Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Київські контури. Вибрані вірші

Могильний Аттила

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Київські контури. Вибрані вірші - Могильний Аттила - Страница 19

Изменить размер шрифта:

13. Такий собі малюнок

Восени,

коли скло темніє,

і дерева — з легкого скла,

і річка — з чорного скла,

ми відчиняємо двері під’їздів

і на зачовганих сходах

бачимо скляні тіні людей,

перевішені через бильця:

і тоді в диму

сходить сонце.

І вже

(золоте в суворому)

проростає трава,

й, поєднуючи неможливе,

із нас народжується світло,

і ми вирушаємо на прощу

до беріз деревських,

обережно,

щоб не зачепити

скляних контурів Міста.

«Це дорога від окупації…»

Це дорога від окупації,

по ній іде чоловік.

Танки горять край дороги,

і все навкруги мовчазне.

Цей чоловік — твердий,

він уже пройшов пекло,

і він готовий пройти знову.

Він може себе вдовольнити

самим життям,

він знає ціну життю.

Цей чоловік — мій народ.

Танки горять по всьому обрію,

і мій народ створює себе —

я не знаю такої сили,

котра може його зупинити.

…Чоловік іде дорогою.

Іде жменька попелу,

що веде за руку дитину.

Славмо.

Поезії з течки «Цинамон»

(Неопубліковані вірші, написані після 1991 року)

«Сніг, сніжиночки, віхола і зима…»

Сніг, сніжиночки, віхола і зима

лагідна,

ла…

Вільха і вільшаночка, шaвлія

вишиває вивірка шaлію.

Лащиться куницею-горностаєм,

вишиває женчика,

вишиває

білі цятки кігтиків на снігу,

білі перепілочки на горбу.

Сузір'я Риб

Під запах смажених вугрів

вже виринає з діжок смальцю

земля Сіндбада-мореплавця

і гострі щогли кораблів.

І пташка Рох, котра на яйцях

сидить вже тисячі віків, —

як проникає цей мотив

у груди пишній полонянці.

І вже нема ні сил, ні слів —

лиш еротичний переспів

ясного спирту в чистій склянці.

Що ж зробить той, котрий наспів

в цю мить, цей лицар і факір

тюремних брам, і цар поганців.

Сузір'я Лева

Під ніжний спів віолончелі

«малина» тихо загула.

Меланхолія і діла

в ножах, фортуні і в постелі.

І роздягатись догола

велить красуням lex печери —

панує тут Кривава Мері,

а джунглі ходять довкола.

І ходить сон коло вікон,

і дозріває самогон

у барабанах револьверів.

А шльондр веселий батальйон

підносить ніжки в унісон

під ніжний спів віолончелі.

Сузір'я Скорпіона

Горілку допиваємо і дно

Старого Міста оживає п’яно —

з нових шинків, пивниць і ресторанів

йде потолоч мусолити багно.

І розквітає Ружа-Несміяна —

ламкі пелюстки і густе вино,

і старовинне золоте рядно

на незворушних хвилях Океану.

І та, що в піні. Та, що з піни йде

і простягає гроно молоде

до скинутого в безвість гарнізону,

відімкне браму, мов курок зведе, —

і знову зникне в темнім небі, де

самотньо блимає сузір’я Скорпіона.

Сузір'я Діви

Спадає сукня. З білих пліч,

мов збурена вода стікає.

І б'є потужним водограєм

блакитне сяйво з ясних віч.

Білизна ж плавно відлітає

в м'яку, гарячу, звільглу ніч —

розводить ноги, рев сторіч

у тіло владно проникає.

І той, що входить, розсуває

лаштунки дійства, щоб навзаєм

ритмічну розгойдати січ,

в якій живіт є морем-гаєм,

із піхов меч не вилізає

і б'є блакитне сяйво з віч.

Новий рік

«Вовчик-братик і лисичка-сестричка». —

Тиша, вечір. Падає сніг.

Іскри-іскорки ледь спалахнули.

Поїзд їде. Сніг, білий сніг.

Вітер, віхола, заметілі.

Білі вогники і золоті.

Дзеньки дзвоників і заметілі,

Іскри світла у кришталі.

Запах лісу і чобіточки.

Вікна. Паморозь. Білий світ.

Сніг. На вулиці. Зарипіли

Сосни й саночки. Вітер. Сміх.

Тиша, вогники і кружеляння.

Сніг. Сніжиночки. Білий світ.

Їдуть саночки. Ліс. Кохання.

Мила. Мила. І білий світ.

«Зажебонів світанок крізь гардини…»

Зажебонів світанок крізь гардини —

озвався півень — каламуть пройшла —

і в тишині зацокали краплини —

трави, зела

і яструба.

І ледве день — і ледве невагомо —

і ледве сутінь — і заледве назавжди —

ввійти в поламке коло пантеону —

де сон, боги

і яструби.