Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 9

Изменить размер шрифта:

З-над білих сорочок — подоба крил.

Ще зовсім юна кров. Найменші люди

зійшли у сон землі і тлін могил,

повітря сколихнувши, як прелюди.

Вони — мов мак, їх море звідусюди

іде в цей дім, в цей витоптаний діл.

З яких смертей, з якої тьми й полуди,

з яких кохань, з яких забитих тіл? —

З німих побоїщ і з гучних побід!

Сама любов повстала невтолима

в очах ночей!

І засвіт — у похід,

і ранні вдови з іншими очима

завмерлі, аж мовчать, аж наче схима

лягла на них. І янгольський політ

в сирітськім небі з квітами сухими.

І сто ворон, що кряче їм услід.

(до кого ви для чого ви де сто калік прочовгали

де палі наче милі у тріщинах до дна

убогими дорогами натішитесь недовго ви

ангелики волошки блудна сарана

колючки пустирні

байстрючки псалтирні

потерчата хирні

ягнята ясирні

та лучче б ви в деревах ненарождeнні спали

та лучче б ви листками на чорну глину впали.)

Але повік не вищезне трава

на згарищах!

Вони квітують рясно,

хоч біль і страх, і язва морова,

і сіль землі кривавить юні ясна,

і сивий попіл обмітає небо,

і рікам переламано хребти,

і згіркле світло плеще променеве —

їм тут цвісти.

І в землю цю лягти.

(корабель дітей вирушає річкою

у сорочках найбіліших всі ніби херувими

ця земля збатогована вміє бути вічною

навіть палі проростають саджанцями живими.)

Різдвяні вакації

Там верби золоті й дзеркальні ріки,

де стигнуть колихливі тіні риб,

там у криницях зорі, мов горіхи,

і скрипки перестудженої скрип.

Таке тобі життя, як медівник,

ще років тому десять або вісім,

а нині в місті тихо, наче в лісі,

і місяць понад ратушею зник,

але ж було, було — як медівник!..

Так, двадцять сім — яка премнога літа.

Ще пам’ятаєш той святочний смак,

коли любов пече, мов aqua vita,

і ще не вільно вимовити «мак»,

бо ще не вечір, таїна сповита.

Ще ходиш попідтинню в городян

і віршею віншуєш, і ночуєш

на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш

якесь ім’я жіноче. Мов дурман,

воно не відпускає аж до ранку.

І знов мандруєш, сам собі Еней,

прославши віршу, наче вишиванку,

на зерна у снігу, на слід саней,

на попелища гульбищ і містерій,

де ювенільна кров кипить з артерій.

І лиш земля!.. Вона така ж пречиста,

як і тоді — буденна і врочиста,

вона твоя, вона в тобі, як шов.

Ти просто в неї глибше увійшов.

Танґо «Біла троянда»

Десь поміж двадцятими, поміж тридцятими,

поміж дахами, балконами й вивісками,

в надвечірнім затемненні сніжного міста

снується танґо безпритульне,

вигадане студентом консерваторії на узбіччі хідника

з допомогою акордеона, романтичних уявлень і голоду.

Акордеон виливає таку аргентинську пристрасть,

аж у серцях перехожих попівен спиняється кров,

і мандрівні папіросниці гостроплечі

чорну фарбу виплакують з тихих очей,

і газетні хлопчиська в картузиках

тупочуть у такт босоногими черевиками,

і нетанучі профілі хутряних пасажирок

напівобертаються з авт і фіакрів,

а меланхолійний добряк поліцейський

відпускає, зворушений, з Богом дільничного прошака —

перші ніжні поривання

поцілунки і зітхання

і твоя тремтяча рука

І кожен музичний мідяк — це визнання,

це шанс не померти з голоду, стати генієм,

перепустка до ювілейного залу,

десь поміж п’ятдесятими й шістдесятими,

де статурне сопрано і тенор з широким ротом

(і коли він його роззявляє

на люстру летять солов’ї),

де вишивана публіка так достигає оваціями,

ніби чорна хмара гнівним дощем,

де медалі, і лаври, і сльози на бюстах хористок,

де немає зимового танґо, забутого ще у тридцяті,

а колючі, мов терня, красуні тобі несуть квіти,

і шукаєш у пустці невидимий акордеон,

але профіль тінистий напівобертається в ложі,

щоб тобі посміхнутись прихильно,

щоб закликати поночі, ніби в утрачений сад,

у прожиті міста, у стемнілий віддалений рай —

перші неспокійні ночі

перші муки снів дівочі

і найперше слово — кохай

Наче в мушлю, сповзав ти по сходах додолу,

обіймаючи акордеон, мов талію прачки,

і невже це був ти, і невже ти до танцю їм грав,

цим немитим гостям опівнічних прокурених кнайп,

цим укладачам бруку і швачкам,

вуглярам, ковалям, копачам, сажотрусам, повіям,

і невже це вони, проштовхавшись до твого плеча,

все горланили: «Білу троянду-у!».

І за першими тактами більшали очі

недорослих танечниць, що, вену вколовши,

вилітали попарно на світло, немов на поміст,

і здіймалися білі ключиці в поривній задусі…

І тоді в цьому димі, в цих випарах, там,

поміж двадцятими, поміж тридцятими,

так розмито й непевно напівобертається профіль,

і ти ладен померти, і знову це танґо, і знов —

перші клятви і моління

перші стогони й боління

і таємна перша любов