Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 20

Изменить размер шрифта:

МУЗИКА СОНЯЧНОГО ЛІТА

1. «Був час італійських пісень.»

Був час італійських пісень.

Час, коли все — дзень-дзелень.

Море було і дівчина та —

вся золота-золота.

Сніжисті гори. Небо прозоре.

Море. Марина. Amore.

2. «Не було листів.»

Не було листів.

Не було дзвінків.

Не було шепітливих слів.

Лиш мовчання

на прощання,

тільки погляд говорив.

в каруселі веремій

журавлині клини мрій

бризки сонця розкотили

по алеї золотій.

«У моєї дружини…»

У моєї дружини

подерся сандалик —

сідаю лагодити,

сідаю ремонтувати.

Доки майструю,

доки мудрую,

отримую прочуханку:

ще б пак: подерся сандалик.

— Як цього капосного сандалика

відремонтувати? — питаю дружину.

— Ніяк! — каже —

треба дружину поцілувати,

бо вже капосний сандалик

від-ре-мон-то-ва-ний!

«Дзвенів цей світ…»

Дзвенів цей світ,

дзвеніла далечінь

і сум дзвенів

теплом тонкої ниті.

Надходить літо,

із незграбних слів

такий видобувається мотив,

що треба знов

і мріяти,

і жити.

«Він був геть зболений, але…»

Він був геть зболений, але

нас протинало й розтинало

його скажене кабаре.

Його призначили на час,

та він ударив — не прогавив —

і збурив повені і нас.

Йому везло — кришталь і зло

в цих поселилися покоях,

а нас, тверезих, не було.

Був трунок і вода, а ще —

домашні дами без піжами

і погляд злий через плече.

«Задума днів і дні задум…»

Задума днів і дні задум:

Держава, Воля і Росія.

Ночами колобродить сум

і повертається Надія.

У спогадах і сивині

ти замовкаєш. Ніч — це простір,

в якому блимають вогні,

неначе очі ніжні й гострі.

Кого чекаєш? Ти пройшов

шляхом незвіданим і лютим.

Куди ж пішла твоя любов,

неначе батальйон під Крути?

«Вільшаного короля барви…»

Вільшаного короля барви

гудуть червоним гудінням метро.

Вертаюся в свою ізольованість,

в пробивання ґрунту рослиною.

Кола обмежень, квадрати табу,

кільцевий рух змії —

думка йде по колу червоних і зелених ромбів.

Відгортання Всесвіту —

перетворення підлоги в стелю.

Переходячи з простору в простір, набуваємо

нових друзів,

такої ж видозміни, як підлога і стеля.

Тяжіння об'єму до абсолюту і відсутності граней.

Поєднання за валентністю передбачає

нові елементи, зокрема любовний

трикутник, за винятком соляної кислоти

і кухонної солі.

Лексика сягає далі, ніж розуміння:

в окремих випадках не вистачає слів,

тоді мислимо образами.

Співіснування простору перетворює мене

в куницю, що женеться за мисливцем.

Бояри ладнають пастку.

Втікаючи, ховаюсь у твоїх снах.

«Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.…»

Продзеленчали, відцвіли юнацькі вірші.

Спаковані валізи. Пил на шафі.

Ми від’їжджаєм. Час минати звідси,

не забуваючи листів і фотографій.

З легких тенет дзвінок проріже сутінь,

і телефон меланхолійно забанує.

Ми від’їжджаєм. Пам'ятати мусим

про речі, що минаються не всує.

З чужих квартир, мов на шкільній перерві,

ми вириваємось з надій, з повстань і крахів.

Весна минає. Проведи іще раз,

не забуваючи листів і фотографій.

Дике поле. Серед снігів на згарищі

Ніч оповила мене.

Ніч, золотава і тиха.

І передвістям лиха —

віхола, що мине.

Холодом потягло

з дальніх країв надхмарних.

Лихо мине. Намарне

це опівнічне золото.

Жалить жалка жалінь.

Тихо, святково і пусто.

Несамовитим згустком

розколихалася тінь.

«Осінь. І я повернувся сюди…»

Осінь. І я повернувся сюди,

де проживаю під Знаком Біди,

де самотою, неначе сліди,

грузнуть і тижні, і Знаки Біди.

Осінь. І я повернувся в той дім,

де пригадаю осінній камін

іншої осені. Морок і тлін

в серці справляють дзвін-передзвін.

Осінь. Але товариства нема.

Горло стискає тривога сумна,

наче шовковий аркан навздогін

з льоту метнула білява зима.