Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 10

Изменить размер шрифта:

Ярослав Ґарсіа Лорка

Ти прогнав пегасика, мов пасинка,

най собі летить конячка панська!

Сніг упав, як піна з вогнегасника.

Вірш запах, як пасіка чи паска.

Був, як темна грамота із титлою

чи земля під сніговим накрапом.

Він тобі зійшов стовпом зі світла

і повив тебе, як чистий прапор —

не словесний порох, не абищиця,

маєш нині світла понад міру,

може, так ніколи й не напишеться

актуальний вірш на захист миру?

Все на світі — колія й баталія.

Хтось про тебе скаже: мій предтеча.

Та й кружляє однострунна талія —

ти б її спинив, бо кровотеча.

Та й слова, намовчані і зіткані

із безсоння, шкарубкі й первинні.

Та й шукаєш правду під позлітками,

гостру, наче куля в серцевині.

Циган Василь

На чужих наречених — пояси, мов табу.

Зостаєшся один і над глиною постиш.

Вилітає на площу нічний табун —

скільки збіглося коней до тебе на посвист!

Що ж, коли не скрипаль, то бодай конокрад.

З кольорової глини ліпи амазонок —

щось горить над чолом (а чолом як Сократ),

і ростуть монументи, мов ліси, щосезонно —

стільки плоті пром’яв, ніби грек-ворожбит,

і промацав натуру в ключиці й гомілці,

щоб украсти в природи цей тупіт копит

і спізнати тотожність у дівці і гілці,

щось міняв, кочував, покидав сам себе,

полишивши у парку ставкових купальниць

(там ще й досі одна романтично гребе) —

не дивися в той бік, будь самотній мов палець.

Будь, як небо, що пише дощами на склі,

відпусти нам борги і торги, і потреби.

Все змішалось: робота і глина, і хліб.

Мов на площу табун, вилітаєш із себе.

Фотопавло

Чи легко упіймати застояне повітря

провулків, архаїчних, немов дагеротип,

коли твоя робітня — завалена дровітня,

і не виходять очі, а іноді роти?

І хто нарешті винен, що з нас такі моделі,

що клацає намарне пащека-апарат?

Таким, як наші, пискам — не місце у музеї,

бо ми — не те що камінь чи дикий виноград.

Та все ж фотографуєш. Ці невиразні більма

наповнити душею і зберегти в роках…

Яка уважна камера, яка чутлива фільма —

просвічують бретельки і вени на руках.

Бо ми кудись течемо й минаємо щомиті,

а з річкової твані волого світить рінь —

коли навколо тьмяно і контури розмиті,

потрібен фотоспалах, як блискавка прозрінь,

потрібно трохи солі, щоб очі проявити,

щоб нас отут зібрати, немов довкіл стола.

Ще мить — і оживемо. Не гнути й не кривити!

І сохнуть, мов полотна, послання від Павла.

Футбол на монастирському подвір'ї

…такої зелені не бачено сто років,

а може, й більше! Все вповите нею.

Ліси кущів безмовні та глибокі.

Вигадуй річку, просіку, алею,

закриті, ще не впізнані.

Можливі

колона, арка й біла, мов папір,

сумирна вежа, рівня дикій сливі

(ростуть обидві з незбагненних пір).

Так зелено, що смійся або плач

між двох лісів, і невблаганний м’яч

між двох воріт, і піт, і сухо в роті,

і спів бджоли на нерухомій ноті.

А втім, воріт нема. Є дві цеглини,

затоптані в траву. І янголине

та голубине пір’я у траві.

І дві легкі кульбаби, тільки дві.

Літає м’яч! Проте його немає,

мов не було. Лише гарячий згусток

живих секунд, і він повз нас минає,

і трохи — в нас, і мчить у межі пусток.

Така вже гра: на тлі рослин і стін,

де вгадуються фрески, наче смерті,

догнати плач!.. Він котиться. І він,

мов літери, пощерблені й затерті,

незримий слід і видих.

Або дух.

Або хоч м’яч, повернутий минулим

у цю траву, між двох ожинних смуг,

де під ногами схимники поснули,

де крізь гілок цупке густе письмо

побачиш річку (просіку? алею?).

І ти, і я. Так близько стоїмо

над глибиною, пусткою, землею.

екзотичні птахи і рослини

ЦИРК «ВАҐАБУНДО»

I. «Я продаю квитки на магів і на мімів…»

Я продаю квитки на магів і на мімів,

я коло входу став з ключами, мов Петро.

О діти передмість з устами херувимів!

Шатро — мов помаранч. Приходьте у шатро!

Ми йшли пісками міст, мов митарі за митом,

обсипані зірками й пухом із тополь,

наповнивши завулки світлом і блакитом,

скоривши Неаполь, Марсель і Леополь.

Директор цирку — йог і екстрасенс Ананда

(мов еполет, сидить на ньому скарабей).

Він — заклинач рослин, і світляна троянда,

неторкнута й німа, росте з його грудей.

Цукрова вата — харч для янголів і птаства,

мов кокони Коканду, мов паволока хмар, —

для приміських дівчат яка солодка пастка,

аж світиться із них жадання, мов ліхтар.

О діти злих часів, посіяні в огромах

пастуших пустирів, де рейвах відлунав!

Приходьте у шатро. Один-єдиний помах —

і душі заясніють, як терен із канав.