Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 18

— Аякже, пам’ятаю. Що там їх єднало? Високі душевні пориви, чи не так? — втрутився у розмову Діма.

— Ні, всього лише ревматизм.

— Ой, не треба про хвороби, — перебив Ігоря Андрій, вочевидь, пригадавши щось своє. — Ліпше поговоримо про чарівних жінок. А ще краще вип’ємо за них. За вас, Вікторіє! І нехай у вашому житті будуть тільки перемоги!

— Дякую. Так приємно, — прощебетала Віка, опускаючи голівку на плече банкіра.

Джемал зірвався на рівні ноги і з висоти свого зросту звернувся до Ліди:

— Не бажаєте прогулятися? Я маю дещо вам сказати… віч-на-віч.

Ліда підвелася, стряхнула з джинсів кілька травинок і кивнула.

— А чому б і ні.

Віта скреготала зубами, проводжаючи парочку злим поглядом, але так і не відірвала голову від Андрієвого плеча.

Ігор допив свій кагор і замислився.

Дем, тонко відчуваючи настрій хазяїна, ліг поруч, поклавши голову на передні лапи. Вигляд у пса був рознещасний.

Ігор сильно підозрював, що й сам виглядає точнісінько так. Він розмірковував над тим, як пояснити Яні, що насправді діється навколо неї, і не вразити її, не знищити неймовірне світло в її душі.

Виходу, здавалося, не було. Або промовчати, або поранити Яну відвертістю. Варіант із ситими вовками та цілими вівцями не проходив, як не крути. Ігор усвідомлював, що для Дмитра Яна значить менше, ніж нічого. Це навіть не дешева інтрижка з доступною дівицею, яка добре знає, що робить. Ні, це тонка єзуїтська гра на романтичних почуттях…

Поведінку ж Віти він не міг ані пояснити, ані пробачити, ані сприйняти відсторонено. Сестра, нехай і в других, але ж сестра — оком не кліпнувши, підбиває рідню на те, що, напевно, завдасть їй болю, а може, навіть зруйнує життя — і тримається так, наче подвиг чинить!.. Чи є межа людській жорстокості та ницості?

Ігор глянув на Яну і відразу ж відвернувся. Дівчина сміялася, червоні від кагору вуста так і просили поцілунків… Вона — диво. Таке наївне і чисте. Бажання негайно відкрити Яні очі на її оточення та реальні плани Діми щодо неї дедалі міцнішало, проте й боролося зі страхом, що вона не повірить. Урешті-решт Ігор вирішив зачекати. Хай там як, та він нікому не дозволить принизити Яну. Вона на це не заслуговує.

Пікнік затягнувся. День пролетів швидко. Компанія не помітила, як настала ніч. Від річки потягнуло прохолодою. Останній фургон ресторану, зібравши брудний посуд та рештки їжі, поїхав.

Усі трохи втомилися і почали запитально позирати на Геника. Той, як організатор забави, швидко зорієнтувався.

— Запрошую усіх на віллу. Буде чай, і, може, ще щось гаряче — для тих, хто не напився. Тим, у кого ще не болять язики, обіцяю приємне спілкування, а на любителів солодкого чекає пиріг.

— Пиріг також ресторанний? — поцікавився Дмитро.

— Ні. Яна спекла.

— І коли ж ти встигла, кицю? — спитав юнак дуже голосно, якось нарочито, і Євген, почувши це, скривився. Яна ж просто знизала плечима.

— Зранку. Встала о п’ятій, трохи раніше, ніж звичайно, ну і ось…

— Ти не уявляєш, як я чекаю на цей десерт, — лепетав Діма.

Геник не втримався, відкликав сестру вбік і прошепотів — хоч вони і стояли досить далеко від решти гостей.

— Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш.

— Ти про що?

— Про Дмитра. Маю надію, він той, хто тобі потрібен.

— Я — також, — Яна дивилася Євгенові просто у вічі. — Усе, що у мене є — це сподівання. І я була б не від того, аби вони стали спогадами. Хоча б спогадами. Але чому ти хвилюєшся? Щось не так? Хочеш застерегти мене від чогось?

— Тільки від нерозважливих дій, — виголошуючи це, Євген ніяковів і страшно мучився від незвички. Лізти в Янине інтимне життя здавалося йому верхом брутальності — але промовчати він не міг. — Пам’ятай, ніхто не має права змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш. Нехай усіма твоїми діями керує лише щире бажання.

— Так і було, донині. І подивися, куди це мене завело. Сам казав — ані друга, ані сім’ї…

— Я не певен, що Дмитро зможе дати тобі це все.

