Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 5

Изменить размер шрифта:

«Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні…»

Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —

переповнена дійством напружена мить.

Передчасні світанки, мов сурми невсипні,

понад нами ревуть, аж у грудях шумить.

Ще вокзали, мов нефи — порожні і чисті,

ще на шпалах роса і прозорий перон,

але перші прожилки пожовкли у листі,

ніби торкнуті легко іржавим пером.

Ми приходимо вчасно, як світло в кімнати,

нас несе і відносить, виток по витку,

але як наздогнати, ну як наздогнати

цю втікачку, цю зелень, солодку й терпку?

«Її пальтечко радісне й червоне…»

Її пальтeчко радісне й червоне.

Вона так добре знає шлях додому,

що в надвечір’ї, сніжному й блідому,

біжить мені назустріч.

Перепони

минають нас, лише гойдлива гілка

зітхне ламкою тінню під ногами

й затихне, мов пробачення негайне.

З ім’ям її римуються «сопілка»

і «свічечка» — мов геральдичні знаки.

І стільки того світу по дорозі

розсипано й забуто на морозі,

аж солодко торкнути і впізнати:

пробитий м’яч, і слід санчат, і мідь

замерзлого листка, й перо пташине,

що невагомо послане з вершини,

з-поміж густих і гострих верховіть,

і це смеркання — лагідне й глибоке…

Вона біжить, і їй чотири роки.

І їй услід я тягнуся рукою,

і чим я заслоню, і як загою?

Опівнічний політ з Високого Замку

авжеж не райський сад не світять помаранчі

загублено стежки і втрачено сліди

а все що є у нас ліхтарик на підзамчі

і треба нам туди

збігати у пітьму яка непевна втіха

чи виросте вогонь

коли позолотить найменша іскра тиха

розсипаний пісок розрив поміж долонь

і тісно між дерев і темно в сьому граді

і тягнуться до нас обуджені гілки

та крізь нічне зело що пнеться на заваді

злітаємо з гори злітаємо таки

і жодної зорі лиш доторки тернові

і де ще той ліхтар чи світиться йому

подряпини легкі падіння варте крові

і навіть без надій

і навіть у пітьму

бо хто на світі ми

за сімома шляхами

шукаємо любов як золото в ріці

закрито всі доми

спідниця з реп’яхами

і скалка

на щоці

і скалка

на щоці

Промовляння самотній

…і хоча все золото світу не варте твого мізинця

і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади

губи твої холодні наче прозорі вінця

яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки

сповита в них і забута допоки живеш сама

вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки

солодко й дивно пахне тліном і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівоцтво

ось його зимне плесо між двох берегів як між пут

поки з лози постанеш уже не вином а оцтом

скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги

злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь

ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге

і лишить губам болючий незнаний новий вогонь…

ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА

І. «Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні…»

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,

мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,

розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,

поперечні зрізи кухонь, пристановища горищ.

І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,

чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла

виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,

ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.

Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —

все розвіється за вітром без вогню і катастроф:

заростають павуками грамофони й телескопи,

і марніє, наче фреска, араратський Саваоф.

Ще живе тісна голярня, ще бринить музична школа,

ще літають луни шевських і ковальських причандаль,

та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,

і згортаються перила, ніби спалена спіраль.

І це немов евакуація. Зійде настінна вохра —

стане вулицею менше на феєрію людську.

Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.

Мов дорога караванна у мінливому піску.

ІІ. «Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому…»

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,

ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,

і стелимо нa ніч худу споконвічну солому,

та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Птахи ще бувають у нас, але множаться втрати.

Збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят

і хочемо щось підлатати і підмалювати,

та — поверх за поверхом — нищиться темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,

і гріємо чай, і говоримо про переїзд,

а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,

птахи ж оминають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону

от-от увірветься забуте волання сурми.

І ти ще стоїш на ламкій половині балкону,

а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,

легкими уламками світла розвіємось ми —

салют, вибухівко! Пора нам до вічного дому,

лишивши внизу тимчасові, мов труни, доми.