнаті, щось від тебе приховувати. Навіть Рада в курсі всіх справ, хоча й поверхово. А коли ти маєш слушні гадки не лише щодо балансу, чому б я не дослухався?

— Ти просто мрія, а не роботодавець, — ствердила Ніна. — І якщо хтось скаже інше, ігноруй.

— Домовилися, — всміхнувся він, але раптом чомусь спохмурнів — неначе ніч йому на чоло насунулась. — Слухай, — мовив він по хвилині видимих коливань, — мені тут гайнула одна думка... малоприємна. Ти, звісно, вибач, але я мушу це вимовити. Ти кажеш, що твоя мати фанатичка, схильна до агресії. Якщо взяти до уваги те, що саме її поведінка наштовхнула тебе на гіпотезу щодо абортів... я нічого не стверджую, звісно, але якщо...

— ...вбивця — то вона? — закінчила за нього Ніна. — Не вибачайся. Я теж думала про це.

— І?

— Ну, по-перше, мене мати ненавидить більше від усіх жінок світу, разом узятих, по-друге, гонорова й агресивна вона лише вдома, де її ніхто не бачить, крім розп’яття та мене. Ну й по-третє — хоч це найголовніше, — не скажу про два попередні, але на час останнього вбивства у неї точно є алібі. Я — її алібі. Ми були разом увесь той вечір і ніч, коли загинула Сніжана Доброхот. Я і бачила матір, і чула, бодай би оглухнути. Ні, Олеже. Повір мені. Вона — божевільна, так, але на таке їй би фантазії забракло, та й сили теж.

— Що ж, тоді добре. Вибач, що заговорив про це.

— Я ж кажу — нема потреби в перепрошеннях. Ти просто робиш те, що мусиш. Ти об’єктивний, і за це гідний нагороди, — Ніна виразно глянула на кавоварку. — Ще кави, шефе?

Ратушного, після попереднього дзвінка, Сокіл застав в одному з його автосалонів. Пана Петра він побачив здалеку — той метушився за скляною вітриною, немов старанний практикант, і, гаряче жестикулюючи, доводив щось групі з трьох, убраних на позір в однаковісінькі костюми, юнаків. Ті слухали його, киваючи, без жодних ознак розуміння на кам’яних лицях — це Олег зауважив, підійшовши ближче. Ще якусь хвильку роздивлявся Ратушного, що у своєму чорному пальті чомусь скидався на середньовічного воїна, а потім рушив до входу, двері на фотоелементах безшумно відчинилися, і Сокіл опинився у просторому, з високими стелями приміщенні, де на подіумах сяяли різнобарвними глянсовими боками кілька автівок. Пан Петро відразу помітив детектива, усміхнувся — радше з ввічливості, аніж від великої радості — і поспішив назустріч гостю. Вони обмінялися рукостисканнями, і Ратушний ледь помітно повів очима, відпускаючи своїх слухачів. Юнаки, вишикувавшись вервечкою, потупцяли десь до підсобки, а пан Петро похитав головою.

— Новачків інструктую. Салабони. Чи вони кін гамериканських надивилися, чи книг дурних начиталися, та щойно хтось до салону увійде, то всі троє налітають водночас, мов ті круки на стерво. «Чого бажаєте? Чим вам допомогти?» Не терплю нав’язливого сервісу. Відчувати ж треба, чи шарпати покупця, чи дати йому спокій, а він спитає, жи сам хоче, — пан Петро кашлянув. — Вибач, не по темі. Що нового?

— Поки що особливих новин не маю. Та є одне делікатне питання. Щодо пані Оксани.

— Що ж, розповім, що зможу. Відійдемо.

Вони перемістилися до невеличкої, схожої на барну, стійки, за якою на охайному столику стояли телефон, ноутбук і вазон з білою фіалкою. Ця квітка на робочому столі вельми здивувала Олега — як здивувала б його красуня у вечірній сукні на овочевій грядці, — але від коментарів детектив утримався. Ратушний звів на нього очі.

— Кажи.

— Я перепрошую, що мушу питати таке, та, самі знаєте, справжнє розслідування ґрунтується на...

— Я знаю, на чому. Реверанси облиш, Олеже, не на бал прийшов. Говори.

— Ваша покійна дружина коли-небудь робила аборт?

Видовжене, з вузькими вилицями та жовтуватою шкірою, що відрізняє тих, хто багато працює і мало буває на свіжому повітрі, обличчя пана Петра аж потемніло. Лише на півмиті, але й цього стало, аби завважити — питання вдівцеві дуже не сподобалося.

— Ні. Звісно ж, ні. Що це за маячню ти вигадав? — низьким голосом мовив він.

— Є версія, що вбивства замішані саме на цій... гм... жіночій проблемі, — пояснив Олег.

— Чортівня якась. Не вірю. А втім... зараз можуть вбити за що завгодно. А можуть і просто так, — Ратушний прочистив горло і дещо пом’якшав. — Вибач, не хотів зриватися. Це нервове. Ти таку річ спитав — я аж розгубився. Просто ти Оксани не знав. Вона на таке ніколи б не пішла.

— А якби й пішла, вам би не сказала?

— Ми не мали секретів одне від одного. Жили душа в душу. І про таке я б знав. Я помітив би, що моя жінка вагітна. І нічого подібного я б їй не дозволив, бо теж вважаю аборт убивством.

— Теж?

— Так, як учить церква. І Оксана в це вірила. Слухай, при всій повазі — ти не там копаєш, Олеже. Я ціную те, що ти взагалі працюєш, бо міліція наша хіба що яйця чеше, але повір мені — це шлях в нікуди. — Голос Ратушного вирівнявся і зміцнів. — То була інша причина. Мала бути інша. Та хіба у хвору голову заглянеш?

— Саме це я й намагаюся зробити. Бо інакше як знайти вбивцю?

— Це тобі видніше. Гроші маєш? Може, витрати якісь негайні? Говори без встиду.

Олегу чомусь здалося, що його хочуть красиво, але негайно послати куди подалі і, власне, вже почали це робити. Він не гнівався на свого клієнта, бо чудово його розумів — на такий мозоль наступити, тут хто завгодно вовком завиє, проте почувався хірургом, що робить боляче пацієнту задля його ж користі.