— Усе і відразу нікому не дається. І просити у нього я нічого не збираюся.

— Що ж, — зітхнув Геник, — це не найгірший початок стосунків. І все ж бережи себе. А почуття Діми можеш не берегти. Я дозволяю.

Усі повільно рушили на «Гору». Євген пом’якшав щодо Ані і йшов, тримаючи її за руку. Дмитро по-хазяйськи обіймав Яну за плечі. Ігор із Демом крокували попереду, залишаючись у ролі провідників. Антон плівся позаду, тягнучи за собою мотузки, а біля нього йшли Вікторія та Андрій. Не було тільки Джемала з Лідою. Їхня відсутність стала причиною помітної Вітиної тривоги. Дівчина раз у раз озиралася, і навіть дозволила собі неприпустиму грубість, гаркнувши на банкіра, який неправильно витлумачив стурбованість подруги і квапливо запевняв, що «сестра ось-ось повернеться».

— Щось їхня розмова затягнулася, — єхидно зауважив Антон. Віка звилася, наче змія, якій хтось необережно наступив на хвіст.

— Заткнися, — зашипіла вона. — Домисли слимака тут нікого не обходять.

— Може, я й слимак, — обурився той, підтягуючи квітчасті шорти, які зависли десь на ключицях, — зате не підставляю ближнього свого під великі неприємності.

— Тохо, стули писок, — долучився й Дмитро. — А сам не здатен допомогти?

Антон замовк. Решта дороги на «Гору» минула у повній мовчанці.

Але на віллі вже всі розслабилися. Розійшлися по кімнатах, хто приймати душ, а хто просто перевдягнутися. Домовилися зустрітися на кухні через двадцять хвилин. А Яна почала хазяйнувати.

— Зараз, я лише перевдягнуся і накрию на стіл.

— Дозвольте мені, — запропонував Ігор. — Я все зроблю, а у вас буде час перевести дух.

— Але ж ви гість, — запротестувала Яна. — А це якось неправильно запрягати гостя.

— Б’єте мене моєю ж зброєю? — чоловік усміхнувся. — Усе правильно. Але я сьогодні не гість, а щось середнє між родичем та найманим робітником. І мені приємно вам допомагати, Яночко. Тільки зізнайтеся, де пиріг. Бо інакше доведеться просити Дема знайти його за запахом. І я не певен, що від пирога тоді щось залишиться.

— А я певна, — посміхнулася і Яна, капітулюючи. — Ви ж самі казали, Демон без дозволу й крихти не візьме. Не те, що Цезар… а де він, до речі?

— Цез? У мене на дачі. Займається своєю улюбленою справою — байдикує.

Яна показала кулінарну схованку і піднялася до себе. За нею хвостиком потягнувся Вінні.

Тим часом Ігор, як і обіцяв, хазяйнував — поставив кип’ятити воду, нарізав пиріг, виставив на стіл чашки та блюдця…

На кухню зайшов Євген. Постояв хвильку біля порогу, споглядаючи за вправними рухами Ігоря. Пригадав, як на пікніку той, граючись, без жодної напруги вправлявся із виделками для креветок, як аристократичними рухами, за допомогою ножа, видаляв з риби кісточки… Ні, хлопці помиляються — не такий він вже і простий…

Геник відкашлявся, щоби звернути на себе увагу, а коли Ігор озирнувся, сказав:

— А знаєте, ви не той, за кого себе видаєте.

— Справді? І чому ж?

— Н-у-у… — протягнув Євген і замовк. — А й справді, чому?

— Що вам відомо про мене? — ледь помітно посміхаючись запитав Ігор.

— Що ви тут живете… тобто відпочиваєте. Що ви затятий собачник…

— А на вашу думку, це не так?

— Усе так, але… є у вас щось, чого я не можу зрозуміти. Я добре відчуваю людей — доля правника, знаєте… Проте ви для мене — загадка.

— Я звичайнісінький, Євгене. Жодних загадок, увесь, як на долоні. І мені подобається ваша сестра.

— Хто? Ліда чи Вікторія?

— Вибачте за ці мої слова, але щодо Вікторії… Я уявляю, як її можна захотіти. Вона ефектна, непередбачувана, хитра. Але велике sorry[4], я не здатен уявити те, як вона може комусь сподобатися. Попри те, що показують у кіно чи у книжках пишуть, чоловіки не закохуються у безсоромних білявок із силіконовими бюстом та мозком.

Геник кивнув.

— Я розумію, про що ви. І не ображаюся. То ви говорили про Лідію?