Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 10

Изменить размер шрифта:

2. «Де розквітлий бузок…»

Де розквітлий бузок

фіалковими

тінями

ллється

на тіла розпростертих,

і сонних,

і світлих

в траві.

Де високим лишилося все,

бо все —

перемелеться:

запах борошна,

легіт прозорий

і кораблі.

Відблиск сонця

в повітрі

в’язкому

тече,

мов кінноти барвисті плащі

розтають

у повільному

шлейфі куряви,

і повільним жестом руки

сталь сокири

входить

у дерево золоте

і виходить із нього —

волога,

тяжка,

закурена.

Все — прийдешнє,

і все —

сотворенне

у цьому сторіччі.

Лиш тіла розпростертих

в коханні,

в траві,

в напівсні:

на скелястому березі —

злами сонця

у краплях

суничних —

зустріч

сталі і дерева —

у наскрізнім промінні

прозоре гудіння бджоли.

Полонянку свою

і княгиню

жадану свою

в цім краю,

де єдине живе,

і вирує,

і плаче,

одне:

корабельня;

де тягучою кров’ю дерев

напоєно линви,

каміння

і землю,

наче хліб свій

останній,

жаданий,

гіркий,

притискаєш до губ

полонянку свою,

королеву.

Перші краплі дощу.

Нас пробуджує

срібло

і шовк,

що тіла обгортає

і робить їх ближчими,

злими,

гнучкими,

наче посвист змії.

І сплітаються звуки

й уривки думок

у дзвінкий краєвид

корабельні,

кохання

і зливи.

3. «Ти прийдеш навесні.»

Ти прийдеш навесні.

Із блакитних

і синіх

осель

заклубочать дими,

і падуть

на них стріли

навскісні,

і по чорних колодах,

наче звір,

сповзе

корабель

і ударить грудьми

у мальовану

браму

пристані.

Ще й мальовану

дивним,

лихим

візерунком

заклять,

нескінченним орнаментом

долі,

кохання

і смерті:

на закурених вежах

сурми

понуро кричать,

у крикові їхньому —

голі ми.

Голі,

та вперті.

І сповзе корабель.

І ударить грудьми.

І шукай

тоді наших

по всіх

незліченних

причалах

і корчмах.

Розпадеться князівство,

і манірній

величі —

край,

і котитися світом

нашим довго

і марно

тамованим

ордам.

Ти прийдеш навесні,

в білій куряві,

білій

і золотій

від таких нетутешніх

повір’їв,

і марень,

і буднів,

і побачиш:

на обрії

чорні цяточки

кораблів,

наче очі,

відкрились

і дивляться,

і невідступні.