Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 9

Изменить размер шрифта:

3. «Передмістя — снігами засипане.»

Передмістя — снігами засипане.

Поїзди випливають з туману,

медового, молочного, спекотного,

поїзди до міста тяжіють,

що полум’ям темним своїм

в білих снігах жевріє.

Незримо наповнює простір

звуками і кольорами,

легкі силуети будинків,

наче листя кленів різьблене,

в повітрі пливуть холодному.

В тихому світі зимовому,

золотаве, струнке, горде,

місто,

що величі своєї свідоме,

химерними барвами сяє.

Великим будеш ти, о народе,

що столицю свою несеш,

як дитя беззахисне на руках.

4. «Люди у светрах.»

Люди у светрах.

Вечорами вони заповнюють місто:

неспокійні північні характери,

буденні в своїх клопотах,

великі в своїй згуртованості.

Тролейбуси пливуть в розгрузлому снігу,

в хвилях ліхтарів і реклам,

тролейбуси з обмерзлими вікнами,

блискучі, іскристі —

люди виходять і заходять,

хочуть узгодити себе зі світом:

нині це — палац крижаний,

наповнений іскрами

і теплом колотнечі людської.

Люди у светрах,

що день віддали плинові ріки,

зараз, після роботи, —

руки в кишенях,

очі, швидкі та блискучі,

придивляються, зважують,

все помітити хочуть:

сніг цей розгрузлий,

машини в заметах,

подвір’я заводу

і голоси дзвінкі,

що в повітрі морозному

прожекторів світло гойдають.

Затишно їм у цьому світі.

Це їхній світ,

і вони в ньому — великі.

5. «Цей сад на горах…»

Цей сад на горах —

легкий і високий, в снігах —

різьблений стежками.

Нині безлюдний цей сад.

Ми — у ньому,

собою його доповнюємо.

Світло хистке горобини —

червоне і біле,

ми між заметів ідемо.

Місто — внизу,

на причалах

лежать катери,

вирубані з криги.

Місто — як на долоні,

справами своїми живе,

зіткане з вогнів і туманів.

Сад над Видубичем,

королівна варязька

в слов’янських хутрах.

КОРАБЕЛЬНЯ

Цикл

1. «Зоряний легіт…»

Зоряний легіт

усіх

водоспадів

землі

в цьому дощі заблукав

і шукає,

і плаче.

Рейд у тумані,

як в золоті,

а кораблі

в безвість ідуть,

розтають

і згасають неначе.

Літо води

у прозорих

цямринах

долонь.

Літо оцих королівен,

крізь відсвіт

кульбаби

далі ідуть.

Все проминає,

і знов

все починається

рейдом,

туманом

і кораблями.

О будівничі!

Занурте

дзвінку

пилу

в плесо дерев,

обважніле,

м’яке,

гаряче,

наче груди варязьких

вагітних,

молодих

королев,

що на світанку заснули

і сни

невідомі

бачать.

О будівничі…

Як молоде вино,

наливаємо

наш

корабель

в чашу прозору

оцих риштувань

у сосновому

золоті,

що, наче мед,

струменіє

із ран

дерев

в дзенькіт сокир,

в метушню теслярів

і потужні

удари

молотів.

О будівничі…

Фортеця і ви —

це все.

Камінь фортеці в траві —

наче оса

в бурштині.

Все —

в переливах мечів,

і хвиля бурштину

несе

в літо долонь кораблі —

неземні,

навісні,

ясні.