Камінний господар - Украинка Леся - Страница 9

Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.

Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!

На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.

V

Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку - гранiтна каплиця стародавнього будування.

Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.

Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi - велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.

Д у е н ь я

(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)

Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, - я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.

А н н а

Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.

Д у е н ь я

Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!

Сеньйора бачить, як напухли руки?

Я, далебi, вiд болю нiч не спала.

А н н а

(глянувши на руки дуеньї)

А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться.

Д у е н ь я

Буду поспiшати.

Моя сеньйора - янгол милосердя!

(Вiдходить).

Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'являється дон Жуан. Анна схоплюється на рiвнi ноги.

Д о н Ж у а н

Нарештi я вас бачу!

А н н а

Дон Жуане!

Се ви мою дуенью пiдкупили?

Д о н Ж у а н

Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi.

А н н а

Я?

Д о н Ж у а н

Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуеньї тута читаєте нещирi молитви на гробi "незабутнього"…

А н н а

(спиняє його рухом руки)

Стривайте.

Нiхто вас не примушує - се перше, а друге - молитви мої правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив.

Д о н Ж у а н

Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi!

А н н а

В чому?

Д о н Ж у а н

У лицемiрствi.

А н н а

Я не мушу такого вислухати.

(Раптово рушає геть).

Д о н Ж у а н

(удержуючи її за руку)

Донно Анно!

Я не пущу вас!

А н н а

Я кричати буду.

Д о н Жу а н

(випускає її руку)

Я вас благаю вислухать мене.

А н н а

Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.

Д о н Ж у а н

Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi!

Я думав - от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила!

Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш - наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги - суворi, збройнi, непiдкупнi…

А н н а

Значить, були вже проби пiдкупити?

Д о н Ж у а н

Анно, хiба одчай не має прав своїх?

Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не приймає".

А н н а

Подумайте самi: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря такої слави, як ви, на самотi?

Д о н Ж у а н

Ох, Анно, Анно!

Менi здається, я вже трачу розум!..

Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода… а речi, речi! Хто вас їх навчив?

Хто одмiнив вам душу?

А н н а

Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi.

Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, - ввiрвався ретязь!"

Невже ж би ви сами стерпiли сеє?

Д о н Ж у а н

Хiба вже я не маю шпаги, Анно?

А н н а

Так що ж - ви обезлюдите Мадрiд?

Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?

Д о н Ж у а н

Втiкаймо, Анно!

А н н а

Ха-ха-ха!

Д о н Ж у а н

Вам смiшно?

А н н а

Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам?

Д о н Ж у а н

Сеньйоро!!

А н н а

Та вже ж утретє чую сi слова, то може й надокучити.

Д о н Ж у а н

Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця.

А н н а

Хоч не без розуму - ви признаєте?

Д о н Ж у а н

О, се я признаю!

А н н а

Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?

Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач.

Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна?

Самi подумайте, чи се ж не смiх?

I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий.

Д о н Ж у а н

Анно, я так нiкого не любив, як вас!

Для мене ви були немов святиня.

А н н а

Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу?

Д о н Ж у а н

Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною!

А н н а

Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя.

Д о н Ж у а н

Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням?

Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям.

(Показує на статую).

А н н а

I безневинно.

Д о н Ж у а н

(вiдступає вiд неї вражений)

Коли се так…

А н н а

Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив.

Д о н Ж у а н

Його була в тiм воля.

А н н а

I я по волi йшла на те життя.

Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя - поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш.

Д о н Ж у а н

Тi верхiв'я…

Ви знаєте про їх мої думки.

А н н а

Що варта думка проти свiтла щастя?

Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi…

Д о н Ж у а н

Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце!

Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".

Та чим же маю заслужити вас?

Я через вас терплю таємну ганьбу.

Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба?

Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю?

Чи ви повiрите? - менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо.

А н н а

Але з одчаю тiльки?

Д о н Ж у а н

Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi?

А н н а

(показує на статую командора)

Вiн колись казав:

"То не любов, що присяги боїться".

Д о н Ж у а н

В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?!

А н н а

Що ж я можу вам сказати?

Д о н Ж у а н

(хапає її за руку)

Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе.

А н н а

Се погроза?

Д о н Ж у а н

Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом!

Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте!