Афера на віллі - Чагровська Лариса - Страница 17

Ігор зібрав-таки букет, невеличкий, досить скромний і дуже милий. Квітуче втілення Яни.

Закинувши мотузки на плече, він, обережно тримаючи квіти, рухався вузьким лазом до першої печери, де на нього мало чекати товариство, і майже досяг мети, коли почув чоловічі голоси. Один з них щось бурмотів про Яну. І про якесь парі.

Ігор завмер і прислухався.

— Я тобі не вірю, — це Антон. Сипить, хрипить, але, як завжди курить — ароматний дим залоскотав Ігореві ніздрі так, що він ледь не чхнув. — Де докази?

— Докази отримаєш цієї ночі, — а це мажор Діма. Цікаво, про що йдеться?

— І які ж? Покажеш мені закривавлене простирадло?

Ігор уже не просто завмер, а закам’янів, мов та велетенська брила солі, за якою він сховався. Тільки не це. Він відмовляється вірити у те, що існує на світі мерзота, яка грається честю так, ніби слово з сірників складає.

— Ну навіщо ж ця феодальщина? Вийдеш на балкон, він широкий, ти ж бачив…. Я уточню о котрій. Підійдеш до мого вікна, я штори затягну, але не щільно. Сам переконаєшся. Яна — моя цяцька, а ти мій боржник.

— Чорт! Зараза! — вилаявся Антон. — От коли не щастить, то в усьому! Мало що до Лідки цей араб клеїться, так я ще й штуку баксів втрачаю! Проте, — тут юнак гидко хіхікнув, — ще не втратив, правда ж? Доживемо до вечора…

— Це справа часу.

Ігореві здавалося, що він перетворився на суцільний гнів. У грудях щось заболіло, скроні немов лещатами хтось затиснув… А розмова двох вилупків тривала.

— Як тобі вдалося, поясни? Така недоторкана ходила, що куди ваше діло, а тепер — бац! — і впала тобі до ніг… Поділися досвідом, може, я твій метод до Лідки застосую.

— Навряд чи. Ти Джемала не переб’єш, Тохо, він багатий, а ти просто при грошах. Та все ж тримай секрет — згодиться на майбутнє. Сам би я так скоро не впорався. Віка допомогла, як і обіцяла.

— Серйозно? А хіба ви з нею не…

— Було кілька разів. Ну то й що? Це тільки секс — нічого особистого. Знаєш, французи кажуть, з кимсь переспати — ще не привід для знайомства.

Антон хмикнув.

— І що зробила Віка?

— Провела виховну роботу з Яною. Мізки їй припудрила. Типу, ти йому віддайся, а він за це на тобі ожениться!

— А ти що? — Ігор цього не бачив, та міг дати руку на відсіч, що очі мокриці на ім’я Антон аж палають від нездорового збудження. — І та курка повелася?!

— Як два пальці об асфальт! Уявляєш? Хвора на всю голову…

— Ти дивись, обережно, — роздумливо мовив Антон. — Ще вчепиться в тебе, як воша, керосином не виведеш… Брату поскаржиться. Та й вчити доведеться всього, вона ж у ліжку, зуб даю, ні хрена не вміє…

— Та дурне діло не хитре. Навчиться у процесі. Не до гарему готую, зійде. Що ж до Горенка… не вірю я, що вона йому жалітися побіжить. Застидається, згадаєш мої слова. Бідна, але горда. А, крім того, я теж не пальцем роблений. Усе красиво проверну. Трахнемося, сльозу пущу, мовляв, дякую за високу честь бути у тебе першим, і таке інше… Потім поїду до Рима, дзвонитиму їй… раз у три дні, щоб не сильно хвилювалася. А там зникну. Я тут маю досвід, не переживай.

— А цей, ну як його… той гібрид свинопаса й альпініста, що за шнурівками поперся, тобі справи не перепсує?

— Хто, Ігор? — Діма так здивувався, ніби почув, що його суперником став телеграфний стовп. — Ти як ляпнеш щось, хоч стій, хоч падай.

— А чого? — пробурмотів ображений Антон. — Він до Яни небайдужий, це ж видно… Ще відіб’є в останній момент… Що тоді будеш робити?

— Нічого. Бо такого не буде ніколи. Н-і-к-о-л-и!

Голоси стали віддалятися, затихати. Ігор ще якийсь час стояв за брилою, зусиллям волі вгамовуючи несамовите серцебиття. Він навіть не помітив, що квіти випали у нього з рук і тепер зів’ялими сонечками лежать на глевкому дні печери. Він не зауважив і того, що мотузки сповзли з плеча і зависли на ліктьовому згині, боляче перетиснувши судини… Лиш пригадавши все, що він колись чув про контроль над емоціями, Ігореві вдалося сяк-так вгамувати свою розбурхану свідомість.

— Кажеш, я тебе не зупиню? — сам до себе вголос промовив чоловік. — Ну-ну. Казав сліпий, побачимо.

Ігореві знадобилося багато витримки, щоб вислухати змову двох вилупків і нічим не виказати себе, та ще більше — аби згодом, дивлячись на Діму, Віту та Антона, вдавати, ніби нічого не трапилося.

Ігор вирішив думати тільки про спуск до нижніх печер. І він досить швидко опанував свої емоції так, що ніхто, крім Дема, не помітив у ньому жодних змін.

Демон же, що лишився у верхній печері, так легко не піддався на оманливий спокій свого хазяїна: спершу пес глухо гарчав, обертаючись до Дмитра, далі заходився попискувати і розгрібати лапами глиняний ґрунт.

— Що це з Демом? — стурбовано запитала Яна, спостерігаючи за поведінкою собаки.

— Могилу комусь риє, — реготнув Діма. — Гробар…

— Біда, коли язик поперед розуму біжить, — не втримався Ігор. — Такий господарю і без заступу яму вириє…

— Ось не треба мене лякати, — відмахнувся Дмитро. — Давайте ліпше вибиратися з цих катакомб. Влаштуємо пікнік там, під сонцем, відпочинемо культурно, вип’ємо… Що його баньки лупити на різні скелі та бурульки!

— Що за вишукана мова, Дмитре, — іронічно зауважив Ігор.

— А я, — зненацька вступила Ліда, — дуже вам вдячна, Ігорю. Я отримала море задоволення. Це ж треба, навіть не очікувала!

— Мені теж сподобалося, — додав Джемал і виразно глянув на Ліду.

— І мені, — докинув Геник, не дивлячись на Аню.

— А про мене вже й нема що казати, — підтримав захоплення печерами Андрій, який не відходив від Віки. — Давно такої краси не бачив, хоч і більше, ніж півсвіта об’їздив.

— Що ж, відсоток задоволених печерами зростає, — весело підсумував Ігор. — Але й пікнік — святе діло. На природі, поміж трав — утіха для душі. Тому підтримую Дмитра. Тут ми все побачили. Можемо повертатися.

— Ну то йдемо вже, — озвалася Віта, аби щось сказати. — Мені тут нудно.

Дмитро багатозначно глянув на Антона.

— У хід пішла важка артилерія.

Пікнік між трав дуже швидко перетворився на справжнісінький банкет — з плетеними кошиками, повними усіляких смаколиків, лляними серветками, порцеляновими тарілками та срібними виделками. Організував це безумство Євген, за що й дістав від Яни на горіхи.

— Ти, брате, збожеволів, чи що? На ті гроші, які ти на вітер кидаєш, усіх моїх учнів можна рік годувати, як мінімум. Я очам своїм не повірила, побачивши посеред поля фургони «Порохової Вежі». Ніколи не знала, що цей ресторан обслуговує на виїзді.

— А він і не обслуговує, — Геник потягнувся за яблуком. — Просто я захищав його засновника і тепер той дядько — мій боржник.

— Він і справді був невинним?

— Яка різниця? Його виправдали.

— Яно, вина річ відносна, — підтримуючи Євгена, додав Андрій.

— Що ж, вичерпні відповіді, — зітхнула Яна, споглядаючи, як буйно веселиться Діма.

Здавалося, що її вірний лицар геть забув про існування прекрасної дами. Він дедалі ближче підсовувався до Віти, раз у раз наповнюючи тій келих, а з іншого боку Вікторії підливав Андрій. Дмитро щохвилини виголошував дивні тости, а якщо й позирав на Яну, то відчужено і ніби трохи сердито. Від цього позирку дівчині робилося зимно.

Ігор же, як на гріх, геть на неї не дивився, захопившись бесідою із Джемалом. Усім було дуже весело — усім, крім Яни.

— Давайте вип’ємо за вічну любов! — продзвенів кришталем Вітин голосок.

— Геніально, — підтримав Віку все ще захоплений Андрій.

— І за вічну дружбу! — долучився Діма.

Ігор перервав свою розмову, налив собі трохи кагору — на відміну від майже всіх присутніх, він, як і Яна, пив дуже мало — підняв свою чарку, посміхнувся до Яни і лунко промовив:

— І за останнього романтика!

— Ви п’єте за себе? — трошки іронічно, але лагідно мовила Яна.

— Та з чого ви взяли, що я — романтик?

— Я не знаю… Ні з чого не взяла. Відчула просто. Ми на одній хвилі… Це як у О’Генрі — споріднені душі.

— Злодій та обиватель? — у відповідь усміхнувся Ігор.